Матеріал подаємо у рамках дискусії про проблеми культури у Львові. На прохання автора збережено авторський правопис.
кілька днів тому спостерігав на площі ринок прецікаву ситуацію: з хостела, який розташований тут-таки, вискочили юні туристи з великої україни і почали грати у фрісбі. на якусь мить видалось, що площа стала морем, а бруківка, яку на день-два звільнили з-під ковзанки, щоб узурпувати гігантським літнім майданчиком, стала пляжем. вулицею прохитався п’яний поляк, жлуктаючи з горла горілку. у пошуку особливих ракурсів для фотографії кілька чарівних туристок поводились впевненіше, ніж місцеві весільні фотомайстри. все це не видається над міру дивним, бо і львівська молодіж грає на площі ринок у сокс чи тисне роверні педалі, обачно роззирається, чи не надходять де по-троє дидаскали у синій формі в обороні моральної тверезості, і це саме львівські бізнесмени, замилувані культурними можливостями середмістя, творять затишну атмосферу для ракурсів, коли кладуть літні майданчики – цього року на кілька сантиметрів впевненіше, – створюючи нові маневрові перспективи.
те, що є центральним в образі міста для туристів, як видно, не надто відрізняється від образу міського центру для львів’ян, але замість того, щоб говорити про визиск культурного капіталу туристичним, можна поміркувати над тим, що останній-то не має великого вибору, який стримував би його амбіції культурним розмаїттям. парадокс полягає в тому, що львів стає одноманітно культурним, бо в людей, які його так залюбки чи вголос називають, не має мірила якості (того, що є true, навіть коли це fake) щодо культури міста. справді, як, наприклад, знати, що більшість літніх кав’ярень – це агресивно вбога культура, якщо навіть перед їх власниками чи менеджерами (не кажучи вже про дозвільні длані ратуші) не стоїть завдання, що задовольняти клієнтів пивом, наливками, кавами абощо – це не єдина культурна атракція, яку вони могли б запропонувати. креативність, як правило, закінчується на візуальному оформленні, і такий публічний зв’язок між оком і шлунком оминає пам’ять – власне, ту, яка є довготривалою і оповідною.
те, що маємо на виході в показовій культурі центру, свідчить про те, чого не маємо на вході – стимулювання культурних ініціатив, заохочення їх через винайдений механізм підтримки відповідати тим чи іншим критеріям якості. (такі механізми можуть виглядати по-різному, ось як, наприклад, шведська виставкова агенція, яка цілеспрямовано займається промоцією розвитку і співпраці у виставковій царині і широко моніторить для організаторів виставок місцеві й світові технологічні й методологічні взірці; або співпраця через т.зв. кластери.)
звісно, перш ніж говорити про якісь механізми, треба знати, що підтримувати, аби не вважати повітря вартим цього. адже ще дивна річ, яку може зауважити пильний нельвів’янин у львові, що люди, які тут знаються вголос на культурі, бувають некритичними щодо власної її подачі або ж, що частіше, не шукають собі спільників, щоб посилити співдією власні ідеї. спільні проекти ґрунтуються більше на дружбі й очікуваннях, ніж на довірі і готовності почути незнайому думку. відтак розуміння культурної ситуації спирається передусім на цікаві індивідуальні аналізи, які, на жаль, не стають ґрунтом для спільної, комплексної і тривалої аналітичної дії. крім того, багато людей з тих, хто міг би висловлюватись на ту чи іншу тему, не вмотивовані до цього, бо, щонайменш, не чути голосу тих, хто висловлює готовність почути.
можливо, неквапом винайти такий ефективний механізм співчуття могло б стати каталізатором міського культурного розвитку – найперше для самих львів’ян?
рисунки сергія костишина