6 квітня у кав’ярні-галереї «Штука» відкрилась виставка «Курорт Трускавець. Обличчя в часі», де представлено найбільш промовисті фотографії відпочивальників з архіву Музею міста-курорту. Під час відкриття прозвучала розповідь директора Музею Галини Коваль про те, як змінювався відпочинок на славнозвісному курорті впродовж 190 років з моменту його заснування.
Галина Коваль
Перша письмова згадка про Трускавець датується 1469 роком, тогочасними власниками зазначені представники української шляхти брати Коритки. Курорт набагато молодший – його хронологія бере початок у 1827 році, хоч знання місцевого населення про цілющі властивості трускавецьких джерел зафіксовані ще у XVI столітті.
На початку ХІХ століття, коли закрився солеварний промисел, було створено гірниче товариство для пошуку корисних копалин. Земля виявилась багатою не лише на солону воду, з якої трускавчани століттями виварювали сіль, а й на нафту, сірку, цинк, олово, озокерит, але у кількості, достатній лише для локального видобутку. З часом утворені шахти заповнились водою, цілющі властивості якої нарешті викликали інтерес місцевої влади. У 1827 році сільський управитель Йосиф Міцевський вирішив отримати офіційний дозвіл на будівництво невеликої водолікарні, яка була добудована до корчми і складалась лише з чотирьох кабін для приймання ванн.
На момент заснування бальнеологічного курорту Трускавець був селом з невеличкими лісництвом і греко-католицькою парафією. Проте потік відпочивальників зростав, тож у 1936 році виникла потреба в новій водолікарні.
Цікаво, що до приїзду в Трускавець славетного львівського фармацевта і бальнеохіміка Теодора Торосевича, який зробив біохімічний аналіз води з різних джерел і науково підтвердив її оздоровчі властивості, лікування обмежувалось лише зовнішніми процедурами. Проаналізувавши склад «Нафтусі», Теодор Торосевич не лише присвоїв їй пам’ятну назву через високий вміст нафти, а й визнав ефективною у лікуванні шлунку, печінки, нирок, жовчного міхура і для загальної профілактики хвороб шлунково-кишкового тракту.
До середини ХІХ століття Трускавець був камеральним маєтком, тобто перебував у державному управлінні, проте австрійська влада вирішила передати його у приватні руки. У 1861 році відбувся аукціон, внаслідок якого село перейшло у підпорядкування спілки єврейських фінансистів Гартенберга і Шраєра з Дрогобича. Нові господарі мали інше бачення стратегічного розвитку Трускавця – замість відпочинково-лікувального напрямку вони повернулися до промислового видобутку нафти і озокериту.
Двадцять років застою закінчились зміною власників, цього разу ними стали польські шляхтичі Сапєга і Жолтовський, які мали твердий намір зробити Трускавець визначним європейським курортом. В цей період у парку було прокладено прогулянкові маршрути, зведено невеликі надкаптажні споруди над джерелами, що були відкриті та досліджені протягом існування курорту – «Марія», «Софія», «Броніслава», «Едвард», «Фердинанд» тощо. Ці джерела давно вичерпались, проте надкаптажні будівлі збереглись, отримавши статус архітектурних пам’яток курортної забудови кінця ХІХ – початку ХХ ст. До слова, згадані різновиди води доступні відпочивальникам досі, проте готуються за історичними формулами на Станції підготовки мінеральних вод.
В 1895 році курорт Трускавець перейшов у руки інженера Юзефа Вичинського, який доклався до всебічного розвитку оздоровниці. Саме за його керівництва почалась розбудова відпочинкових вілл, адже гостей більшало і наявних площ було замало. Курортна влада дозволила приватним особам, що мали бажання і достатньо коштів, будувати пансіонати і готелі для клієнтів курорту.
Варто зазначити, що будівництво здійснювалось згідно специфічних норм, сформульованих і затверджених австрійською владою у 1864 році. Згідно їхніх положень біля джерел обов’язковими були прогулянкові галереї, що рятували у непогоду, а в парках - розплановані маршрути, т.зв. «теренкури». Після вживання мінеральних вод важливим був рух, тому лікарі призначали не лише необхідну кількість випитої води, а й мінімальні фізичні навантаження і протяжність прогулянок.
На початку ХХ століття на нижній терасі парку було зведено музичну альтанку у модерному стилі. Зі спогадів отця Олекси Пристая «Із Трускавця у світ хмародерів» відомо, що на її місці на початках існування курорту щодня з 17:00 до 19:00 грав оркестр, спершу з Ярослава, а згодом й інші виконавці.
Тоді ж у Трускавці існував ще один парк – Ядвінувка, тепер на цьому місці розташувались Палац культури і пам’ятник Тарасові Шевченку. Місце користувалось популярністю здебільшого серед гостей-євреїв, адже вздовж його основної алеї були збудовані вілли єврейських підприємців.
Повертаючись до Трускавця часів Юзефа Вичинського, варто згадати регуляційний план з облаштування Трускавця 1906 року. Під час його втілення відбулась кардинальна зміна в усіх стратегічних напрямках курортної інфраструктури – комунікаціях, каналізації, дорогах, чітко розподілялись землі приватного, державного і курортного володіння. Під керівництвом садівника Юзефа Яблонського прискіпливо змінювався і курортний парк, де висадили величезну кількість екзотичних рослин. Врешті, на спеціалізованій виставці у Львові в 1913 році курорт здобув Золоту медаль за стрімкий розвиток.
Цікаво, що Юзеф Вичинські мав ще чимало далекоглядних планів, але через нез’ясовані причини у 1911 році припинив виконання обов’язків управителя.
Повноваження керівництва курорту перебрала на себе акціонерна спілка «Трускавецькі джерела», до складу якої увійшло чимало фінансово спроможних осіб. Найменшу частку мав голова страхового агентства Раймунд Ярош – владний і спритний чоловік, майбутній бургомістр Дрогобича, що вклав гроші у нафтовий промисел, швидко розбагатів і згодом викупив усі акції «Трускавецьких джерел», ставши з 1928 року одноосібним власником. За правління Яроша курорт розвивався дуже жваво, а гості приїжджали з усієї Європи.
У 1911 році Трускавець отримав залізничне сполучення зі Львовом, Варшавою, Краковом і Познанню, роком пізніше Раймунд Ярош звів вокзал. З початком Першої світової війни Трускавець фактично припинив роботу як курорт, а у відпочинкових пансіонатах і готелях квартирували військові.
Після закінчення війни Раймунд Ярош продовжив розбудову вілл і пансіонатів. Більшість тогочасних будівель зводилась у красивому «закопанському» стилі. Окремі вілли досі в доброму стані і забезпечують Трускавцю неповторний архітектурний колорит.
Однією з найпомітніших стала вілла “Goplana”, що служила літньою резиденцією дрогобицькому бургомістру. На його запрошення Трускавець відвідувало чимало іменитих гостей, польської творчої інтелігенції, окремої згадки варті візити посла США у Польщі Джона Вільямса з дружиною у 1931 році та президента Естонії Константина Пєтца у 1935 році.
В 1936 році почалось виробництво солі з води «Барбара». Воду виморожували і фасували в пляшечки, які легко було транспортувати. Отримана сіль розводилась у певній пропорції і використовувалась як лікувальна. Джерело знаходилось на околицях Трускавця в урочищі Помірки, де курортна влада організувала простір для літнього відпочинку.
На початках Помірки були промисловою зоною, що славилась покладами озокериту. Коли шахти спорожніли, виявилось, що тамтешня вода теж мала оздоровчий сірчано-соляний склад, тож там були облаштовані великий басейн, тенісні корти, спортивні майданчики і ресторани. Також у Помірках було організовано природознавчий музей із найцікавішими зразками місцевої флори і фауни, що носив ім’я дружини Раймунда Яроша Емми. Курували музей біологи Ярослав і Марк Сагани. Останній мав фізичну ваду – був карликом, що не завадило йому розвивати музей аж до 1945 року, коли він покинув Трускавець. На жаль, колекції чи навіть окремі експонати звідти до наших днів не збереглись.
1930-ті роки у Трускавці характеризуються зведенням не лише дерев’яних вілл, а й появою вишуканих мурованих будівель. Один із наймасштабніших- санаторій для польських офіцерів, який з приходом Червоної армії відразу був заселений радянськими солдатами.
Після смерті Раймунда Яроша у 1937 році керівництво курортом перейняв його син Роман. Тоді ж було впроваджене централізоване опалення, курорт став круглорічним, а воду з джерел підвели до бювету.
1 вересня 1939 року у місцевій пресі надрукували оголошення про початок осіннього курортного сезону, який через війну так і не відкрився. 22 жовтня було проведено вибори до Народних зборів. Курорт націоналізували, почав функціонувати санаторій Червоної армії.
У липні 1941 року в Трускавці вже були німці, які у повній мірі використовували його потенціал. На місцеве населення наклали високий податок продуктами, який вони мусили сплачувати в обов’язковому порядку. Тоді ж у підвалі вілли “Goplana” функціонував невеличкий цех по розливу води з джерела «Юзя», що славилась омолоджувальними властивостями і використовувалась для вмивання очей та обличчя. Бутильовану воду німці експортували до Німеччини.
В 1947 році Трускавець отримав офіційний статус Всесоюзної оздоровниці, сюди почали з’їжджатися відпочивальники з усіх республік Радянського Союзу. Спочатку використовувалась існуюча санаторно-курортна база, але відпочивальників постійно більшало, тому в 1959 році з’явилась нова водолікарня, а на початку 1960-их відкрили ще один бювет, що тепер має кілька назв – Старий, Нижній або Центральний.
1970-80-ті роки характеризуються інтенсивною забудовою курорту висотними будівлями і санаторіями-тисячниками. В 1985 році зафіксовано найбільшу кількість відпочивальників за усю історію Трускавця – 350 тисяч осіб в рік.
Розпад Союзу відчутно вплинув на відвідуваність Трускавця - різко впала кількість відпочивальників, частина санаторіїв були на межі закриття. Після 1991 року інвестори звели нові об’єкти, в тому числі «Перлину Прикарпаття», «Карпати», «Арніку», «Аркаду», «Ріксос Прикарпаття». Сьогодні у Трускавці налічується близько 70 санаторіїв, які одночасно можуть розмістити до 17 тисяч відпочивальників.
За матеріалами зустрічі підготувала Юлія Корицька-Голуб