Ця страшна назва насправді не позначає глобального дослідження взаємозв’язків економіки та культури чи хоча б короткого екскурсу в історію та теорію співвідношень фінансової та мистецької сфер. Все значно простіше – лише окремі міркування, якими мені чомусь припекло поділитися з громадськістю.
Ото недавно зустрів свою давню знайому, та й почали, як звичайно: а хто, а що, а де, і як з цим усім давати раду. І, обов'язково, - хто чим тепер займається.
- Я от, - кажу, - зараз статейки про театр у net пописую.
Знайома подивилася на мене таким поглядом, ніби я стояв перед нею з плакатом «Ґандалфа - у президенти!», похитала головою і сказала:
- Ти б краще що про економічну кризу написав, воно актуальніше.
- Не хочу про кризу! - заявив я. - І так нею всі вуха прогуділи.
- М-та... - сказала знайома. - Тільки щось із тою культурою трохи почалося, і знов тепер все позгортають...
І ще раз скорботно-застерігаюче похитала головою. На тому й розійшлися.
Я йшов і думав собі: воно, звичайно таки так. Криза - як хвороба: всі ресурси організму йдуть на її подолання. Кому там театр у голові?
Аж кілька днів тому довелося мені по роботі переглядати періодичні видання Західної України за 1941-44рр.: «Наші дні», «Студентський прапор», «Пробоєм», «Українське слово», «Рідна земля» і, навіть, «Краківські вісті». От що мене здивувало і шокувало - майже в кожному номері було якесь-таки повідомлення про театр: чи то рецензія, чи анонс, чи обговорення, чи історична довідка, чи щось із теорії, чи інтерв'ю і т. д. Театр жив активним життям, і то таким, що нашим зараз і не сниться! Відкривали нові театри (Театр для дітей і молоді, Український театр малих форм, ляльковий театр) - і не тільки у Львові; постійно діяли аматорські гуртки при народних читальнях; театри гастролювали провінцією (зокрема селами - хто тепер на таке наважиться?); регулярно відбувались прем'єри (1943р. - перша українська прем'єра «Гамлета»), навіть футбольні змагання влаштовували - журналісти проти акторів. І, найголовніше, все це - і аматорські, і професійні вистави, і гастролі - так жваво обговорювали у пресі, як теперішніх світських пліток не обговорюють! Та й, судячи з рецензій, вистави постійно збирали аншлаги. Отже, потрібен був для чогось народу театр. І це була не якась там «криза». Люди! - це ж війна була, окупація. Але й після війни (старожили не дадуть збрехати) народ теж ходив до театру, як зголоднілий.
Зрозуміло, у ті часи не було у людей телебачення і компів. Але справа, звичайно, не в них - театр має свої переваги живого спілкування. Та й культура не визначається лише рівнем розвитку театру чи мистецтва загалом. Показник - це і обхарканий кільканадцять разів кожен сантиметр наших тротуарів, і мат-перемат на кожному кроці, незалежно від присутності жінок і дітей, і сміття, кинуте під ноги за кілька кроків від смітника. Культура - це не лише естетика, а й (навіть більшою мірою) етика. Культура - це прагнення до культури, до вдосконалення, а не лише бездумне дотримання того, що у цей момент прийнято вважати «нормальним». Ми чомусь звикли, що культура - це від пересиченості: коли все є, не треба боротися за виживання, море вільного часу і «що б таке зробити, коли нема роботи?» - от тепер займемося культурою! «Буде хліб - буде і пісня». А як тільки який фінансовий напряг - вибачайте, нам вже не до цих збочень.
Є в цьому і своя правда - дуже рідко ми бачимо у навколишній культурі те, що справді зачіпає, зворушує, тому й перша асоціація при слові «культура» - це занудство: або рахітично-елітарне «галіме естецтво», або національно-патріотичний псевдоритуал. Але крім цієї всієї симуляції є ж і справжнє - те, що народжується від потреби сказати і від потреби почути. Пісня звучить не лише на повний шлунок. Старі люди згадують, що і 1933-го співали, і це давало відчуття, що ти ще живий.
Хіба ж кілька років тому, коли у нас відбувався сякий-такий економічний підйом, ми були культурніші? Менше було на вулицях сміття-матів-харкотиння? Чи станемо ми культурнішими, коли раптом назавтра проснемося «багаті - тобто тупі, в окулярах, пузаті» (за визначенням ТНМК)?
Насправді ж не страшна криза, страшне те, що люди тоді роблять зі собою. Досить згадати 90-ті: намагаючись вижити, люди зовсім забували не лише про «прекрасне», «розумне, добре, вічне» - театри, книжки і т. п. Забували один про одного, втрачали людське обличчя: батьки відчужувались від дітей, діти - від батьків, розпадалися подружжя, і кожен найчастіше сам-самісінький боровся з кризою. Основним правилом життя стали «понятія». Економічна криза? Ні. Криза моралі. Перефразовуючи булгаківського проф. Преображенського «Криза не на вулицях, а в головах». І досі ми не можемо вичухатися не так від наслідків тієї економічної кризи, як від зламаного морального хребта суспільства і культурного паралічу. І все ж таки навіть тоді у нас створювали нові альтернативні театри (ім. Леся Курбаса, «Воскресіння»), відкрилися «Дзиґа» і «Лялька».
Так, але до чого ж я розвів всю цю проповідь і «поученіє»? Яка провідна думка? Читайте, будь ласка, мої пречудові статті про театр? Це, безумовно, теж, але не тільки. Хотів сказати...м-м-м... про те, що не варто зациклюватися лише на виживанні - тоді і життя сенс втрачає. По-моєму так... А ще варто пам'ятати про людей (близьких і не дуже) навколо. І про «зоряне небо над нами та моральний закон всередині нас» - це ж не потребує фінансових інвестицій.
Фото зi сайту www.telegraf.in.ua