Іґнацій Ян Падеревський облишив цей світ 29 червня 1941 року в Нью-Йорку. Уже наступного дня неймовірно далеко, у Львові, де колись відбулася польська прем’єра його єдиної опери «Манру», сунуло нацистське військо. Згромадження подій не лишало часу отямитись, газети змовкли, чекаючи на дії чергової нової влади. Тільки 18 липня дрогобицьке «Вільне слово» чомусь повідомило про смерть «славного польського піяніста». Дуже стисло. «Покійний належав до відомої у нас партії вшехполяків, що безоглядно виступала як проти німців, так і проти українців» – кількома рядками окреслило «Вільне слово» усе життя пана Падеревського. Зрештою, на тих теренах, про які він чи не найбільше думав і непокоївся, його лаяли… майже всі.
За що ганили Падеревського? За музику чи політику? За впертість чи мрійливість? За наївність? Спершу варто згадати, звідки він вибився та як виріс.
Життя Іґнація Яна Падеревського розпочалося року 1860-го на Поділлі, у селі Курилівка, на самому краї Петербурзької імперії. Іґнацій народився, матір його померла, батько втрапив у майже всі ймовірні негаразди через свою польську діяльність, що за неї тоді карали. По тому був Житомир, життя з тіткою. Потім був підліток, який не надто вправно розмовляв польською, натомість неабияк цікавився музикою та вирізнявся надзвичайною допитливістю і працьовитістю.
Сталося так, що вже 1876-го цей 16-річний хлопець з Поділля, який майже завершив навчання у консерваторії, грає разом з уславленим скрипалем Леопольдом Ауером у Варшаві. Пан Ауер пізніше напише у спогадах про нікому невідомого юного піаніста, про його розумні очі, про буйну копицю світлого волосся, яке гарно обрамлює лице. «Програму було виконано так, ніби ми її ретельно зрепетирували», – згадував уславлений скрипаль.
У 1893 році на сторінці видання до Всесвітньої виставки у Чикаґо з’явилась карикатура. На зображенні 32-річний піаніст з буйною копицею волосся й багатьма руками одночасно грає на всіх клавіатурах навколо себе. «Мирний розв’язок» повідомляв підпис про можливий кінець війни між Стайнвеєм, Вебером та іншими виробниками музичних інструментів. У Сполучених Штатах польський виконавець зажив великої слави, з ним співпрацював той-таки Стайнвей, а письменник О. Генрі написав щонайменше вірш й оповідку. Чи то про самого Падеревського, чи то про його визначне і бентежне, достоту «лев’яче» волосся.
Врешті-решт, сталося так, що 1916 року уславлений чарівник клавіш, колишній подолянин, який ледь розмовляв польською, звертається до публіки… англійською. У стрімкому й велелюдному американському місті – щонайменше вдесятеро більшому за тогочасний Львів – у Чикаґо було влаштовано благодійний концерт, а довга промова виконавця навіть дещо приголомшувала. Піаніст починав: «Пані та панове, я хочу розповісти вам про країну, яка не є вашою, і я робитиму це мовою, яка не є моєю…». Славетному Іґнацію Янові Падеревському тоді йшлося про Польщу, про уявну, суто історичну державу. Державу, якої на той час не існувало.
Оратор і його Польща
Іґнацій Ян Падеревський почав промовляти до публіки вже по тому, як втратив першу дружину. Вона померла, коли ледь минуло дев’ять місяців по їхнім весіллі. Він почав єднати думки інших вже по тому, як помер його син, тяжко хворий на поліомієліт. Він заповзявся казати про все вже по тому, як 1891 року, долаючи 107 концертів впродовж 117 днів у США, відчув на сцені, що йому в руці «щось зламалося»…
Пан Падеревський ніколи не думав про громадську діяльність, аж доки не почав вкладати здобуті музичною славою гроші у доброчинність та патріотизм. Іншої ради для нього не було, відчуття відповідальності перетворило його на чи не найвідомішого «закордонного» співвітчизника поляків. Полум’яний піаніст мусив стати полум’яним промовцем.
Цьому посприяла і Polonia amerykańska – польська еміграція в Новому світі, і знайомства із найвпливовішими людьми на Заході, відтак колишній хлопець з Курилівки, що на Поділлі, став достеменним провідником національної ідеї. Ідеї, з якою надзвичайно модний піаніст, котрий подорожує залізницею в особистому вагоні, відіграв блискучу партію культурової дипломатії.
По завершенні Великої війни, на Паризькій мирній конференції американський президент Вудро Вільсон виголосив свої Чотирнадцять пунктів про те, як залагодити европейську колотнечу навколо узгодження кордонів та інтересів. Пункт 13 наголошував важливість утворення незалежної Польщі. Пан президент згодом одержав Нобелівську премію миру, а Іґнацій Ян Падеревський, який приятелював із Вудро Вільсоном і неабияк доклався до того, аби «польське питання» набувало розголосу, був призначений прем’єр-міністром посталої держави. Він очолював уряд менш як рік.
І пана прем’єра, і пана піаніста часом лаяли майже всі. Такий уже неминучий наслідок привселюдності. Тим паче, коли його державні і громадські діяння стосувалися вибухової Центрально-Східної Европи.
Ігрище політичне
Польська громадська думка закидала панові прем’єру те, що Польщу відроджено не в тих кордонах. Нарікання викликало все, що стосувалося Сілезії, Ґданська і Вільна, які спершу не увійшли до складу країни. На додачу до всього пан Падеревський марив такими собі гармонійно-демократичними Сполученими Штатами Польщі, що геть не пасувало іншим державцям Другої Речі Посполитої. Та й взагалі: «Віртуоз, піаніст на чолі уряду?» – дивувалася польська преса, побіжно згадуючи, щоправда, про «час романтиків»: серед тодішніх вищих урядовців були випускник консерваторії і маляр, а генерал Ридз-Смиґли закінчив Академію мистецтв.
Неабияк обговорювали походження пана Падеревського. Єврейські газети оголошували, що Падеревський приховав своє нібито єврейське коріння і цілковито нехтує страждання єдиноплемінників. А ще під час Паризької конференції шляхтич Юзеф Потоцький невимушено розповідав британському представнику про колишнього хлопця з Поділля: «Так, визначний чоловік, дуже визначний. Чи знаєте ви, що він народився в одному з моїх сіл? В Курилівці, якщо вже уточнювати. Одначе, коли я з ним розмовляю, завжди скидається на те, ніби кажу до когось рівного собі…».
Врешті-решт, пана Падеревського неабияк ганила українська спільнота. За те, що Східна Галичина увійшла до складу Польщі. За те, що він провадив діяльність серед держав Антанти, до якої, межи інших, належала Росія. За те, що цей музика в політиці наївно й самовпевнено прагнув впливати на перебіг подій тоді, коли українські діячі сподівалися на законне і справедливе надання усього згори. За те, що політик Падеревський співпрацював із затятим націоналістом Романом Дмовським, який, вдаючись до позірних поступок щодо національних меншин, насправді мав на меті геть усіх «стопити з Польщею в одностайну цілість».
На тлі кривавих і нескінченних зіткнень Падеревський сперечається з тим-таки паном Дмовським, а згодом розпікає уряд Юзефа Пілсудського, мріючи про лагідну демократію американського штибу. Маючи на думці велику багатонаціональну країну, він нагадує всім про обіцяний університет для українців, яких, проте, по-старосвітському називає rusinami:
«…русинський університет має постати на землях, де переважно мешкає народ русинський – у Станіславові чи Бучачі, в Луцьку чи Острозі. Русини повинні отримати самоврядування, урочисто обіцяне їм урядом; самоврядування таке, яким його зрештою сформулював п. Роман Дмовський на мирній конференції у Парижі. Цього досі від нас не отримали, а відтак це помилка. Народ, так само, як чоловік, не здобуває поваги, коли не дотримує обіцянок…».
Усе це нагадує геть незбагненну історичну витівку, якщо не завважити іншої приголомшливої пригоди. Пригоди про те, де саме Іґнацій Падеревський знайшов натхнення для свого єдиного сценічного твору. Для цього знов доведеться повернутись до тих загадкових теренів, які сьогодні є Україною.
Львівська «Манру»
Уже понад століття шість поетів і письменників дивляться зі стін невеличкої кам’яниці у Львові. Ще за небіжки Австрії була це книгарня «Ґубринович і Шмідт», яку збудували поруч з Латинською катедрою. Якщо придивитись, можна між інших помітити поважного бороданя, що панує над вулицею Памви Беринди. Це Юзеф-Іґнацій Крашевський – надзвичайно плідний повістяр і романіст. Власне, «Ґубринович і Шмідт», які також видавали книжки, видрукували чималу частину доробку пана Крашевського.
Року 1854-го, у Житомирі Юзеф-Іґнацій Крашевський закінчив повість «Хата за селом», яка дещо губиться на тлі його величезного зібрання творів, однак порушує болючі і приголомшливо сучасні питання. У романі йдеться про невеличке село на межі Волині та Поділля, про його строкатий люд і справдешню війну на ґрунті ненависті до ромів, яких тоді називали «циганами». Саме цей твір якось помітив львів’янин єврейського походження пан Альфред Носсіґ.
Пану Носсіґу надзвичайно сподобався сюжет, тож він розповів про нього своєму другові. А його друг, Іґнацій Падеревський, обирає цей сюжет для своєї єдиної опери – «Манру». Альфред Носсіґ пише лібрето.
«Манру» – достоту пророча драма про кохання та ксенофобію. Опера Падеревського розпочинає своє життя 1901 року, коли вона з німецькомовним текстом пролунала у Дрездені. 8 червня 1901 року на сцені Міського театру, який нині зображено на 20 гривнях, відбулася львівська прем’єра. А вже на початку наступного року сталося нечуване – твір з англомовним лібрето виконали у нью-йоркській Метрополітен-опера. У виданому двомовному лібрето німецькою й англійською зазначено, що дія «Манру» відбувається amongst the Tatra mountains, between Galicia and Hungary (у Татрах, між Галіцією й Угорщиною). Невеличке село на межі Волині та Поділля у творі Крашевського було перетворено на горянську весь.
Мабуть, є вже звичним те, що Падеревського знов лаяли. Хтось вважає, ніби блискучий піаніст був вкрай посереднім композитором. Є голоси, які стверджують, ніби «Манру» занапастив пан Носсіґ, який написав невимовно нудне лібрето. Однак опера відбулася. Опрацьовувана впродовж 20 (!) років, сплетена з польських та українських життів, створена колишнім хлопцем з Поділля, який виріс, вибився, ставши паном Падеревським. Затято лаяним і неперевершено яскравим.
«Манру» Іґнація Падеревського укотре повернеться до Львова 12 грудня на сцені Львівської національної опери. Відновлення опери ініційоване Польсько-українською фундацією імені Іґнація Яна Падеревського. У виставі братимуть участь солісти Варшавської національної опери, Львівської національної опери ім. Соломії Крушельницької та Ukrainian Festival Orchestra (Львів). Дириґентка – Наталія Пономарчук, режисер – Василь Вовкун.