У «золотому визвольному вересні» 1939 року львів’яни з жахом побачили посланців з іншого культурного простору. Так напевно вони зустрічали під своїми стінами війська колишніх завойовників - татарських ханів Бурундая і Телебуги у 1259 і 1286 роках. Цього разу це були справді представники азійського «антисвіту», але вже XX століття - «монголи» чи «калмики», репрезентанти суспільного маргінесу, позначені бідністю, потворністю і незграбністю.
Очевидці тих подій так описали «асвабадітєлєй»: «нещасні, малі, огидні, косоокі, з ломброзівськими обличчями, одягнуті у бурі шинелі, що нагадували швидше шмати до підлоги, аніж воєнні мундири. Худі шкапи, яким з-під шкіри стирчали ребра, тягнули гармати, попідв'язувані там і тут шнурами замість ременів». Давні літописці не переобтяжували себе схожими детальними описами наїзників, але можемо собі уявити, що опис вояків Бурундая міг би бути набагато презентабельнішим, бо якщо брати землі Північноруські, то багато російських істориків XIX-XX століть ставить за приклад тодішнім русичам більш високу у військовому і побутовому плані монголо-татарську цивілізацію.
Але, менше з тим, бо переможець є переможець, і вже новий Бурундай - призначений радянською владою головним архітектором Львова О. Касьянов, як і його попередник у 1259 році, тепер у 1939-му наказує зруйнувати «паразитичний» Львів, «центр попівської католицько-уніатської реакції», де за «пишною фальшивою завісою європейськості ховалася огидна страхітлива пика капіталістичного варвара». Втілити плани новітнього Бурундая, які полягали у «неминучому значному знесенні старих будинків» і будівництві «нових монументальних споруд і пам'ятників», завадила навала до Львова іншого, не менш жорсткого наїзника з протилежного культурного простору - німецького нацизму. Але якщо попередні азійські навальники, вриваючись до помешкань львів'ян, кричали: «Водка, водка, самагонка!», то наступні європейські варвари, вступивши до Львова, лише нишпорили містом і загадково шипіли: «Wasser, Wasser, Wasser...», а коли знаходили воду, надзвичайно раділи, милися, голилися і заспокоювалися. Ці варвари хотіли культурний простір Третього Риму потіснити простором Третього Райху і тому одразу ж знищили пам'ятну дошку на Катедрі, встановлену 1910 року на честь 500-річчя Грюнвальдської битви, бо ніщо не повинно було нагадувати бодай про найменше історичне приниження вищої раси. Вважаючи своїми основними запеклим ворогами поляків (бо, звісно, сусіди), юберменші кинули українцям кістку у вигляді перейменування чи не четвертої частини львівських вулиць у різні Шевченко-гассе, Грушевський-гассе і Рідна Школа-гассе. Культурний простір завойованого міста увінчував монумент на Гітлер-рінг.
Однак Третій Райх не встояв перед Третім Римом і невдовзі знову повернулися азійські чужинці з химерними прізвищами, усілякі Натальченки, Персікови і Швецько-Вінецькі. Вони готували вбивчий Генеральний план Львова, який мав знищити міське середовище, отруєне впливом гнилої капіталістичної Європи і утвердити нове радянсько-соціалістичне: з 50-метровим пам'ятником Лєніну на самому вершечку Копця Люблінської Унії, грандіозним монументом Сталіну за Оперою (з шириною кам'яних сходів понад 100 метрів, які б вели до нього) і врешті київським Хрещатиком чи центральною частиною Мінська, замість старого польсько-австрійського Львова. Львів був приречений втратити свою віковічну просторову орієнтацію, загубитися у самому собі і в подальшому ніколи себе не віднайти на своїх рідних теренах.
На щастя, цьому зашкодила смерть Сталіна і подальша «боротьба» Хрущова з наслідками його «культу» і принагідно з «надлишками» його ампіру, бо нема чого витрачати радянські гроші на всілякі архітектурні викрутаси. Дякувати Богові, замість нищівного монументального сталінського «ампіру», урбаністичне обличчя Львова лише «пошкрябали», схожі на курники для людей, незграбні «пуделка» хрущовок. Львів'яни, які мешкали у «курниках» з висотою стелі 2 м 40 см і навіть 2 м 30 см (бо треба було ще вкрасти простору на одну-дві цеглини), жартували, що для повного щастя Хрущову бракувало лише з'єднати стелю з підлогою, а водотяг із каналізацією.
Але Львів є Львів, і незважаючи ні на що, магія європейського міста вплинула на свідомість тих митців соцреалізму, які мали хоч найменше почуття мистецького смаку. Культовий і придворний совєтський архітектор Меркуров (головний улюбленець Сталіна) страждав мегаломанією, проектуючи стометрові кам'яні поганські баби Лєніна і Сталіна в усьому СРСР. Те саме він мав зробити і у Львові. Але, можливо, вночі, зістрибнувши з золотої пальмової гілки Слави, йому з'явився дух Зигмунта Горголевського і застеріг від архітектурного варварства, а тому 1952 року перед Оперю постав досить скромний камерний пам'ятник вождю пролетаріату (вуйко, що вилазить із комина, як розуміли задум творців монумента львівські діти), якому судилося тут стояти всього 38 років. Коли його зносили 14 вересня 1990 року, чиновник, котрий читав з папірця вирок міської влади кам'яному ідолові, відзначив, що поряд з геноцидом українського народу, ненависний львівський Лєнін завинив ще й тим, що «не вписувався в архітектурне середовище Львова». З допомогою крана декілька робітників завантажили ідола на платформу вантажівки. Цікаво, скільки робочих рук, техніки і коштів з міської скарбниці треба було би витратити на ліквідацію задуманих у повоєнні часи тоталітарною азійською владою мегаломанічних архітектурних і монументальних проєктів?
Але «справедливість існує» і тому віддамо належне тим справді мало шкідливим архітектурним совєтським новаціям повоєнного часу. Надбудова четвертого поверху кам'яниці Гауснера-Віоланда (Проспект Свободи 1/3), будівництво на місці будівлі Ізби Скарбової (Фінансового управління) Палацу піонерів і корпусу Будівельного технікуму (тепер Економічного факультету універу) (1952-1953) радше було вставленням не досить якісних пломб у зруйновані архітектурні щелепи центру міста, аніж потворним їх нищенням. Монстр хрущовсько-брежнєвського конструктивізму застиг у конвульсіях на підступах до Опери у вигляді готелю «Львів» (1964) і будівлі Обчислювального центру (1968). Одинокий передовий загін варварства - будинок «Червоної Шапочки» (1964) (тут тепер «Самсунг» і суші-бар) був символічною культовою жертвою міста радянському архітектурному чудовиську, аби той не чіпав решти старого Львова. У часи української незалежності символічними культовими жертвами «постмодернізмові» вже, на жаль, не відкрутишся, але це вже тема для розмови про інший культурний простір...
Фото з сайту www.gazeta.lviv.ua