Ми звикли вважати себе справжніми українцями у несправжній Україні. Галичина тому й зветься українським П’ємонтом, бо наші церкви не обсаджені «московськими попами», наша історія «жива, правдива і не спотворена ворогами», а наше слово «гучне та правдиве». Єдина проблема – у тому, як довести це решті України.
В умовах жорсткої централізації влади продемонструвати успішну «галицьку модель» непросто. Постійно хтось заважає, блокує кошти, ігнорує звернення і не звертає уваги на численні (хоча й далеко не масові) віча й мітинги. Тому й доводиться кращим представникам нашого краю або боротися за владу в масштабах цілої країни (їх умовно можна вважати «канонічними патріотами»), або несміливо заявляти про окремішність Галичини. Останні романтично вірять у можливість відбудови мультикультурної «втраченої Аркадії» на пострадянських теренах, тому їхній патріотизм далекий від «класичного» українського канону.
Вряди-годи відбуваються події, на які не має впливу Київ. І вони, наче весняний цвіт, можуть стати передвісниками того вимріяного, справді незалежного майбутнього. Зовсім нещодавно сталося три події, які варто проаналізувати хоча б для того, щоб зрозуміти, наскільки обґрунтованими є галицькі претензії на «справжню» українськість / європейськість / демократію / релігійність і т.д. І що нас чекає, коли настане та довгоочікувана хвиля.
Епізод 1. Про побожних людей
У Городку, що біля Львова, відбувся доволі гучний конфлікт за участі довголітнього пароха і частини вірян з одного боку та нового пароха, єпархії і частини вірян – з іншого. Детальніше з перебігом подій можна ознайомитися тут. Це, мабуть, перший гучний випадок такого характеру в УГКЦ. Досі «релігійні війни» в Галичині мали, радше, міжконфесійний характер; траплялися протистояння по лінії церква-влада або церква-бізнес. Цього разу перетнулися інтереси всередині однієї структури. І результат такого зіткнення (парох Зеновій Бенсь був суспендований, йому заборонено виконувати священнодіяння) вже зараз актуалізує низку питань. Що значить церковна дисципліна і субординація для священика, який «збудував церкву» і вважає її мало не приватною власністю? Скільки схожих конфліктів чекає нас в майбутньому з огляду на популярність «професії» священика серед молодих людей і обмежену кількість парафій? Яка роль парафіян у житті Церкви і кому належить об’єкт нерухомості, збудований на їхні пожертви? Про що свідчать крики «ганьба» і перетворення літургії на третьосортний мітинг у райцентрі?
Епізод 2. Про правдиву історію
Нарешті, сталося. Школярі Львова і Львівської області не просто вивчатимуть історію України в школі, а матимуть готові відповіді на всі запитання, включно з «головною проблемою, яка гальмує поступальний розвиток Української держави». Це не корупція і хабарництво, не популізм всіх без винятку партій, не імітація реформ замість їх проведення, не тінізація економіки чи низька продуктивність праці. А «відсутність повноцінного громадянського суспільства, що проявляється у нездатності значної частини мешканців країни до самоорганізації та позитивної взаємодії». Одним словом, самі винні. З цього приводу виникає запитання: чого ж тоді тягнути ґуму і не відкрити школярам всю правду «одкровення від Донцова»? Що народ поділяється на «козаків» і «свинопасів». Що «еліта» формується за принципом закритого «ордену». Що «еліті» краще знати, кого приймати в свої ряди, а кому залишатися «свинопасом». І до речі, про птахів: чиїм коштом здійснюється така «просвітницька» діяльність?
Епізод 3. Про газету «Львівщина»
Виявляється, існує комунальне підприємство Львівської обласної ради «Телерадіокомпанія «Львів-ТБ», яке випускає газету «Львівщина. Газета Львівської обласної ради». Ніхто б про це і не дізнався, якби раптом не виявилося, що з 2012 року редакція видала цілих 13 номерів і завоювала прихильність аж 14 передплатників в області. Це прикре відкриття дозволило обласним обранцям заявити, що «ідею з повноцінним ЗМІ провалено». Тут, звісно, не обійшлося без підступного київського казначейства, яке блокує кошти. Але майже два роки йти до розуміння того, що з газетою щось не так при наявності 14 передплатників і хронічної відсутності випусків – це навіть для наших депутатів задовго.
Більшість мешканців області досі наївно вважає, що обласна рада вповноважена лише приймати гнівні резолюції на адресу злочинних режимів, Верховної Ради України чи польського Сейму. А ось і ні. Щоб у цьому переконатися, можна для початку відвідати офіційну веб-сторінку Львівської обласної ради. Цей сайт містить надзвичайно цікаву підсторінку: «Обласні програми, які фінансуватимуться з обласного бюджету Львівської області у 2013 році (станом на жовтень 2013 року)». Вона, щоправда, ставить більше запитань, аніж дає відповідей. Зокрема, чим по суті відрізняється «Регіональна програма розвитку виставкової діяльності та моніторингу економічної стратегії області на 2011-2013 роки» від «Програма інвестиційного розвитку Львівської області на 2011-2015 роки». І чому «Забезпечення перекладу (синхронного і послідовного) на різних заходах у межах щорічного Міжнародного економічного форуму» коштує 99,9 тис. грн, а «Оренда звукопідсилюючого обладнання для проведення щорічного Міжнародного Економічного форуму» лише 99,8 тис. грн? Що насправді означає виділення 185 тис. грн на «Програму з проведення бюджетного моніторингу та вдосконалення показників оцінювання ефективності використання бюджетних коштів»? Чому на «Покращення послуг обласного державного телебачення Львівської обласної державної телерадіокомпанії» виділено саме 1 млн 866 тис. грн, а не 567 тис. грн, як на «Розвиток FM-мовлення обласного державного радіо Львівської обласної державної телерадіокомпанії»?
Але це ще не пісня. Пісня – це так звана соціальна підтримка населення. Для цього виділено 15 млн 342 тис. грн (з них 10 мільйонів – на «Програму виплати одноразової адресної допомоги малозабезпеченим громадянам області»). Для прикладу, на «Обласну цільову програму забезпечення молоді житлом у Львівській області на 2013-2017 роки» – 203 тис. грн, а на «Регіональну програму розвитку малого і середнього підприємництва у Львівській області на 2013-2015 роки» – цілих 500 тисяч. Тому що адресна одноразова виплата – це не популізм, а депутати – не популісти, а державники. З іншого боку, знаючи про давню українську традицію «свій до свого по своє», в адресної допомоги більше шансів дійти до адресата. Кому цікаво, скільки депутати роздали «акі барін» бюджетних грошей за принципом «цьому дам, а цьому не дам», можна подивитись тут.
А тепер про ягідки
Якщо можна безкарно тринькати мільйони, перебуваючи в опозиції і волаючи про злочинний режим, які ж бонуси чекають у Києві, коли «запануєм і ми, браття»? Нічого не віщує змін, допоки люди зайняті мітингами у церкві та мантрами про традиційну галицьку європейськість, українськість і господарність. Поки на Сході стоять пам’ятники Леніну, ті, хто формує обласний бюджет, можуть спати спокійно. Адже у книзі з історії для старшокласників чорним по білому написано: «відсутність повноцінного громадянського суспільства, що проявляється у нездатності значної частини мешканців країни до самоорганізації та позитивної взаємодії». Є у цьому зерно істини. Громадяни, здатні до самоорганізації і взаємодії, таких депутатів не обирають.