Парадоксально, але іноді, щоб «побачити», замало просто «дивитись». Потрібно ще «почути», а бажано й «повірити». Тоді заклики в стилі «хіба ж ви не розумієте, що діється» набувають нового сенсу. Бо важливою є емоція того, хто їх промовляє.
Багато залежить від того, якою «мовою» люди спілкуються і думають. Недаремно міфи і легенди пишуть високим, «поетично-молитовним» стилем. Так, читаючи «Іліаду», ми бачимо богів, героїв, подвиги, пристрасті і подібні «високі речі», написані «високим стилем». Хоча, якщо оцінити ситуацію на тверезу голову, то йдеться про обмежений військовий контингент, який під приводом помсти за сімейну ганьбу здійснив вторгнення на суверенну територію, знищивши місто. От і вся історія, а це не годиться для героїчного епосу. І справа тут не лише у знаній багатьом «точці сидіння, яка визначає точку зору».
Так і в прильоті Петра Порошенка до України після місяця відсутності кожен міг побачити щось своє. Хтось побачив впливового політика-мільярдера, який повертається в супроводі почту і дружини після місячного перебування там, де не так холодно і противно, як вдома у цей час року. Інші – повернення Месії, якому загрожує небезпека, а отже небезпека загрожує і всьому нашому соціуму. Треті – черговий етап боротьби між різними групами впливу за владу в країні, яка невідомо чи протриває в наявних кордонах до наступного року.
Після теплої зустрічі прихильників і нелогічних маневрів гвардійців біля приміщення суду (ніби комусь заплатили за сприяння, щоб картинка ще більше нагадувала Майдан) було заявлено про «консолідацію всіх опозиційних демократичних сил». І от з цим, підозрюю, будуть проблеми.
Бо месіанізм (а це таки він), який претендує на консолідацію й об’єднання, повинен бути інклюзивним, а не ексклюзивним. А також максимально «секуляризованим». Потрібно уникати слів із церковного життя, якщо стоїть завдання консолідувати наше різношерсте суспільство, а не мобілізувати і так мобілізованих до стану екзальтації адептів. Є ж досвід успішної кампанії 2004 року – чому зараз робити все з точністю до навпаки?
Якщо заявлено «об’єднання демократичних сил» – значить передбачається, що є ще якісь демократичні сили. Але риторика свідчить про інше – що «не буде в тебе інших президентів, крім мене». Що ніхто не збирається ні з ким нічого узгоджувати і виробляти якусь спільну платформу, максимум – готові прийняти неофітів, але тільки після таїнства покаяння. І то не всі, бо окрема група особливо «ревних вірян» готова загинути у вогні майбутнього апокаліпсису, але не осквернити своїх партійних храмів єретиками. І про апокаліпсис, до речі, теж є, із цим усе гаразд.
Риторика на кшталт «він прибув, тепер він з нами, а ми з ним сильніші» реально насторожує. Коли ти йдеш на збори ОСББ, найменше, чого ти чекаєш – це розмови про друге пришестя і життя після смерті.
Не можна послуговуватися такою квазірелігійною мовою та сподіватися, що заклики до об’єднання будуть почутими. Для людей ззовні це виглядає як секта. Зрештою, різні харизматичні відгалуження в принципі не можуть бути для більшості – вони для обраних. У цьому їхня суть. Та й народ «всередині бульбашки», схоже, уже не готовий чути критику. Тобто святотатство. І не збирається терпіти єресі (якби хтось спробував висловити сумніви).
З погляду риторики, яку ми чуємо, середовище прихильників Петра Порошенка цілеспрямовано переводять зі стану «тусовки» (це коли вже існують спільні слова, терміни, їхнє специфічне значення, але в дуже зародковому стані) до чогось більш монолітного. Це вже не феодально-кланові відносини (тобто не лише вони), і навіть не мімікрія під ОУН міжвоєнного періоду, якою успішно займалися свободівці.
Ті, хто це робить, імовірно, досягнуть більшої «монолітності в рядах». Зрештою, «кінці світу» регулярно відкладаються чи переносяться, треба тільки більше молитися. Скандали про казкові багатства пророків чи про вірянок у джакузі періодично з’являються, але жоден «пастор» через це не збанкрутував і не влаштувався на роботу нічним сторожем – тому і в цьому плані переживати нема за що. А от із виходом за межі наявного електорального поля закономірно будуть проблеми. І це важко не розуміти, особливо коли про це говорять усі соціологи. Може, завдання такого не було…
Логічно виникає запитання «то що, не вірити?». Вірити, але там, де це доречно. А політика – це дуже приземлена річ, і в ній не передбачено місця для містичних переживань.
Україна вже бачила і косплеї на ОУН міжвоєнного періоду, і девальвацію всього, що пов’язано зі словами «реформи», «патріотизм», «професіоналізм». Деякі люди можуть навіть образитися, якщо їх назвати експертами, і в них для цього є вагомі підстави. Відносно «незатасканою» залишилася релігійна лексика. Може, все ж таки варто залишити «кесарю кесареве», а Божого не чіпати?