Коли пішли перші відгуки про новий сезон серіалу «Вікінги», я готувався до серйозної «заруби», згадував норманську теорію, академіка Толочка і казку про «колиску трьох братніх народів». Передбачав, що «відсталі вікінги» можуть потрапити в «багатий прогресивний Схід» (як це іноді прийнято, коли треба ритуально посипати голову попелом і ніби перепросити за колоніалізм білої людини).
Але ці знання не знадобилися. Виявилося, що достатньо просто орієнтуватися в американській кінокласиці, де фігурують російські бандити та мафія. Насправді телекартинка: всі оці «луковіци» на вершечках веж, шоломи, шаровари, шапки з чорним хутром – просто невинні недопрацювання гримерів порівняно зі самими типажами «князів». Аскольд і Дір – це такі смугляві, невисокі кавказці, у чорних, майже спортивних костюмах. Небагатослівні і недалекоглядні. На цю роль ідеально підійшов би Панкратов-Чорний, але, певно, підвело незнання мови. Князь Олег – теж чорнявий, але, як сказали б радянські оперуповноважені, слов’янської зовнішності. Він не просто хитрий і підступний, але й колоритно вдягнений, у «распісних адьожах», такий собі Стєнька Разін на свадьбє. Як і належить ватажку російської мафії – психопат з раптовими змінами настрою, який «пускається в пляс», коли отруює брата. Чомусь не показані самовари.
Уся поведінка «князя Олега», жести, міміка – це стандартний набір російського наркобарона на Брайтоні, переданий стовідсотково. Дивно, що в нього нема при собі чорної валізки з білим порошком, яку він періодично відкриває, щоб затягнути «доріжку» через ніздрі. Показано, що персонаж періодично перебуває «під кайфом», але як було досягнуто такого ефекту, невідомо. Дійсно, одяг, обладунки чи нюанси архітектури – це похідне. Наскільки я розумію, стояло завдання передати атмосферу 90-х, коли «братки» в іпостасі «варягів» палять машину або кіоск конкурента. І з цим завданням автори серіалу впоралися.
Доповнюють картинку садизм та демонстративне знущання, характерні для цієї дикунської країни. Маленький князь Ігор (теж зовсім не скандинавської зовнішності) – молодець, вдало перекривляє скаліченого дядька Аскольда, який сидить у клітці для тварин з кільцем через щоку. А от нормальному варягу стає не по собі, європейці до такого не звикли.
Загалом, такий підхід західних митців, які зображають Росію як щось євразійське з елементами екзотики, можна тільки вітати. «Але є одне але» – у цей казковий простір потрапляє Київ. І це проблема. Київ ІХ століття виглядає, як Москва часів Івана Грозного. Стрільці стоять з бердишами, але без вогнепальної зброї, її ще не винайшли…
Мало що так формує картину світу, як уявні карти. А «Вікінги» в цьому сенсі зробили нам більше шкоди, ніж вся російська телепропаганда останніх років. Бо популярні і якісно зроблені, якщо не вдаватися в деталі, які західному глядачеві далекі і нецікаві.
Не секрет, що Росія на західних уявних картах займає велетенське місце. Їхня самоідентифікація часто приймається Заходом як об’єктивна реальність. Що ми і бачимо на свіжому прикладі з «Вікінгами», коли «Київ» зобразили «Киевом». Натомість з румунами – не так. Коли знімають кіно про графа Дракулу, нікому і в голову не прийде називати мешканців Трансільванії «римлянами». І нічого, що в Бухаресті стоїть пам’ятник імператору Траяну.
Живучість образу Росії як «неозорого краю», дикого, парадоксального, але окремого й унікального, не можна пояснити самою лише російською пропагандою чи інерцією з часів Холодної війни. Адже, об’єктивно, цей образ доволі зручний навіть для «стратегічних суперників». Він інклюзивний. При бажанні, «русский» може бути русявим Ванькою, добрим телепнем, що допомагає американцям боротися з нацизмом під час Другої світової війни, з іншого боку –жорстоким бандитом, який постачає проституток на вулиці Нью-Йорка. Російський проект інкорпорує в себе всіх: татар, кавказців, німців, і досі переплавляє (тепер – інформаційно), як у великому імперському плавильному казані.
У серіалі «Фарго» уманських євреїв різали «русские казаки», а Степ і Сибір були тотожними поняттями. В останній серії «Чорнобиля» ми почули про саме місто Чорнобиль та його історію. Що тут жили євреї і поляки, що євреїв перебили в погромах, що Сталін вивіз поляків, а потім прийшли нацисти і добили всіх, хто залишився. Що після війни сюди все одно прийшли люди. «Вони знали, що земля під ногами наповнена кров’ю, але їм було все одно. Мертві євреї, мертві поляки, але не вони. Ніхто не думає, що це станеться з ними.»
Таке уявлення про Україну як про частину «кривавих земель» Східної Європи, очевидно, вже позитив, якщо порівнювати із «загадковою країною ведмедів від Камчатки до Карпат». Але ж це зовсім не те, що ми хотіли б розповісти про себе, правда?
Українське бачення не «заходить» стороннім ще й тому, що образ України і українців, який ми намагаємося запропонувати світові, – переважно ексклюзивний. Ще й приправлений наївними спробами довести всім, що поганих українців не буває. Тоді як для людини, яка не в темі, потрібні універсальні маркери. І «якорі», за допомогою яких українську тему можна прилаштувати до своєї картини світу. Хороший приклад – остання стрічка про Голодомор. Трагедія українська, донедавна взагалі невідома, але проблема чесності західної журналістики – глобальна і актуальна.
Пора дорослішати, коротко кажучи. Бо «правда» не обов’язково мусить перемагати.