Лавра і міф про православну Росію

У ніч на 15 червня столиця України пережила чергову російську повітряну атаку. Якщо абстрагуватися від гуманітарних деталей цієї події, тобто загиблих і поранених (це кожного разу, без жодних винятків, викликає, не може не викликати відповідну емоційну реакцію) – то цілком можливо холоднокровно і відсторонено констатувати звичайність обстрілу. Нічого дивного, нового, як з технічного, так і з військового погляду агресор не продемонстрував. Але є в нинішній атаці один дуже важливий, навіть символічний (в одному, значущому, але зовсім не в іншому, формальному, смислі) момент. Цей момент – удар по Києво-Печерській лаврі.

Ні для кого не секрет, що сучасна Росія тримається головно на двох так званих «скрєпах». Однією з яких є «День Перемоги», точніше, створений радянською і посилений російською владою міф про «День Перемоги», тобто про участь СРСР у Другій світовій війні, замасковану під «Велику Вітчизняну війну». У часи Владіміра Путіна, коли мілітаризм і агресія, втілені в образі нібито кумедного й безневинного кіногероя Даніли Багрова, почали набувати відверто потворних і страшних форм, особливої цінності набула саме войовнича складова цього міфу. Одним із гасел якого цілком логічно стала максима «Можемо повторити».

Щоправда, коли дійшло до справи – тобто до справжньої, а не вигаданої різними симоньянами війни – виявилося, що повторити росіяни можуть на словах, а дійти і взяти столицю ворожої країни їм чомусь заважає головна фортеця сучасного світу, легендарна Мала Токмачка. Тож повторювати про «повторення» якось уже й не випадає. Втім, дещо вони все-таки повторити можуть.

Наприклад, знищення київського Собору Успіння Пресвятої Богородиці. Для цього храму, зведеного ще в 1070-х роках (маленьке зауваження: до появи Москви, а точніше – села Кучкового, залишалося ще близько сотні років), російське варварство – не новина. У листопаді 1941 року червона Російська імперія підірвала духовний центр Лаври. А відбудовувати його почали, між іншим, аж у 90-ті, після того, як Україна стала незалежною. І от – чергова війна Кремля, чергова атака на Київ, черговий удар по Успенському собору. У цьому плані росіяни дійсно – можуть повторити. І повторюють регулярно. (Дозвольте не нагадувати детально про невигойну рану Бучі тощо.)

І тут ми підходимо до другої ключової «скрєпи» російської держави, тієї самої, яку активно використовували ще за одного з ментальних попередників нинішнього диктатора – царя «Миколи Палкіна». Тієї самої, яка в ідеологічній формулі імперії «Православ’я, Самодержав’я, Народність» йде на першому місці.

От здавалося б, Кремль часів Путіна щораз активніше налягає на релігійній, християнській, православній суті своєї держави. І при цьому руйнує, знищує не просто християнські храми, ні – а ті, які або досі належать їхній церкві (закамуфльованій вивіскою «УПЦ (МП)»), або ті, які росіяни досі вважають «святинями московського православ’я». Як-от Києво-Печерська лавра. Згадайте хоча б архетип російського богатиря – хто у відомому тріо стоїть на першому місці? Ілля Муромець. (Насправді радше Муровець чи взагалі Морівець, але зараз ми не про це.) А де зберігаються святі мощі преподобного чудотворця Іллі Муромця? Правильно – у Києво-Печерській лаврі. То що ж виходить – росіяни власну історію, власних героїв намагаються знищити? І як це все із «Третім Римом», «оборонцями православ’я» поєднати?

А поєднати, між іншим, дуже просто. Треба просто відмотати календар не в часи Миколи І, а на сто з гаком років глибше. У 1721 рік. Тобто можна ще глибше, різних цікавих дат і подій в історії РПЦ вистачає. Але ми зупинимося саме на 1721 році – коли інший російський цар, Петро І, фактично знищив Московський патріархат і перетворив Російську православну церкву на звичайнісіньке державне міністерство. Саме тоді цар Петро реформував стару систему «приказів», перетворивши їх на колегії – тож, за аналогією з іншими міністерствами, Священний Синод міг би спокійно називатися «Православ-колегія» чи «Церков-колегія».

Відтоді російська влада, яка й раніше регулярно залазила своїми зажерливими руками в релігійні справи, уже відверто і без жодних умовностей підпорядкувала місцеву православну церкву собі. Тим самим вона фактично знищила її самостійну релігійну структуру. І наступники Петра, зокрема генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін, а за ним і президент РФ Владімір Путін, використовували релігійну складову саме в такий спосіб – лише як один з інструментів пропаганди, маніпуляції, підкорення і контролю над своїм і чужим населенням.

Саме тому насправді Києво-Печерська лавра і навіть Ілля Муромець, якого тамтешні кінодіячі досі активно використовують у різних патріотичних мультфільмах, для Кремля нічого не значать. Захоплять – чудово, будуть і далі експлуатувати цю тему («повернули святу Лавру (легендарного богатиря) в рідну гавань». Не захоплять – можна і знищити, нічого страшного. Врешті-решт, відбудують, досвід уже є – той же Храм Христа Спасителя самі зруйнували, самі й відновили. Причому в обох випадках була зовсім не релігійна, а цілком собі політична, імперська доцільність.

Тож не треба дивуватися тому, що росіяни знищують нібито як власні (принаймні якщо їм вірити) святині. Вони самі вирішують, коли і де – святиня, а коли – можна і ракету запустити. А насправді святиня там одна-єдина – це безмежна, непідконтрольна й необмежена влада. І от заради цієї «святині» вони готові на все.

А українцям, окрім усвідомлення цього геть нехристиянського ставлення агресора до християнських святинь, варто зрозуміти дещо значно важливіше. Нам тут, у себе вдома, важливо враховувати сусідську історію і не допустити, щоб наші церкви (хоч ПЦУ, хоч УГКЦ) перетворилися на аналог РПЦ. Так само не можна дозволити владі навіть спробувати зробити з них своєрідне «міністерство релігії» при черговому недодиктаторові. І ніколи не варто забувати, що дзвони Михайлівського Золотоверхого собору – ще одного знищеного російськими більшовиками православного храму Києва – у ту саму ніч Революції гідності дзвонили не тому, що надійшла вказівка з якогось офісу, владного чи опозиційного. А тому, що це була логічна і природна реакція справжньої Церкви. Церкви, а не філії державної інституції.

Успенський собор ми відбудуємо – це не найважча проблема сучасності. А от втративши Церкву, як показує приклад Росії, можемо вже ніколи її не повернути. З усіма відповідними наслідками. Чи вам хочеться мати свій воістину сатанинський «Головний храм Збройних сил»?