Цієї весни віце-начальниця управління культури Львівської міськради пані Ірина Магдиш окреслила одну з основних проблем Львова – «ПлощеРинковість». Себто те, що більшість культурних подій та атракцій міста обмежується кількома локаціями у центрі.
Схожа проблема існує і в загальнодержавному масштабі – більшість культури в Україні локалізована в межах столиці, облцентрів та великих міст. Усе інше є культурним маргінесом.
Гасати по місту на конях та попросити священика розповісти про подію у церкві. Так можна би було подати універсальний маркетинговий план із зацікавлення мешканців невеликих міст у літературних подіях. Якби було потрібно написати новину з круглого столу «Як розвивати та популяризувати літературу в малих містах?». Але вже минуло два місяці, й писати інформаційні повідомлення через такий проміжок часу не те, що не гоже, а просто таки невігластво. Зате якраз достатньо часу, щоби взятися за переосмислення озвученого та неозвученого під час круглого столу. Цей захід проходив у межах ЛітФесту Форуму видавців.
Варто зазначити, що наш захід радили серед тих, котрі варто відвідати у своїх коротеньких путівниках Ірина Славінська та Олег Коцарев, а газета «День» внесла круглий стіл до «Топ-20» подій Форуму.
Проте повернімося ж до самої події і роздумів довкола неї та проблематики, котрої вона торкається.
Чому важливо для наших країв розвивати літературу в малих містах? Передовсім тому, що більшість міст всієї України – малі. Їх населення не дотягує до 100 тисяч осіб. Інших причин теж вдосталь:
1. Малі міста – це культурний маргінес. Місце потенційного зародження нових рухів, себто низи, з яких би мала починатися у нас вся громадська активність.
2. Збільшення кількості людей, що читають, може допомогти хоча б частково вирішити одвічну проблему української книги – збільшення мізерних накладів. Додатковою можливістю для цього може стати відкриття книжкових магазинів та книгарень, які масово зникали з просторів невеликих міст після здобуття Україною незалежності.
3. Країні потрібні розумні громадяни. На 1900 рік в Галичині, за даними, які наводив відомий австрійський есеїст Мартін Полляк під час публічної лекцій в ЛНУ Франка 2007 року (виклад якої потім вийшов у «Смолоскипі» в серії «Університетські діалоги» під назвою «Галичина-Транзит»), 68% населення було неписемним, при чому у Східній Галичині цей відсоток був вищим. До чого це призвело? Тоді галичани активно емігрували за кордон, і агенти-посередники бюро подорожей, пароплавних компаній та просто шарлатани часто «розводили» людей, підсовуючи їм рекламні буклети замість справжніх квитків на пароплави. Зараз читати уміють майже всі українці, але далеко не всі користуються цим навиком. Крім того, проблемою сьогодення стає секундарна, чи то вторинна неграмотність. Пов’язана вона із поверхневим, кліповим сприйняттям тексту в молодшого покоління.
Проблеми популяризації читання значно ширші і виходять за межі малих населених пунктів. Це засвідчила присутність на круглому столі людей з обласних центрів, котрі після заходу розповідали про проблеми у їхніх містах.
Громади ж малих міст є часто пасивними. Учасники круглого столу дійшли спільного висновку, що у містечках є запит на літературні події різного спрямування та масштабу. Бракує ж ініціативних людей, котрі могли би зайнятися організацією заходів. Себто навіть не так людей, як пасіонарності у них. Тому іноді їм варто допомогти. Як це можна зробити?
Цим можуть зайнятися інституції, котрі розташовані у великих містах. Прикладом може бути проведення частини заходів Форумом видавців у Дрогобичі чи умовна поява мережі книгарень у якомусь райцентрі.
Під час круглого столу також звучала теза, що мешканці невеликих міст часто не мають чітко сформованих смаків, тому їм варто давати якнайширший вибір. У цім випадку не лише великі інституції можуть долучатися до формування естетичних вподобань в літературі, а й безпосередньо культурні менеджери та митці, зокрема письменники.
Хорошим варіантом був би похід в народ за принципом просвітництва та хлопоманства. Просвітники вважали, що знаннями варто ділитися, вони не мають бути якоюсь інформацією для закритого клубу. Тому намагалися доносити свої думки та ідеї якомога простіше та доступніше, щоби бути зрозумілими усім. Що ж до хлопоманства, то тут варто зацитувати Миколу Рябчука: «Свого часу польські еліти, програвши кілька антицарських повстань, вирішили зосередитися нарешті на мозольній і марудній "органічній праці" – перетворенні селян у поляків. Свідоме українство, яке програло після Помаранчевої революції все, що тільки можна було програти, мусить тепер подумати про щось подібне».
Кількох заходів, привезених ззовні, буде цілком достатньо для того, щоб у місті сформувалася група активних мешканців, котрі надалі самі захочуть організовувати щось у своєму населеному пункті.
І тут уже виникає інше важливе питання – це простір та топос, довкола якого має формуватися ця активна компанія. Себто можливе місце збору ініціативної групи та проведення заходів. Найкращий варіант – зручне кафе. Якщо такого немає, в нагоді можуть стати державні та комунальні інституції культурного спрямування: бібліотеки, музичні школи, будинки творчості etc. Не варто забувати, що вони часто самі зацікавлені в тому, щоби проводити подібні заходи. Правда, також варто пам’ятати про те, що погляди на розвиток культури в місті ініціативної групи та локальної культурної інституції можуть разюче відрізнятися, тому такі питання потрібно попередньо обговорювати.
Паралельно важливо контактувати з іншими літературними та культурними менеджерами свого регіону та країни. Як правильно зауважила Ірина Вікирчак, в Україні не створено мережі організаторів подібних подій, себто не існує платформи, за допомогою якої вони могли би комунікувати та здійснювати обмін досвідом, зв’язками.
Досвід учасників дискусії показує, що місцеві мешканці готові допомагати ініціативній групі. За допомогою варто звертатися до місцевої влади, що може посприяти матеріально чи виділити приміщення, а також до підприємців.
Також організатори літературних подій зауважують, що автори залюбки погоджуються виступати в невеликих населених пунктах.
Отже, вся справа – за бажанням і готовністю працювати заради розвитку літератури та популяризації читання в малих містах. Очевидно, що наразі це здебільшого волонтерство і нелегка робота, як і майже все, що стосується культури в нашій країні.
Наостанок – слова Миколи Рябчука з передмови до книги «Лінія повернення» Кшиштофа Чижевського: «Практика пограниччя у виконанні Чижевського постала великою мірою з амбітного наміру розкрити потенціал місця, що видається «провінцією», «наново обжити простір, який очікує на розпечатування та кшталтування», довести, що не лише «центри» можуть бути безнадійними провінціями, а й провінції можуть ставати важливими центрами».