Львівська художниця Слава Салюк добре відома завдяки неймовірним прикрасам, які вона робить. Проте їй вдалося піти значно далі, ніж просто робити намиста. Свої нашийники вона об’єднала у проект «Географія», який виставила у галереї Iconart. Ця виставка є не просто презентацію надзвичайно гарних прикрас (хоча і це, без сумніву, є її великою принадою). Вона є мандрівкою континентами та епохами, сповненою несподіванок та відкриттів. Таке враження, що на нитку Слава нанизує не намистини, а концентровані враження та емоції.
«Єменський хрест 18 ст. цілком можна прийняти за вироблений в Києві у 13 ст., а коптійські хрести з Ефіопії дуже подібні до мотивів гуцульських скринь чи різьблених балок. Думки приходили людям в різний час і в різних місцях дивовижно подібні речі вважалися гарними на протилежних кінцях планети. Можливо тоді можна припустити, що краса – це не така вже й суб’єктивна категорія, а навпаки – стала й універсальна, абсолютно об’єктивна і непідвладна часові?», - вважає Слава Салюк.
Слава Салюк. Фото: Facebook
ZAXID.NET вирішив докладніше розпитати художницю про її унікальну історію з географією.
Насамперед, як виникла ідея поєднати у нашийниках розмаїття усього світу?
Я досить часто їжджу до Нью-Йорка. Він для мене завжди був Вавилоном, де багато культур, багато людей навколо, зовсім інша динаміка. Нью-Йорк - мультикультурне місто і тому воно дає значно ширші інспірації. Коли я ходжу по якихось ярмарках, по музеях чи етнічних крамничках, де кошики-розсипи тих різних скарбів, мені вловлюються якісь речі, які дуже подібні то чогось нашого. Я їх визбирую.
Цікаво, що у музеї Метрополітен, наприклад, давні деталі, чи скіфські, чи часів Київської Русі, експонуються із раритетами інших культур. Тому їх подібність підкреслюється. Це не може не давати поштовху, щоб шукати схожість у різних деталях. І взагалі моя виставка як раз більше про такі деталі, про подібність. Йдеться про географію у контексті поширення та походження цих деталей.
Поєднання деталей з цілком різних культур в одному намисті для Вас є питанням у першу чергу естетичним чи світоглядним?
Думаю, що роки півтора тому, коли я почала збирати матеріали для цієї виставки, думка вже була. Мене абсолютно захопило, що ми культурно не є так ізольовані, як ми собі думаємо. Я розумію, що у нас є дуже давня історія але, напевно, все ж у світі досить мало знана, на жаль, і досить мало поширена. Мені дуже подобається, що якісь кочівники, бербери чи гуцулки носили подібні монети на грудях. Так, ми не маємо спільної історії, але в такому контексті наша історія сприймається ширше.
Прикраси, все-таки, річ ужиткова. Вам не шкода, що хтось їх колись буде носити, не думаючи про те, що Ви в них вклали?
Цього разу я собі дозволила не думати про ужитковість. Я не думала про те, куди жінка зможе одягнути це намисто. Я пробувала просто потішитися тою різноманітністю, яку мені Бог дав знайти.
Але за 18 років, які я тим займаюсь, я зробила багато нашийників. І я усвідомила, що люди щораз частіше готові до експериментів і до вільного трактування етнічного стилю. Звичайно, мені було би приємно, якби люди, які будуть готові це одягнути, спробували бильше дізнатись про те, що у них на шиї.
Коли Ви робите той чи інший нашийник, чи Ви маєте на увазі конкретну людину, яка буде це носити?
Дуже часто. Є дві окремих приємності. Одна – це зробити не на замовлення, а просто відпустити себе і робити так як для себе. Друга приємність – це робити якійсь конкретно виразній особі, пробувати собі її уявити. Щоб прикраса пасувала саме цій особистості.
Вам не шкода розлучатися із цими нашийниками?
Шкода. І поки з цими, що були на виставці «Географія», я не готова розлучитись.
Чи вже є наступні ідеї?
Я планую цю ідею розширити. Наразі просто спробувала у невеликому, але дуже теплому для мене приміщенні виокремити те, що я в першу чергу хотіла б сказати. Я б хотіла більше цю тему розвинути. Мені здається, що я зараз знайшла свої власні мотивації. Світ тепер такий широкий. Люди тепер можуть так багато подорожувати. Тому хочеться, мабуть, трохи відійти від суто гуцульської згарди. Я, знову ж таки, її не відкидаю, але пробую розширити для себе цю тему.
Як ви ставитесь до того, що зараз з багатьох старих речей робляться репліки, робляться свої власні проекти, як, наприклад, вишиванки на можних показах. Або до того, що старі речі розбирати, щоб зробити щось нове…
Мені простіше, ніж тим, хто робить одяг. Я знаходжу окремі, вже колись зруйновані кавалки, не нищу нічого. Думаю, мені було би важко перерізати шнурок, який хтось колись з якоюсь думкою скомпонував. Тому я маю сміливість компонувати ті окремі елементи, які знаходжу, в інший спосіб. До розрізання сорочок я ставлюся болісно. Мене значно більше тішить коли нові речі роблять за старими зразками. Я думаю так правильніше. Чи вам подобаються ті сучасні репліки, які стали модні за останні два роки? Часом подобаються, часом ні. Вже немає такого тотального замилування «добре, що хоч щось роблять». Вже можна обирати. Я думаю, що чудово, коли люди повертаються до своєї традиції. Це знову дістає нове дихання. Я вважаю дуже доброю тенденцією, що люди носять вишиванки не тільки до церкви чи на свята.
Фото: Мирослав Пархомик