Сьогодні, 29 лютого, має остаточно прояснитися ситуація навколо скандального лекційного туру, організованого Фондом ім. Гайнріха Бьоля в Україні, Німецькою службою академічних обмінів та Посольством Федеративної Республіки Німеччина в Україні.
Віднедавна названі інституції стали на шлях просвітницької роботи в Україні й намагаються привозити в нашу державу провідних німецьких вчених, які займаються східноєвропейською історією. Ідея добра, особливо з огляду на кволість української публічної сфери, брак фахових та відкритих дискусій навколо резонансних історичних питань. Проте, реалізація на практиці цієї програми виливається чомусь не в партнерську співпрацю, а в продукування скандалу. А сам формат цього явища, чомусь залишає неприємний присмак і враження демонстрації німецькою стороною, якщо не своєї культурної вищості, то принаймні менторської опіки. Що я маю на увазі?
Беззаперечно, історія Другої світової війни належить до найбільш складних періодів українського минулого. Тематика української колаборації, антисемітизму ОУН, участі УПА в польських етнічних чистках ніяк не може стати об’єктом фахового і безстороннього дослідження українськими істориками. Перш за все, ці проблеми потребують детального і усестороннього вивчення і тут дуже важливою є «національна» заангажованість дослідника, точніше її бажана відсутність. Напевно саме тому, виходячи саме із таких міркувань, згадані німецькі інституції, а головно Фонд ім. Гайнріха Бьоля, і вирішили запросити з лекційним туром Україною мого доброго знайомого історика Ґжеґожа Россолінського-Лібе.
Пан Россолінський-Лібе мав би виступити з низкою лекцій про «революційного ультранаціоналіста Степана Бандеру» та про «етнічне і політичне насильство ОУН-УПА». Ці лекції мали відбутися в Дніпропетровську і Києві (попередньо планувалися також у Львові), але раптом посипалися відмови з боку приймаючих інституцій. Керівник представництва Фонду ім. Гайнріха Бьоля Кирило Савін заявив «Історичній правді», що «на етапі підготовки до заходу кілька впливових інституцій під різними приводами відмовилися надати майданчик для виступу Россолінського-Лібе: «серед причин були закиди у ненауковості, скандальності й конфліктному потенціалу заявленої теми», а також в «українофобії німецького історика». Савін продовжив: «У Дніпропетровську були чіткі домовленості з двома майданчиками. І раптом, знов абсолютно несподівано для нас, Національний гірничий університет без обґрунтування відмовив, буквально за день до заходу. Другий майданчик, Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума», пояснив свою відмову тим, що вони не хочуть політизувати історію Другої світової війни».
Замість того, щоб дослухатися до дуже влучного і мудрого пояснення Всеукраїнського центру вивчення Голокосту «Ткума», що не варто ще більше політизувати історію Другої світової війни, Кирило Савін не захотів змиритися з тим, що його вибір лектора був не надто вдалим, і почав ще більшу ескалацію напруги навколо цього питання. Зокрема, він заявив, «що, за даними фонду, до цих відмов нібито причетні представники партії ВО «Свобода», які телефонували і вимагали не проводити заходи за участю Россолінського-Лібе». Правда, далі він виправився і додав, що у нього нема підтверджень, що це був тиск саме ВО «Свобода».
Для того, хто хоча б трошки обізнаний з українською регіональною специфікою, така заява є просто смішною. «Свободі» важко натиснути на когось у Дніпропетровську або Києві, якби мова йшла про Львів, Тернопіль, або Броди, то в це ще можна було б повірити, але заява про аж такі впливи цієї політичної сили на Сході країни нічого іншого, окрім іронічної посмішки викликати не може. До цього тільки додам, що Ґжеґож Россолінський-Лібе телефонував до знаного історика проф. Івана-Павла Химки і казав, що отримує телефонні погрози на свою адресу, а тому змушений був віддатися під захист Німецького посольства в Києві. Скандал набирає на силі.
А тепер спробуймо подивитися на цю всю історію під іншим кутом зору. В тому, що німецькі урядові та політичні інституції вирішили допомогти українцям у формуванні публічної сфери нічого поганого нема. Але подив викликають форми і методи реалізації цієї програми. Якщо пан Савін заявляє, що вони запрошують з лекціями провідних німецьких вчених, то він, напевно, не має на увазі аспіранта Ґжеґожа Россолінського-Лібе? Бо Россолінський-Лібе, при всій моїй повазі до нього, так і не закінчив своїх докторантських студій в Австрії, Канаді і Німеччині. Ми не знайомі з його дослідженням у вигляді опублікованої книги, нам тільки відомо, що він пише дисертацію на тему: «Степан Бандера: життя українського фашиста і пам'ять про нього (1909-2009)». У мене, як у історика, викликає певне нерозуміння вже саме формулювання теми, оскільки у заголовку зроблено висновок, що Степан Бандера був фашистом. А, що ж тоді досліджується? Судячи з епітетів, якими сипле у заголовках своїх виступів Россолінський-Лібе, ми маємо справу не до кінця з істориком, а радше з пропагандистом, і саме на це «купилися» наші німецькі експерти в Києві.
Що іще в цій історії є принизливим і провокаційним для України? У нормальному західному світі люди вважаються експертами тоді, коли вони досконало дослідили якусь тему, захистилися, опублікували монографію і отримали на неї схвальні рецензії. В даному ж випадку ми маємо справу з аспірантом, який вирішив прославитися гострими і епатажними заявами. Але навіть така ситуація є допустимою, але тільки не тоді, коли вона відбувається під патронатом амбасади іноземної держави. Власне, принизливим для українців є сам підхід, коли, замість того щоб запросити дійсно знаних науковців, наприклад, Вільфріда Їльге, який написав низку прекрасних статей про політику пам’яті в Україні, або проф. Гольчевського, який є визнаним експертом з питань української історії, або ж д-ра Пера Рудлінга, який є також гостро критичний в оцінках діяльності ОУН та УПА, посольство ФРН запрошує звичайного аспіранта, правда, готового до скандальних заяв.
Весь цей підхід до справи демонструє зверхнє ставлення німецької сторони до українців. Якби німецьким інституціям дійсно залежало на розвитку української публічної сфери, якби вони хотіли конструктивно вплинути на суспільний діалог навколо складних історичних проблем, то напевно не привозили б до нас політичних агітаторів, пропагандистів та бійців ідеологічного фронту, а організовували б міжнародні конференції та робітні за участю провідних німецьких науковців. Так, як це робиться скрізь у нормальному світі, так, як поводяться німецькі представництва у інших країнах, країнах, які вони вважають рівними собі, а не демонструють свою цивілізаційну вищість перед тубільним населенням. У цієї історії є ще один неприємний аспект, оскільки вона завдала дуже сильного удару по і без того слабкому середовищу українських ліберальних істориків. Тепер українські прихильники теорії змов, перманентної ідеологічної боротьби та ті, хто вважає історію політичною зброєю, можуть спокійно покликатися на випадок із Ґжеґожем Россолінським-Лібе, бо ж ідеологічна війна триває. Чи не так, панове просвітителі?
PS. Наше видання організувало свого часу цілу низку статей про постать лідера ОУН Степана Бандеру, результатом чого стала публікація книги есеїв «Страсті за Бандерою». У ній опубліковано також статтю Ґжеґожа Россолінського-Лібе, правда, як на мій простий смак, – не найкращу в цій книзі.