27 січня с.р. сталася немислима, здавалося, подія: фракція ВО "Свободи" проголосувала разом з фракцією Партії реґіонів супроти всіх інших фракцій Львівської міської ради.
"Свобода" і реґіонали зійшлися в ситуативній коаліції при пункті непідтримки Українського католицького університету. 16 лютого історія дістала продовження: колеґія міськради зняла це питання з розгляду на сесії, мотивуючи необхідністю провести громадські слухання (в дужках зазначу, що в питанні звільнення виправної колонії №30 від сплати земельного податку депутати не потребували "порадитися з громадою міста").
Колись, років п'ятнадцять тому, мене здивували були результати соціологічного опитування, що його проводила "Ґенеза". На питання про найбільше свято в році відповіді розподілися практично за конфесіями: для православних таким святом був Великдень, для католиків – Різдво, для невіруючих – Новий рік. Здивував, себто, не саме такий розподіл, він був дуже логічний: для католицизму з його домінантою раціонального найважливішим є факт народження Месії (першопричина всіх подальших подій, без Різдва нічого далі б не було); для православ'я з його домінантою чуттєвого найважливішим є емоційна кульмінація – розп'яття і воскресіння (наслідок Христової земної екзистенції); для людей нерелігійних – відповідно нерелігійний символ життєвих віх. Все цілком закономірно, і якраз оця цілковита закономірність і здивувала мене: як, в який спосіб людям, що не обтяжують себе філософськими медитаціями, передається оця ціннісна ієрархія віри. Хто має нагоду періодично чути недільні проповіді в церкві, зрозуміє мене: знайти в них оці глибоко латентні ціннісні орієнтації, які при потребі так легко і по-різному експлікуються зовні цілком однаковими вірними різних конфесій, практично неможливо.
Отак і згадане міськрадівське голосування вивело назовні латентну внутрішню подібність зовні цілком протилежних ідеологій, причому подібність в кількох пунктах.
Пункт перший: помста. Дрібна і особистісна: о.Ґудзяку – від Партії реґіонів за безапеляційну відмову співпраці з правонаступниками ГБ; Мирославу Мариновичу – від ВО "Свободи" за публічні докори (як на мене, напрочуд виважені) І.Фаріон та Ю.Михальчишину в своєму блозі. З помстою реґіоналів – все зрозуміло, хоча для того ж колись шанованого Т.Едера можна було б навести приклад Т.Чорновола, який всупереч позиції фракції проголосував за визнання Голодомору ґеноцидом.
Інакше зі свободівцями, для яких інтереси України мали би бути понад усе. Діяльність УКУ, безумовно, проукраїнська; у жодному публічному коментарі ніхто з опонуючих депутатів цього і не заперечував. Підтримка цієї діяльності, безумовно, відповідає українським інтересам, а непідтримка – на руку (об'єктивно на руку – думку про свідому підтримку серйозною не вважаю) політиці Табачника, проти якої, до речі, тоді ж і дружно депутати прийняли відповідну грізну заяву. Але тут українські інтереси входять в конфлікт з інтересами "Свободи" (як мінімум в інтерпретації її, "Свободи", міських депутатів). Пріоритет, як звикло у нас прийнято, отримують партійні інтереси, бо вони, очевидно, українськіші за просто українські інтереси. Що буде далі – історія вже нас вчила: з'являться свободівці більш свободівецькіші і менш свободівецькіші, інтереси перших будуть вирішуватися коштом других з виключенням цих других з числа українців; потім виявляться ще більш свободівецькіші і т.д.
Пункт другий подібності: державоцентризм коштом примату особи, тобто зведення людської свободи (без лапок) до сакраментального " свабодєн!". Лозунг "Держава понад усе" спільний для партій обох фракцій: різниця лиш в тому, що держава в одних пишеться як "Україна", а в інших – як "Украина" (і то, судячи з недавнього інтерв'ю Ю.Михальчишина – " я взагалі не вважаю, що україномовність є єдиною ознакою приналежності до української нації" – спостерігається певна тенденція до зближення). І продовження формули теж спільне: в першому випадку "Україна – це ми", в другому – "Украина - это мы". А раз так, то фінансова дискримінація недержавного закладу (засновник УКУ – недержавний Фонд св. Климентія під головуванням Кир Любомира Гузара) в порівнянні з державними вузами (а якщо точніше – то з вузами, підпорядкованими згаданому Табачнику, бо заклади системи Міносвіти – в т.ч. і недержавні – звільнені від плати за землю) є цілком виправданою.
У цьому пункті є ще один момент – щодо принципу "Україна понад усе". Його безумовність ще раз піддав сумніву Патріарх УГКЦ, коли вслід за Андреєм Шептицьким повторив у післявиборчому зверненні: "Немає такої національної мети, яка б виправдала порушення Божого Закону!". Тобто первинним в суспільному житті є християнська мораль, Бог, а національне є поняттям похідним; нехристиянська Україна в такому разі тотожна неукраїнській Україні. Інакше кажучи, відоме висловлювання: " коли автохтон, а саме українець, стане егоїстичним, егоцентричним, агресивним, наступальним, безумовним" можна продовжити словами: "тоді українство стане ордою." Від українського християнства, без якого не мислить себе, за малим винятком, кожен галичанин (і в т.ч., переконаний, абсолютна більшість свободівців), не лишиться і сліду. Куди може вести дорога, вимощена добрими намірами, є всім відомо; крім намірів, має бути чітка візія мети прямування і дороговкази, що не дадуть звернути на манівці.
Пункт третій подібності: нехтуваннями об'єктивними ринковими законами. У випадку київської влади результат ми маємо вже: зростання інфляції і відновлення радянського дефіциту (наразі гречка та борошно, а далі буде). У випадку львівської влади результат теж цілком прогнозований: витіснення УКУ та іже з ним зі Львова і наростання духовного дефіциту.
Адже податки – це не тільки забрати і розділити, це насамперед правильно розставити пріоритети. Земля є обмеженим ресурсом громади, і користуватися нею має той, хто ефективніше використовує цей ресурс. Для бізнесу природним мірилом такої ефективності є прибуток, і тут плата за землю стимулює ощадливіше ставитися до її використання як ресурсу. Натомість хосен освіти студентів для сторонніх людей є відтермінованим в часі і роззосереджений в суспільному просторі. Так, спонсорські інвестиції в УКУ збільшать число робочих місць, і неприйняття позитивного рішення щодо УКУ може цю перспективу знищити. Але важливішим фактом є те, що від якісної освіти будь-якого члена суспільства виграємо всі ми: зростає якість людського та — особливо у випадку якісної гуманітарної освіти — суспільного капіталу, з яких користаємо кожен. Зійшовши з українських інтересів до львівських мусимо визнати їх збіг в цьому випадку: місто виграє́ при збільшенні освітнього рівня його мешканців — зростає середній добробут і пересічний рівень життя в цілому. Це розуміють закордонні спонсори і не розуміють тубільні депутати. Або не хочуть розуміти – бо йдеться не про загальну користь, а про дріб'язкову помсту. А може, заздрість?
P.S. Прошу депутатське панство вважати цей текст моїм голосом у фарсі під назвою "громадські слухання".
Орест Друль