Він добре ставиться до Львова та його мешканців. Це було перше велике місто, до якого потрапив Кузьма, і таким – монументальним – воно для нього й залишилось. Музикант вважає, що Львів за останній час набув європейського вигляду.
- Чим для тебе є Львів?
- Він для мене став першим великим містом, до якого я потрапив. І таким Львів для мене залишився. Бо, наприклад, коли міст через Дністер у Самборі, яким я їздив від своєї баби з села, колись мені здавався величезним, то тепер він виглядає просто іграшковим. А Львів як був монументальним, таким і залишився. Тобто, і маленькій дитині, і дорослому дядькові він видається абсолютно однаковим. Мені подобається його європейськість: від архітектури до людей. Мешканці тут непрості, але своєрідні. Їх можна одразу вирізнити серед інших, так само як, наприклад, москвичів (щоправда, останніх не з доброго боку). А от львів'ян помітно з доброї сторони. Наприклад, свого часу в армії я львів'янина моментально вирізняв з-посеред тисяч людей.
- Зараз побутує думка, що європейськість Львова і його унікальність - це просто міф, який міг бути реалізований на початках незалежності України, але цього так і не сталося. Останнім часом дедалі частіше чути, що Львів провінціалізується і вже не відіграє важливої ролі житті України.
- Таке справді було кілька років тому, коли маса народу покинула місто і виїхала працювати, шукати собі ліпшої долі або в столицю, або за кордон. Але не забуваймо, що у Львові підростає «молодняк». Причому такий, що я «опупів», коли востаннє йшов містом. Тут усе виглядає як у Кракові чи Лондоні. Містом ходять молоді люди з думками в голові, які нормально виглядають: без сигарет, пива і картузів на голові. Це тішить око і я думаю, що за ними майбутнє. Ті люди, які виїхали звідси, там самим створили молодим благодатний ґрунт, такий собі перегній, на якому виросте нормальне свіже зілля, нормальні розуми. Доказом цього може служити мій двоюрідний брат Міша Лазар. Він тут зробив бізнес у свої 25 років. І таких, як він, тут маса, я ж бачу його колег - це люди від 20 до 25 років. Це золота молодь, яка ще буде «гриміти».
- Тобто ти не вважаєш, що Львів перестає бути містом, яке втрачає інтелігенцію, еліту, натомість наводнюється «селом» у гіршому розумінні цього слова?
- Абсолютно. Тим паче не треба опускати українське село, бо і Ломоносов, і Шевченко теж далеко не столичні пацани. Але про них говорять століттями. Легше всього сказати, що Львів - це рагулі. А мені тут подобається.
Ще одна риса, яку приписують львів'янам, - надмірна увага до подій загальноукраїнського масштабу, поруч з чим вони часто забувають про те, що більше уваги треба звертати на власне місто. Візьмемо до прикладу ту ж політику. У Верховній Раді є вихідці зі Львова, натомість потужного львівського лобі немає.
Я знаю багатьох львів'ян у політиці. Наприклад, Василя Горбаля, Тараса Чорновола, Той же Святослав Вакарчук скоро там буде. Думаю, справа в тому, що львів'яни, як люди дипломатичні генетично, просто не лізуть на перші позиції. Вони тримають отой найважливіший тил. Тобто, ролі у них начебто і другі, але насправді вони - перші. Ті люди, яких повсякчас помітно на екрані, не завжди вершать долі народу і країни. Реально впливають на неї ті, які підштовхують цих людей до дій. А серед таких львів'ян ого-го.
- Йдеться про те, що, наприклад, є «донецькі» чи «дніпропетровські», які активно лобіюють інтереси свого регіону. Натомість львів'яни, переїхавши до Києва, перестають відстоювати інтереси Львова, а просто працюють на інших...
- Зате донецькі тим самим заробили собі недобрий імідж. А львів'яни зробили мудріше. Вони так само лобіюють свої інтереси, але ніхто не знає, що це роблять львівські.
- Як ти ставишся до тези про дві України?
- Коли Україна була під Австро-Угорщиною, вона мала можливість отримати автономію. Я вважаю, що це було зле, бо вона відокремилась і її швидко прибрали до рук інші, гірші хлопці. Вважаю, що треба дипломатичніше дивитись на цю проблему. Є у нас своя територія і не треба нічого від неї відокремлювати. Подивіться, у Югославії відокремились і що? Просто потрібно починати з того, що робити в себе на городі маленький порядочок. Бо коли ти кричиш, що «я хочу в Європу», а на городі в тебе «срач», то нема про що говорити. Давайте просто кожен прибере в себе на городі, побілить свою хатку і все буде добре. Я недавно літав на спортивному літачку над різними областями України на висоті 250 метрів, і було видно, як всюди брудно. Треба просто прибрати, і тоді нам стане набагато вільніше дихати.
- А як, на твій погляд, на Львів впливає те, що його покидають культурні діячі? Мабуть, від цього місто таки втрачає?
- Я думаю, що ні. Тут же народжуються молоді люди. І вони мають нормальні взірці - тих, що виїхали і зробили кар'єру поза межами міста, однак позиціонують себе як люди, які походять зі Львова, і будуть себе так позиціонувати. І пам'ятники їм будуть ставити там, де вони жили, ходили і бавилися в пісочниці. Це добрий приклад для молодих людей. Тому вважаю, що це добре. Я, наприклад, знаю, що Леонід Ярмольник чи Гоша Куценко - це львів'яни. Чи той же Башмет. І вони цього не соромляться, живучи в Москві. І коли приїжджають сюди, говорять чистою українською мовою. Це головне. Ці кадри нікуди не втекли, Львів не втратив, а здобув.
Загалом міграція у столицю - це проблема цілого світу. Бо, наприклад, в Києві є мас-медійні джерела, які спроможні географічно накривати всю країну. А у Львові такого загальнонаціонального мовлення немає. Колись це пробувало зробити «Радіо Люкс», але не вийшло. Тому якщо людина залишається тут, вона стає локальною зіркою, як Ліля Ваврин, Наталя Карпа... І нічого з цим не вдієш. Тому так само, як українці у Київ, у світі всі їдуть в Нью-Йорк, Лондон чи Лос-Анджелес.
- Львів'яни яскраво і активно представлені у проекті «Шанс». Чи вони справді такі талановиті, чи, можливо, відіграють роль твої симпатії, які впливають на те, що туди потрапляють вихідці зі Львова?
- Я не думаю, що мої симпатії впливають. Намагаюся тримати відсторонену позицію, бо було б нечесно одного «пригріти», а іншого відштовхнути. Я виробляю своє ставлення до людей більше за їхніми людськими характеристиками, аніж за географічними. Але мушу сказати тобі, що львівські виконавці з «Шансу» між собою дуже конкурують і сваряться. Вони майже не спілкуються між собою. Це мені розповів Ігор Талан, продюсер «Шансу». Він, коли приїхав до Львова, був дуже здивований цим фактом. Павло Табаков, Олеся Киричук і Василь Левицький майже не розмовляють одне з одним. Це негативна львівська риса.
- А які ще негативні чи позитивні риси притаманні саме львів'янам?
- Перша з них - це показовість галицького діалекту. Коли львів'яни виїжджають за річку Збруч, той діалект стає чути ще голосніше, ніж на рідних теренах. Але це їх позитивна риса. Добре, що люди не встидаються своєї землі. А з негативних рис - це ставлення до критики. Причому багато артистів, а я, в першу чергу, говорю про них, не в стані одразу заперечити тій людині, яка їх критикує. Кажуть добре-добре, так-так. А коли людина йде, починають лити бруд: мовляв, він нічого не розуміє в цьому, як він має право мені таке говорити. Але в лице комусь їм дуже важко заперечити критику. Таке було і в мене. Я це змінював роками. Коли людина потрапляє в екстремальні ситуації, тоді починає думати і перебирати в голові, що їй заважає змінювати це. Моя амбіційність, наприклад, полягала у тому, що я зовсім не слухав російської музики. А для того, щоб з нею конкурувати, треба в тому «петрати». Адже 75% України слухають цю музику, вона тут продається, звучить в ефірах. І для того, щоб з нею конкурувати, треба її знати. Я це нарешті зрозумів.
А от географічних преференцій в мене нема. Якщо подивитись зошит, де я записую концерти, то виступів приблизно порівно на Сході і на Заході. Можливо, на Схід їжджу усе ж трохи більше, бо він географічно більший. Та, зрештою, не роблю для себе поділу на Схід і Захід, про який стільки говорили під час революції. Нехай я хоч китайською мовою буду говорити, я українець. А той, хто б'ється в груди і кричить, що він українець, але не переживає за країну, гріш йому ціна.