Здавалося б, після початку великої війни ми дійшли консенсусу, що споживати російський контент шкідливо, зокрема для самоповаги. Аж раптом у топ українського Apple Music виривається пісня з російського серіалу, та ще й якого – про підліткові банди, що промишляли в Казані в далеких 1980-х. Та й сам серіал під неоковирною назвою «Слово пацана. Кровь на асфальтє», схоже, набирає популярності серед цільової аудиторії. Отак ми вкотре пересвідчились, що наше суспільство дещо інакше, ніж може здаватись – особливо тим, хто замурував себе у власній бульбашці і свято вірив, що українська молодь цікавиться лише мемчиками про пса Патрона. Роботи попереду значно більше, ніж здається, але наразі мова про інше. Дехто вже б’є на сполох: мовляв, кіно про босяків заведе українську молодь на криву доріжку злочинності! Є вже й прецедент, щоправда, також російський: в Іркутську юні відморозки, нібито надихнувшись тим серіалом, вбили підлітка. Хто знає, що там насправді сталося в тому Іркутську, проте криміналізація молоді – це те, з чим Україна справді може зіткнутись у недалекому майбутньому.
Справа, звісно, не в російських серіалах. Мій підлітковий вік припав на самий кінець 1990-х, коли історії про «братків» і вуличні банди ще були колективними спогадами, а не легендами. Малими хлопцями ми переповідали один одному почуті від дорослих розповіді про «Доброслава» – місцевого кримінального авторитета, який вважався хрещеним батьком нашої луганської мафії. На початку 2000-х ми, як і всі, дивилися російський серіал «Брігада», а блатний шансон лунав буквально з кожної праски. Але вибір сумнівних взірців поведінки цим не обмежувався. Наприклад, тоді ще існувала субкультура скінхедів, замішана на вуличному насильстві. Зачаруватись герметичним світом голомозих хлопців у важких чоботах було неважко, адже фільми про них знімали там, де це вміють. Та й знімались у тих фільмах не бєзрукови, а справжні зірки на кшталт Рассела Кроу та Едварда Нортона. А ще була ціла музична індустрія, яка шарпала струни і десятками мов світу співала про вищість білої раси і закликала до прямої дії… Десь завжди поруч були й середовища любителів наркотиків, у яких також була своя «культурна надбудова»: музика, книжки, фільми. Багато чого було і, ніде правди діти, так тоді жила вся Україна, а не тільки Донбас.
Але хіба покоління тих, кому зараз під сорок, виявилось втраченим? Та ні. Я виріс у цілком пересічному спальному районі – не «страшному», проте й нескінченно далекому від затишку сучасних закритих житлових комплексів. Проте з-поміж усіх моїх знайомих з минулого життя відверто асоціальний спосіб існування обрали одиниці. Більшість з тих, хто в підлітковому віці захоплювався серіалами про бандитів, мріяв про «білі шнурки» на берцях або курив «план» за гаражами, стали цілком звичайними обивателями, здобули яку-не-яку професію, завели сім’ї. Пригадую, як вже наприкінці 2000-х – на початку 2010-х у Луганську (та й, здається, не лише там) з’явилась мода на бійцівські клуби. Хто знає, чому юнаки кинулись перечитувати книжку Паланіка і передивлятись знаменитий фільм Фінчера, але гуртків, охочих натовкти один одному пики, тільки в Луганську було щонайменше зо три – і це лише ті, про які мені відомо. Однак про те, щоб варити вибухівку і планувати повалення розніженого капіталістичного світу, як у книжці, ніхто й не думав – то були просто вправи на свіжому повітрі задля емоційної розрядки і фізичного тонусу.
Чому все сталося так, а не інакше? Та просто тому, що тодішні соціальні умови були вже іншими. У кризових 1980-х – 1990-х ми були ще надто малі, а потім перед нами відкрились більш привабливі життєві перспективи – не блискучі, проте хоч якісь. Нам поталанило. Тимчасом депресивні шахтарські містечка, де безпросвітне існування стало нормою, стали справжнім розплідником асоціальності найрізноманітнішого штибу: бандитизму, насильства, наркоманії тощо. Ще на початку своєї журналістської кар’єри, а то було приблизно на початку 2010-х, я мав звичку щодня проглядати місцеві кримінальні зведення. Написані міліцейським канцеляритом повідомлення були напрочуд одноманітні. Абсолютна більшість «мокрухи», себто вбивств, відбувалася «на ґрунті неприязні, що раптово виникла під час спільного вживання спиртних напоїв». За пограбуваннями також зазвичай стояли абсурдні у своїй банальності сюжети, порівняно з якими російські серіали про бандитів (також насправді пласкі і невигадливі) виглядали майже як епос. Якось заримувати наркоманію донбаської глибинки із західною контркультурою було неможливо, бо то були не відважні піонери психоделічних прерій, а бідолахи, які просто не знали, куди себе подіти. Або куди подітись від гнітючої безпросвітної дійсності навколо…
Річ у тому, що кращими чи гіршими взірцями інформаційний (чи то пак культурний) простір переповнений завжди. Профільтрувати його, «щоб наша молодь не бачила усякої погані», в часи загальнодоступного інтернету неможливо. По-перше, надійних фільтрів не існує, а по-друге, наші діти й підлітки надто розумні, щоб їх обійти. Але сама наявність поганих зразків ще не визначає, що саме ними керуватимуться люди. Загалом, якщо вести мову про статистично значущі величини, вибір зумовлений об’єктивними умовами існування. Пам’ятаєте, як декілька років тому у Росії набула популярності молодіжна кримінальна субкультура «АУЄ»? Якщо так, то пригадайте, де саме вона набула поширення. Саме так – у найбільш депресивних регіонах РФ, де в’язниця давно вважається цілком нормальним етапом у житті чоловіка, та й саме його життя цінується значно дешевше, ніж заповітна біла «Лада». Те, що всеохопна криміналізація тамтешнього соціуму раптом виявила себе у формі молодіжної субкультури – цілком закономірний результат, який, здається, значно більше подивував столичних медійників, ніж місцевих мешканців.
Так і майбутнє української молоді залежить насамперед від того, в якій країні їй доведеться жити. Якщо це буде нормальна європейська держава, хай навіть обтяжена проблемами повоєнної відбудови, жодний кінематографічний (літературний, музичний) шлак їй не зашкодить, принаймні в тому, що стосується соціальної поведінки. Нікому й на думку не спаде переносити дурню, побачену на екрані, у своє реальне життя. Але якщо попереду в нас багато років руїни, то підліткові (і не лише) банди можуть з’явитись в наших містах незалежно від того, які пісні очолюють чарти і в який бік схиляються симпатії глядачів.