Про це безкінечно пишуть, але попри рішення, постанови, заклики ситуація не змінюється, ба, навіть погіршується. І річ не лише в тому, що дерев’яні церкви в Україні горять щороку, як влітку, так узимку, а те, що занепадає і деградує сама сакральна архітектура, перетворюючись поступово або стаючи відразу звичайним кічем.
Бо щоб там не казали, але сакральна культура безпосередньо залежить від стану культури взагалі, позаяк є її частиною.
Через сто років в Україні не залишиться жодного дерев’яного храму. Одні згорять, інші розберуть і на їхньому місці побудують муровані. Відповідальність за вандалізм лежить насамперед на самих вірян, які диктують свої смаки священикам, і на священиках, які диктують свої смаки вірянам. Відповідальність лежить на владі, яка спокійно спостерігає за вандалізмом, і не розслідує фактів наруги над культовими пам’ятками та їх знищенням, і не карає.
Горіла церква…
…У 1801 році у селі Нагуєвичах було збудовано дерев’яну церкву св.Миколая. Згодом хрест на її купол викував батько Івана Франка Яків, він же подарував срібний оклад для Євангелія. У цій церкві й хрестили Івана Франка, поруч на цвинтарі поховані його батьки. У 30-х роках ХХ ст. церкву відновили. Збереглася світлина Михайла Драгана того часу. Коли я закінчувала школу в Нагуєвичах, церква була вкрита бляхою замість гонти і помальована на жовто.
У ній не правилося до 90-х років. І ось 1996 року світ дізнався, що церква св. Миколая згоріла. Пам’ятка не лише архітектури, а й історична. Був великий розголос, але навіть у цьому випадку розслідування звелося, як завжди, до одного й того самого висновку: несправність електромережі. Усі вмили руки. Культурна громадськість хотіла відбудувати церкву у первісному вигляді, громада Нагуєвич вчинила по-своєму і прудко звела муровану стандартну церкву, яка абсолютно дисонує з довколишнім середовищем і, можливо, виглядала б пристойно десь у російській глибинці на пагорбі серед беріз, а не в бойківському селі.
Взагалі, всі ми знаємо, що кожна громадська споруда в наші часи супроводиться «відкатом». Наприклад, будують школу – директор цієї школи будує водночас собі будинок. А який відкат з дерева? Тим більше, що кошти на відбудову Франкової церкви збирали б по всій Україні й існував би певний контроль за їхнім використанням. Будувати дерев’яну церкву невигідно. Не тому, що вона може згоріти, а тому, що, по-перше, важко знайти майстрів, а по-друге, на такому будівництві не нагрієш руки.
Років 5 тому з великим сумом я довідалась, що згоріла церква у селі, де я народилась, Залокоть. Церква була споруджена 1799 року. У ній свого часу правили родичі матері Івана Франка, чиї надгробки прибрала радянська влада ще в 50-х роках. Церква згоріла вранці за лічені хвилини, а була вона чималенька. Я ще встигла її сфотографувати, коли за рік до того приїжджала в Залокоть. Висновок – той самий. І що підозріло – наступного ж дня привезли готовий проект нової церкви, цього разу дерев’яної. Про цю квапливість писали навіть у пресі. Але на тому все скінчилось.
Попри запеклу міжконфесійну ворожнечу між греко-католиками й православними, ніхто не спалив жодної церкви. Але чи все чисто у випадках, списаних на необережне поводження з електрикою – про це ми навряд чи дізнаємось. Кожна дерев’яна церква – потенційно під загрозою. Горіли церкви і раніше, але стільки, скільки згоріло за роки Незалежності, не згоріло, мабуть, за останні сто років. Церкви палили татари, храми гинули у сільських пожежах, за комуністів теж палили церкви. Наприкінці 40-х років у селі Опака місцевий комуніст, щоб вислужитись перед владою, спалив унікальну дерев’яну церкву 16 століття. У наукових працях досі подибуємо згадки про неї, наче вона існує. У 2010 році на її місці побудували нову, муровану.
Наші дерев’яні церкви нашпиговані електротехнікою – гірляндами, динаміками, мікрофонами. Коли я чую з подвір’я батьківської хати усю відправу, у мене не виникає жодних побожних почуттів. Колись по селах висіли гучномовці, які транслювали радіо на півсела, наповнюючи громадян соціалістичним духом. Отакі в мене грішні асоціації. У нас в селі три церкви на 1000 мешканців, і при престолі стоять самогонщики, ділки нечисті на руку, тобто ті, хто так щедро дає на церкву, бо має з чого. Але це вже інша розмова.
Притча про Золоту чашу
Колись, дуже давно, коли татари приходили на наші землі, люди з села втікали до лісу. Одна жінка не встигла й побачила, що до її хати на коні їде татарка. Вона сховала дитину під коритом, а сама принишкла у сінях. Коли татарка нахилилася над діжею, жінка втопила її. У поклажі на коні знайшлося багато золота й срібла, зокрема золота церковна чаша. Жінка побудувала церкву і чаша для причастя перебувала в ній кілька століть. У 70-х роках ХХ ст. священик зробив з цієї чаші зуби всій родині. Про це всі в селі знали й тихо підсміювались.
Ось така історія. Коштовні оклади, ікони у радянські часи були вивезені з багатьох зачинених церков, хоча грабували церкви тоді надзвичайно рідко. З церкви Покрови (1850) у моєму Урожі вивезли всі ікони й знищили різьблений іконостас. Дитиною я підібрала уламок різьби на липовому дереві й досі зберігаю у себе. Ікони ніхто не намагався повернути. Утім, знаючи, як тепер обкрадають церкви, нехай вони зберігаються у музейних фондах. Але держава могла б компенсувати те, що відібрала.
Подібне відбувалось і в інших церквах. Згодом з’явилася ціла армія богомазів, яка розписувала спустошені церкви, керуючись виключно смаками замовників, а не канонами. А вже потім церкви почали прикрашати блискітками, дзеркальцями на фасадах, ілюмінацією, штучними квітами, гіпсовими фігурками Мадонни. У церкві можуть одночасно знаходитися й старі ікони, й куплені на базарах штамповані образи, і навіть розмальовані фотографії ікон, що їх колись носили по селах глухонімі. Одне слово, суцільна еклектика, що навіть виходить за межі канонів конфесії. По-своєму це зворушливо-наївно, якби не…
Якби не дивний звичай палити старі ікони. У селі я не раз була шокована, заставши замість звичних потемнілих дідівських ікон щось яскраве китайського виробництва. Коли запитувала, де ділись старі образи, мені відповіли, що спалили. Те саме відбувається й подекуди у церквах. Хоча й наші семінаристи слухають курс сакрального мистецтва, як і їхні попередники, не всі з них розуміють мистецьку вартість ікон, бо інакше б не лежали по кутках дзвіниць запилюжені церковні образи, зняті зі стін. Можливо, викладачам слід переводити їхню вартість у грошовий еквівалент – ця мова зрозуміла всім…
Пластик форевер
Храм Стрітення Господнього у селі Великі Дідушичі я побачила минулого року, шукаючи сліди міста Соколів. Півсела працює у Чехії, вибудувало собі цілу вулицю однаковісіньких котеджів з гіпсовими гномиками на травниках, жабами і лелеками. Зразу видно, багате село. Того року якраз виповнилось двісті років старій церкві (1811). Майже впритул до неї стоїть нова, мурована, як суперниця. А стара – оббита пластиковою вагонкою. Що добре для дому, то добре й для церкви – вважають парафіяни. Пластикові вікна, наприклад.
У нас в селі зняли третій ярус з дзвіниці, і вона вже не найвища на Дрогобиччині. А на самій церкві посадили величезну баню, оббиту бляхою. Вирубали столітні липи й розібрали кам’яний мур, викладений з валунів. Біля цвинтарної церкви взагалі розібрали стару дзвіницю й вимурували нову з пластиковими вікнами.
У Японії збереглись дерев’яні храми ХІ ст. Зужиті дерев’яні деталі традиційно замінюють автентичним матеріалом, поступово. У нас же, якщо не можуть позбутись старої церкви, то спотворюють її до невпізнання. Про яке занесення бойківської дерев’яної церкви у список культурної спадщини ЮНЕСКО може йтися, коли ця церква існує лише у скансенах. Унікальну пам’ятку 16 ст. Церкву святого Юра в Дрогобичі, що перебуває у відання Дрогобицького краєзнавчого музею, я застала в риштуваннях, дерев’яна огорожа місцями впала, брама відчинена, порожньо, довкола смітники, сухе листя. Один сірник – і вже нема проблеми. Польським туристам нецікаві наші храми, отже, прибутки невеликі, а грошей на постійну реставрацію автентичними матеріалами не дають достатньо. Отак колись на схилі Підгорецького замку стояла похилена і всіма забута церковця без жодного цвяха, яку могли побачити лише ті, хто не шукає «польщизну» в Україні. Одного дня вона згоріла, і тепер не псує пейзаж. Про вогнетривкі суміші, якими просочують дерево, навряд чи хтось чув.
Одна з останніх фотографій підгорецької церкви
Що більше ми намагаємось імітувати цивілізовану Європу, то більше впадаємо у варварство. Бо, як казала одна мудра моя землячка, «як не дала мама чоловікові розуму, то чужий йому не допоможе».
Ностальгія
Хто ще хоче вдихнути чистого, не зіпсутого синтетикою повітря, мусить піднятися в гори, де в тиші та спокої, у цілковитій гармонії з краєвидом досі будують хати з дерева, а церкви, хоч і вкриті бляхою й пофарбовані, наповнені духом минулого, і не втратили ні первинної форми, ні змісту. Ці маленькі гірські села, що майже під польським кордоном, - останній притулок народної культури. Там можна почути старовинні колядки, народні молитви, побачити прадавні ігрища при мерці, пізнати невідомі звичаї. Там жінки народжують багато дітей, хоча через замкнутість і шлюби між далекими родичами вони не завжди здорові. Але ці люди обрали собі таке життя. Той, хто народився у горах, не зможе щасливо жити у долині.
І це – все життя. Не резервація, не заповідник, не втрачений рай. Узимку сніги засипають дороги, але високі похилі дахи хат і церков гідно витримують їхню вагу.
Хочу закінчити свою невеселу розповідь ностальгійною ноткою – цитатою з подорожнього щоденника швейцарця Ганса Цбіндена 1933 року. Ось що він відчув, спостерігаючи за богослужінням в гуцульській церкві: «Чому саме тут, де невідома власновільна, індивідуальна, де тільки спільна основа є носієм життя та чуття усіх – дарма, що воно вузьке та просте, - чому саме тут більше оригінальності, більше сильних індивідуальностей? Із пізнання цих найпростіших (як і найбагатших) розгалужень культури має значення те, до чого ми з тяжким трудом наново доходимо, що тільки на живій основі релігійного життя, яке єднає усіх членів у різноморфну одиницю, можливе найбагатше виявлення своєрідного життя зрілої індивідуальності».