Доїхали!
Майже всі культурні заходи слід було завдячувати неприбутковому доброчинному об’єднанню Ен.Джі.Оу «БоМже, помагай!» Культурна програма сувоїлася доволі широко, їх везли автобусом на сто сорок шість волоцюгомісць (дев’яносто звичайних, згідно із держстандартом) з гармошкою посередині, яка впродовж їзди марно силкувалася нашукати мелодію. Коли ніс автобуса був уже за перехрестям, хвіст щойно на нього виїжджав, боязко озираючись, щоб його не відтяв який-небудь фертик, вискочивши з бічної вулиці.
Вони дивилися з вікон на місто. На будинки з ранньомодерною майолікою та еклектичною ліпниною, перші поверхи будівель із барами, бутиками і трафіками, офіси й реклами, мости й роздоріжжя, парки та бульвари, річку й вигадливі парапети мостів над нею, зазираючи, бачили небо та білу хмарку, що зачепилася за шпичак хмародряпа. Директор об’єднання, який любив і супроводжував їх, задоволено дивився на їхні мармизи, припалі до вікон. Він бачив, як вони непоквапом розпромінюються, мої сіромашні соняхи, яким він присвятив своє харитативне життя. Автобус сигналив клаксоном з трьох сурем різної довжини, прилаштованих збоку за вікном над капотом, на мить у салоні наставало пожвавлення, потім усі знову припадали до вікон.
Автобус під’їжджав. Директор постукав указівним пальцем у мікрофон, мовби струшував попіл із цигарки, гучномовці поширили стук салоном, пасажири відірвались од вікон і з уважною запитальністю спрямували свої погляди вперед, де, обернений до них обличчям і тримаючи мікрофон у руці, стояв директор, їхній ґід і янгол, який опікується. «Шановне товариство, — директор щоразу так звертався до них, — сподобилося!» Йому зааплодували, і він вів далі: «Ми прибули. Зізнайтеся щиро — чи були ви такими впевненими у прибутті? Чи не тривожили сумніви — доїдемо / не доїдемо? Доїхали!» Директорові знову заплескали. «Перед вами виступить лектор», — додав директор, коли аплодисменти вляглися. «Ректор?!» — вигукнув Хтось насторожено.
Із Хтосем він познайомився в цьому ж автобусі, одного з попередніх разів, коли отак їхали і доля посадила їх поруч. Хтось досяг у цьому житті багато — вступив до академії, звідки його відрахували наказом ректора. Наказ, потертий і засмальцьований папірець, Хтось носив іще роками при собі, доки той стерся на порохно. Хтось переконував, що його підло викинули через те, що він плутав сонорні, не розрізняючи «р» і «л», як у деяких східних мовах. «Це дискримінація! — ще й тепер, згадуючи той неприємний момент, вигукував Хтось. — Я цього так не залишу!» Інші казали про Хтося, що його відрахували за неуспішність.
«Не ректор, а лектор», — виправив директор фундації. «Клоун», — кинув котрийсь пасажир. «Віват національна збірна!» — відпарирували з іншого кінця. «Гіп-гіп! Гіп-гіп!» — стрясалося салоном. «Прошу уваги, — провадив директор, вертаючи ситуацію під контроль. — Привітайте лектора оплесками. Будьте щедрими й великодушними. Після лекції намагайтеся продемонструвати зацікавлення, ставте запитання. Лектори таке полюбляють. На завершення не забудьте ще раз поаплодувати, трохи гучніше, ніж на початку. Під час лекції не розмовляйте, без нагальної потреби не вставайте і не виходьте. Після лекції мер міста запрошує нас на святковий обід». — «Ураааааа!» — не стрималося, щоб не закричати, наше добірне товариство. — «Стривайте, стривайте, — сказав, сяючи від задоволення, директор. — Після лекції зустрічаймося тут і дружно пірнаймо на спільну трапезу. Опісля автобус потрембітає (прошу бути пильними) і розвезе всіх по домівках».
Джерело: "Чарівний світ. Тепер". Львів: Кальварія, 2010.