Не буде перебільшенням сказати, що найприємнішою новиною і для мене, і для багатьох моїх знайомих у 2020 році стали події в Білорусі. Точніше, не події загалом, бо реакція влади Республіки Білорусь на мирні акції протесту є відверто злочинною, а, власне, те, що робить білоруський народ – який у наших північних сусідів також офіційно вважається єдиним джерелом влади.
І в цьому випадку хотілося б поговорити про стереотипність погляду на Білорусь і Україну, з якою я часто стикаюся. Білорусь сприймається багатьма «свідомими» українцями як такий собі непутящий «молодший брат», котрий не захотів боронити і плекати свою мову, проводити декомунізацію, а тому приречений на безглузду колгоспну диктатуру. Особливо це кумедно, якщо знаєш, з яким ентузіазмом прості, незаполітизовані українці (зокрема галичани) розхвалюють Лукашенка: і колгоспи зберіг, і дороги збудував, і чистота скрізь!
Насправді прямої кореляції між мовою і рівнем розвитку держави немає. Болівія бідна і слабка – хоча проголосила офіційними аж 36 індіанських мов. Ірландія заможна і міцна – хоча практично втратила ірландську на більшості території. Можна бути бідним і за диктатури комуністичної партії, і за дуже демократичної, але корумпованої системи. Просто всі країни дуже різні, навіть сусідні.
Зокрема, українське і білоруське суспільства абсолютно по-різному розвивалися від моменту проголошення незалежності наших держав. Навіть суто географічно Білорусь відрізняється: посередині столиця, навколо – обласні центри, жодних значних відмінностей чи диспропорцій між реґіонами. Особливо помітним розрив між нашими країнами став у 1994-му: новообраний Лукашенко взяв курс на побудову диктатури, а Кучма – олігархічної неофеодальної моделі. Важливо наголосити, що і Кучма, і Лукашенко прийшли на хвилі ностальґії за часами СРСР, от тільки це були зовсім різні люди в зовсім різних країнах. Білорусь – як і Україна – складалася з пострадянських людей, погано адаптованих до нових ринкових реалій, але в Білорусі не було умовних «западенців», яких мали б боятися на сході країни. Не було і Донбасу та Криму зі своєю сильною ідентичністю. Так, було досить своєрідне Полісся, але поліщуки – навіть ті, які в побуті спілкувалися діалектом української, вважали себе білорусами (за нечисленними винятками). Всі реґіони держави переважно підтримали новий проросійський курс, яким Білорусь прямує вже понад 25 років.
І цим Білорусь також цінна для нас – можливістю порівняння. Адже зрозуміло, що на протест виходять здебільшого ті, хто в 1994 році за Лукашенка не голосував. Виявляється, за 25 років, за економічної стабільності та ситості, щедро підтриманих російськими дотаціями, за повністю радянської ідеологічної пропаганди під пам'ятниками Леніну та червоними прапорами – старе, найбільш прорадянське покоління неминуче відходить. Наступне покоління з часом стає менш прорадянським. А молодь – умовно ті, хто ходив до школи за часів Лукашенка – стає найбільш непримиренним ворогом диктатури.
Виявляється, ані тотальна російськомовність, ані комуністичні пам'ятники і назви вулиць не ґарантують консервації суспільних поглядів 1994 року. І ось вулицями міст уже крокують мільйони свідомих білорусів з національними прапорами і при цьому російськомовними гаслами. Це істотно підважує ілюзії тих українців, які вважають нашу державу якимось унікальним оплотом західної цивілізації на схід від лінії Керзона. Білорусь показала, що процес національного самоусвідомлення неминучий – навіть якщо диктатор намагається зафіксувати пострадянський «перехідний стан» за повністю сприятливих для нього обставин.
А ще Білорусь показала, що найнадійнішим супутником національного самоусвідомлення в нашій частині Європи є вибір на користь того, що умовно можна назвати «цінностями Європейського Союзу». Лукашенко пропонував стабільність, чарку і шкварку за відмову від свободи та прав людини. І причому чарку і шкварку не гіпотетичні, а цілком реальні: він продемонстрував, що так чи сяк – але певний рівень він утримувати може, навіть коли Росія прикручує краник. Але у 2020-му виявилося, що це більше не працює. І це дозволяє інакше поглянути на наш 2014-й, відкалібрувати свої політичні компаси, так би мовити. Наша революція, попри активну присутність на ній праворадикалів, була масовим виступом саме за західний вектор розвитку і проти сповзання у бік пострадянського гнилого болота. Саме тому українці не купилися на заміну ліберального «жити по-новому» на консервативне «армія, мова, віра». Білоруські націоналістичні організації десятиліттями педалювали мовне, етнічне, історичне питання – і практично не мали жодного впливу на суспільство. І тут раптом масовий протест очолила російськомовна домогосподарка!
Звісно, станом на січень 2021 року нова Білорусь ще не перемогла. Але чи можна назвати перемогою нової України те, що сталося у 2014-му? Чи «ленінопад», декомунізація і новий закон про мову справді стали поворотною віхою в нашій історії? А може, відбулася банальна зміна декорацій? Хай читач поміркує над цими питаннями самостійно. А мені на початку нового року дуже хочеться побажати всім нам побачити, як же виглядатиме Білорусь без Лукашенка. Щось мені підказує, що вона нас здивує.