Я голосував проти українського способу вести політику, коли всі з усіма домовляються, домовленостей ніхто не виконує, кожний кожному щось винний, ніхто ні за що не відповідає, вчорашні «друзі» сьогодні «зрадники», а завтра «партнери» і ніхто нікого нікуди не пускає, особливо вперед, бо така каламуть, зрештою, влаштовує всіх.
Передвиборна кампанія була боротьбою картинок. Гасла перемогли зміст. Бракувало кількох невибагливих речей: а) виразно виписаної програми реформ, б) шляхів здійснення, в) команди, яка б за це мала взятися. Якщо в окремих кандидатів у програмах і проглядалося щось конкретніше, ніж абстрактні формулювання, то вони не донесли їх до загалу.
Можна було ґламурно вмити руки, адже це за будь-яких конфігурацій виграшна позиція. Я хороший, вони погані. Чому я «хороший» маю голосувати за них «поганих»? Моя хата скраю, бо не голосував (не підтримав жодного), питайте з них, які проголосували. Марнославство взяло гору над прагматизмом. Суперники одного з кандидатів удало підлоскотали це марнославство. На жаль, така позиція у нашій конкретній ситуації програшна для країни, в якій живу, для демократії, від механізмів якої відсторонююся, зрештою, для мене як громадянина.
Вкрай важливими були теледебати, відкрите змагання двох фаворитів – як громадянин я мав право на це подивитися. Мене позбавили такого права. Я уважно слухав одного кандидата, який багато часу присвятив критиці «порожнього місця», але все-таки виклав своє бачення розвитку країни, яке нагадало мені сміливі проекти славетних утопістів, що доволі разюче суперечили навколишній дійсності. Я віддавав свій голос не так за «місто сонця», як за вміння мріяти: якби бодай половина озвучених мрій упродовж каденції збулася, ми могли б назвати себе щасливою і заможною країною у європейській «сім’ї вольній, новій».
Я голосував проти українського способу вести політику, коли всі з усіма домовляються, домовленостей ніхто не виконує, кожний кожному щось винний, ніхто ні за що не відповідає, вчорашні «друзі» сьогодні «зрадники», а завтра «партнери» і ніхто нікого нікуди не пускає, особливо вперед, бо така каламуть, зрештою, влаштовує всіх. У моєму розумінні, це і є корупція. На мою думку, неголосування потурає такому хаосові. 1/3 за одного кандидата, 1/3 за другого, 1/3 не підтримали жодного (не прийшли на вибори). Таке сегментування не дає жодній стороні достатньої легітимації. Це добре, бо ніхто не може узурпувати владу. Це погано, бо дає підставу сказати: «ми не можемо здійcнити нашу програму, бо наші руки зв’язані». Коли йдеться про популістські гасла, які розколюють країну, це добре, що «руки зв’язані». Коли ж мають здійснюватися докорінні комплексні реформи, тоді це погано. Наш внутрішньополітичний броунівський рух, віддзеркалений у зовнішньополітичній невизначеності – головна причина скептичного ставлення до України з боку ЄС, США і Росії.
Моїми вирішальними аргументами були: 1) не ігнорувати можливість зробити вибір, який дає демократія, 2) з обох кандидатів, які вийшли в другий тур, обрати кандидата, який, на мій погляд, придатніший для подальшого руху України демократичним шляхом, 3) якщо переможе не той кандидат, якому я віддав голос, це не трагедія, а запрошення до активнішої позиції й опонування, 4) таким самим запрошенням до опонування буде невиконання кандидатом, за якого я проголосував, своєї програми, 5) те, що я за цього кандидата проголосував, дає мені більші підстави для критики його діяльності (адже тепер я через свій голос несу співвідповідальність за його політику), ніж коли б я самоусунувся. Мені було важливо, щоб кандидати мали рівні умови і громадяни зробили вибір на користь того чи іншого кандидата. Я голосував в усвідомленні, що можу помилятися. З-поміж міркувань фігурувало й таке, аби вперше делегувати повноваження жінці – це було б корисно для нашого консервативно-патріархального універсуму: так би мовити, шокова терапія як запрошення до модернізації.
Мені було цікаво й важливо почути думки тих, хто мав намір голосувати за другого кандидата і ще важливіше – хто не йшов на вибори або, прийшовши, не підтримав би жодного. Перед другим туром частина цих людей пішла у «внутрішню еміґрацію», розчарувавшись поразкою свого кандидата, частина протиставила «ґламурним картинкам» фаворитів такі самі красиві, як і порожні фрази. Після другого туру позиції нарешті почали артикулюватися. Деякі аргументи мені зрозумілі, з окремими погоджуюся, наприклад: штабові кандидата, який програв, і самому цьому кандидатові варто проаналізувати помилки і відмовитися від звинувачень на адресу чинного президента, адже лепта президента в програші не більша, ніж власні недопрацювання.
Дивно звучить аргумент, мовляв, а вони ж у парламенті цілуються. Чи цілуються, я не бачив. Тиснуть руки? Спілкуються? Але ж це роблять усі цивілізовані опоненти. Що ж їм, стрівши один одного, духопелитися? Ще дивніше, коли цей аргумент виходить від людини, яка в першому турі голосувала за чинного президента, який об’єднував Схід і Захід, нагороджуючи спочатку Сергія Ківалова, а потім Степана Бандеру, пропонуючи прем’єром поперемінно Тимошенко і Януковича. Не варто бути аж таким некритичним до «свого» кандидата і гіперкритичним до «несвоїх» після розчарування в його поразці.
Цікавинка з закордонного виборчого округу – заробітчани, які пов’язують долю з Україною, переважно голосували за одного з обох кандидатів, зате громадяни України, які емігрували в краще (забезпеченіше) життя і декларують свою любов до України переважно етностилем і спільними недільними вишиваннями, не підтримали в другому турі жодного кандидата.
Облишмо суперечки, хто святіший за Папу, а критично оцінюймо дії нової-старої влади і свій власний внесок в Україну модерну.