Лаврівський монастир у прикордонні на Старосамбірщині відомий з XIII ст. За легендою, його заснував великий князь литовський Войшелк, а князь Лев знайшов тут вічний спочинок. Монахи-василіани живуть у прикарпатському селі до сьогоднішніх днів. Історію монастиря розповіли на сторінці проекту «Дорогами мистецтва: інтерактивна мапа сакральної спадщини Львівщини».
Давній монастир у Лаврові згорів, той, що є зараз, збудували у 1902-1910 роках. Найдавнішою зі всього комплексу монастиря є церква Святого Онуфрія. Мистецтвознавці називають її єдиним збереженим монастирським храмом ХІІІ ст. Галичини. Поруч на Святоіванівській горі є залишки давньоруського укріпленого городища.
Брат князя Лева Даниловича Шварно одружився зі сестрою Войшелка і став наступним правителем Великого князівства Литовського. А Войшелк постригся в монахи і взяв чернече ім’я Лавр.
«Згідно з традицією, яка спирається на грамоту галицького князя Лева Даниловича від 1292 р., засновником монастиря був “дядько наш князь великий Лавр” . Грамоту сфальсифікували в XVI ст., однак, на думку дослідників, вона базується на достовірних історичних відомостях», – розповідає про історію обителі Мар’яна Студницька на сторінці проекту.
Найдавніші згадки у документах про Лаврівський монастир містяться в грамоті польського короля Владислава ІІ Ягайла від 1422 р. За церковними переказами, у XIII-XV ст. у монастирській церкві зберігали мощі святого Онуфрія Великого, однак їх знищили під час турецько‑татарських нападів. Коли австрійська влада масово закривала монастирі, тут заснували німецьку монастирську школу, яка проіснувала до 1911 року, це вберегло обитель від ліквідації.
Церкву багато разів перебудовували. Найдавнішою частиною є квадратна цвинтарна каплиця ХІІІ ст. Під час другого періоду будівництва ХІІІ-XIV ст. східну стіну каплиці розібрали й прибудували вівтарну частину. Наприкінці XVII ст. додали бічні рамена, під якими влаштували підземні крипти. В цей період середньовічна церква отримала барокові риси. Ще одна реконструкція відбулася у 1910-1914 рр., що додало храму неороманських рис. Різьблені двері на початку ХХ ст. виконав Андрій Коверко, використавши орнаментальні мотиви ренесансних порталів Чорної кам’яниці у Львові. Для іконостаса кілька ікон написав Карло Звіринський.
Церква містить різночасові розписи: пізньосередньовічні фрески першої половини XVI ст., фрагменти барокового іконостаса та бічних вівтарів, орнамент початку XX ст. Реставрацією храму займався Модест Сосенко, під безвартісним живописом 1872 року він виявив найдавніші фрески. За стилістикою вони схожі на розписи каплиць на Вавелі та у Люблінському замку, які виконали майстри з Галичини і Волині. У Лаврові стінопис зберігся фрагментарно на південній та північній стіні.
Дослідники встановили, що над лаврівським стінописом працювало щонайменше п’ять майстрів. Іконографічні та стилістичні особливості фресок вказують на добу пізнього Середньовіччя. Зафіксоване графіті з датою 1586 року. Серед збережених зображень – рідкісна для українського іконопису сцена походу волхвів.
З середньовічних споруд вціліла також вежа‑дзвіниця, її міцні стіни товщиною 1,3 м з бійницями були пристосовані для бою. Спосіб мурування дає підстави датувати її XIV ст. На території монастиря колись був великий парк, від якого вціліли прадавній дуб, липова алея, берези та модрини.
Хто похований у Лаврівському монастирі?
Під час археологічних розкопок 1986 року Михайло Рожко виявив у вівтарній частині храму нішу‑аркасолію, які використовували для князівських поховань. Тут могли бути останки князя Лева або Лавра Войшелка, проте їх не вдалося виявити.
Історик Денис Зубрицький писав, що після пожежі 1767 року всі дерев’яні будівлі монастиря згоріли, збереглася лише мурована каплиця. У її стіні знайшли домовини князів (як вважають, – Лева та Лавра). Домовини були покриті грубою срібною бляхою і прикрашені різьбою, на одній із них було викарбуване ім’я Лева. Щоби вберегти від грабунку, монахи переплавили срібло та продали, а за гроші відбудували знищений монастир. Однак більшість дослідників вважають цю розповідь легендою. Адже обидва князі перед смертю були ченцями, тому їх мали ховати як звичайних монахів – у дерев’яній, а не срібній домовині.
У криптах церкви є численні поховання XVII-XVIII ст. Там поховали молдавських господарів (князів): Штефана Петричейку (1675) та Костянтина Щербана Басараба (1681), єрусалимського патріарха Макарія Лігаріда (1681), київські митрополити, перемишльські єпископи, шляхтичі, меценати.
Проте під час перебудови церкви 1860 року влада наказала більшу частину останків з Лаврівської церкви перепоховати на цвинтарній Святоіванівській горі у спільній могилі.
Радянська влада ліквідувала монастир 1939 року, майно пограбувала або знищила. Парафіяни змогли частину святинь сховати. Діяльність монастиря відновили за незалежності. А 2011 року в обитель повернули мощі Святого Онуфрія.