Робота над Стратегією розвитку культури Львова неможлива без аналізу сучасного стану справ у культурі міста. Щоб знати, куди йти і до чого прагнути, треба знати, звідки ми виходимо, з якої позиції стартуємо, що можемо взяти з собою як корисне, а що треба змінити.
Проблема: Центробіжність, «площернинковість» культури, концентрація культурних подій у межах центру міста.
Причин кілька, однак можна виділити головні.
Об’єктивно з розвитком міста найбільші культурні установи опинилися у середмісті – оперний і драматичні театри, філармонія, музеї, пам’ятки архітектури. Інші культурні інституції – палац культури, народні доми, будинки творчості – більш чи менш віддалені від центру, але такою ж дистанцією можна виміряти і їхню віддаленість від сучасних методів культурного менеджменту. Привабливими їх не назвеш, але за відсутності іншої пропозиції, вони завжди матимуть дітей у гуртках. Окремим феноменом сучасного споживацького суспільства є тандем торговельного центру і культурного закладу (наприклад King Cross Leopolis), який пропонує практично увесь розважально-інфраструктурний набір. Це краще, ніж нічого, але набагато менше (і примітивніше), ніж містить у собі поняття «культура». З таким же успіхом і такою ж мірою справедливості можна назвати осередками культури і автозаправки.
Друга причина, і вона вже суб’єктивна, тобто залежить від мислення людей, полягає у тому, що останніх десять років практично усі культурні події розраховані на туристів, а вони є масово тільки у центрі міста. На жаль, кількість туристів ніяк не переростає у їх якість і, що істотніше, у якість життя самих львів’ян. Туризм створює дешеві робочі місця, які не потребують високої кваліфікації. «Обслуговуючий» клас легко інкорпорується у швидкостравну «культурну» пропозицію для туриста і з часом сприймає її як свій особистий культурний запит.
З масовістю і престижністю картинки пов’язана і третя причина, яка полягає у тому, що великі (і не тільки великі) спонсори умовою виділення коштів ставлять подію саме у центрі. Часто це конкретне місце, найчастіше площа перед Оперним, пл. Ринок, пл. біля пам’ятника Шевченку і ще кілька центральних майданчиків і вулиць. Навіть крок праворуч чи ліворуч є для спонсорів «мертвими» і нецікавими територіями. І вони такими насправді стають, бо твориться замкнуте коло. І це стосується не тільки подій у публічному просторі (хоча їх передусім), але і у приміщеннях культурних інституцій. Їх на околицях майже немає, а ті , що є, жодного спонсора не зацікавлять.
Відсутність цікавості до Великого Львова спонсорів, менеджерів культури, митців, інституцій веде (вже призвело? ) до деградації околиць. Навіть, якщо десь на Левандівці, наприклад, і виникає ініціатива молоді і вони творять свій театрик з вертепом, то тільки для того, щоб виїхати на «гастролі до Львова». Іншим наслідком є практична відсутність ідентичності мешканців районів як львів’ян. Мешканці Сихова озвучували побажання «не переносити у наш спальний район ніякої культури. Ми за культурою до Львова поїдемо, а тут нам дайте спокій». Мешканці Рясного, де практично повністю відсутня будь-яка культурна пропозиція, відчувають себе поза часом і простором: ніби вже не село (чи ще не село), але вже і не місто (або ще не місто). Формальна адміністративна приналежність багатьох районів до території Львова не означає автоматичного влучення цих районів до урбаністичних ментальних мап, а занедбаність околиць у культурному сенсі не дає жодних шансів їхнім мешканцям відчути себе рівноправно приналежними до громади міста. Питання про існування тієї самої громади міста також не має однозначної відповіді, але це тема іншої розмови. Кільце депресивних у культурному сенсі районів розростається, і молодіє. За дві години розмови із старшокласниками однієї із шкіл на Майорівці про культуру жодного разу не прозвучало слово музей, натомість постійним рефреном була «мрія» про культурну кнайпу «на районі». Чи хоче Львів бути володарем таких кілець?
Наявність культурної пропозиції, усіх її освітніх, розвиваючих і розважальних складових має економічний вимір. Це підтвердять агенти з нерухомості, які на щодень відслідковують ціни квадратних метрів житла чи орендованих під офіси приміщень. Привабливими, а отже такими, в які будуть інвестувати, є ті житлові масиви, які мають хороше транспортне сполучення, розвинуту соціальну інфраструктуру і можливості для реалізації культурних потреб людей різного віку, статусу, освіти. Якщо поміж двох рівноцінних у іншому районах один може похвалитися «живим» осередком культури , а у другому його немає, то молода сім’я віддасть перевагу тому району, де все-таки якісь можливості для культурного розвитку і дітей, і дорослих. А це означає, що таких молодих сімей там буде більше, ніж в іншому районі, а отже будувати супермаркет, наприклад, вигідніше буде саме там, а побудувавши супермаркет варто подбати і про зручний доїзд до нього, а поруч можна і кінотеатр збудувати, і спортивний комплекс, і каварні, і туристичні фірми і под. із діапазоном послуг і робочими місцями. Схема дуже спрощена, але вона логічна і працює у багатьох містах світу.
Централізація культурних подій впливає на завантаженість транспорту, збільшує кількість шкідливих для пам’яток архітектури чинників, перенасичує аудіовізуальне тло середмістя. Усе це разом призводить до емоційного спустошення центру, вичерпання його рекреаційної функції і здатності до самовідновлення. Ми залишаємо центр на відкуп туристам, але нам самим нема куди подітися. Околиці порожні, агресивні у своїй незайнятості вільного часу, там уніфікують «своїх» і відлякують «чужих». Малий Львів «на показ» опиняється в оточенні Великого Львова - обруча маргінальних субкультур, які за своєю чисельністю вже давно перевищують чисельність плакатного привітного мешканця «культурної столиці України». Центр міста втрачає сенс місця і це зовсім не означає, що сенс автоматично з’явиться «на районі». Його треба творити. Як?
1.Створювати і підтримувати культурні ініціативи, які народжуються у районах Львова або призначені для реалізації «не у центрі». Один із механізмів – через систему пріоритетів у конкурсі соціально-культурних проектів Львівської міської ради. Однак конкурс буде безкорисним, якщо таких проектів ніхто не подасть, а отже йому повинна передувати і його постійно супроводжувати широка громадська і медійна кампанія з формування нового розуміння «географічного» балансу культурної мапи міста. Успішні точкові культурні і мистецькі проекти на околицях можуть стати привабливим прикладом для активних людей, які «переситилися» залюдненістю і попсовістю центру і готові освоювати нові, вільні публічні простори для творчості і для творення громади.
2. Наголошувати на новій етиці соціальної відповідальності бізнесу. Соціальна відповідальність – це не тільки «фейерверкова» маскультура для туристів перед Оперним, а передусім інвестиція у культурні проекти, які матимуть довготривалі наслідки у мисленні людей, у розвитку території, у якості людського капіталу, на якому, в кінцевому результаті, і триматиметься бізнес у майбутньому. На перший погляд така етика соціальної відповідальності у наш час видається мало ймовірною і мало привабливою. Зиск треба вже і гарантований, а не колись і важко досяжний. Хижацька ідеологія призведе до зачистки території, до люмпенізації мешканців і домінування споживацтва як провідного стилю життя. Можливо це і є метою бізнесу. Але дуже недалекоглядною, бо бізнесу має залежати на якісному людському капіталі, а він формується не з туристів, а з мешканців районів, де ці бізнеси розташовані. Жити у «культурній» резервації не вийде. Бо за паркан елітного будинку чи мікрорайону доведеться все-таки виходити. Куди?
3. Осучаснювати, змінювати на відповідні до часу і потреб людей діючі інституції культури на околицях . Їх небагато, але це ресурс. Найбільшою проблемою таких культурних осередків є інфраструктурна і моральна зношеність. Стиль роботи і розуміння місії народних домів, будинків творчості, палаців культури, бібліотек законсервовані ще у 70-ті роки минулого століття і практично не змінювалися відтоді. Здебільшого там квітнуть безпрограшні гуртки для маленьких діток і фольклорні колективи дуже різних рівнів якості. Без зміни менеджменту інституції приречені на животіння і на роль мало привабливого, а подекуди і порожнього місця для місцевої громади. Народні доми повинні бути багатофункціональними центрами спілкування і співтворчості для людей різного віку з цілої околиці. Там повинна творитися неповторна ідентичність мешканців мікрорайону, творитися спільнота, збудована на довірі. Це прямо пов’язано із почуттям безпеки у районі, бо якщо двоє сусідів разом щось роблять у Народному домі, а потім один із них бачить сина іншого у підозрілій компанії, то з почуття солідарності і стривоженості за родину близького знайомого він зателефонує до батька хлопця і повідомить про те, що побачив. І, можливо, врятує молоду людину від необачного кроку. Така взаємна солідарність і відповідальність створить певний захисний екран перед поширенням злочинності і інших небезпек. Але якщо батьки не знаються, не довіряють один одному, не брали участь у спільній роботі чи проекті, чи акції – то цього не стається.
Перелік можливих шляхів вирішення проблеми далеко не повний і не ідеальний. Це тільки початок дискусії, до якої запрошуємо усіх львів’ян і без якої Львів ризикує стати маленьким туристичним центром в оточенні великої культурної пустелі.