Нещодавно мистецький світ Львова відсвяткував 105-літній ювілей Леопольда Левицького. Я не знаю іншого художника, який би міг виробити такий аж надто своєрідний принцип розбудови картини.
Визначивши тему і характер майбутнього зображення, Леопольд Левицький брався створювати наче б зовсім безвідносну абстракцію ліній і кольорів. Він малював, продовжуючи водночас розмову з нами, його гостями, не розтлумачуючи своєрідності замислу, шляхів його втілення. Коли ця робота була завершена, на мольберті з’являлося інше полотно – а вже на нього переносилися винайдені барви і пропорції – але вже в конкретних обрисах.
Подивовані колеги називали Леопольда Левицького майстром композиційних та колористичних знахідок, незбагнутої багатьма творчої гри. З ноткою самовдоволення Леопольд Іванович пояснював, що він за своєю глибинною сутністю абстракціоніст, але влада вимагає мистецьких рішень у межках соцреалістичних засад – тож вона їх буде мати, але виплеканих на засадах майже що підсвідомості.
Він продовжував творити і говорити, говорити напрочуд цікаво і переконливо, доказово й нестандартно, відкриваючи перед слухачами майже зриму панораму описуваного. Якесь дивне враження залишалося після відвідин його робітні: наче всі зібралися тямущі й балакучі, із власними судженнями й думками, але брав слово маестро – і вже неможливо було уявити, щоб у центрі розмови виявився хтось інший, щоб виринуло темою щось цікавіше за його напівіронічні одкровення. Це так бувало постійно, без огляду на те, чи нині в його гостині допитлива молодь, чи обтяжені званнями та почестями колеги.
Тому було певне й переконливе пояснення: саме Леопольд Іванович був носієм виважених і переболених нелегким досвідом знань про минуле – чи то мистецьке, історичне, чи просто життєве. Життя саме його ставило в епіцентр подій: безперечне художнє обдарування, привітна комунікабельність забезпечували йому знайомство з визначними митцями передвоєнної Польщі, відкривали двері паризьких салонів. Знайомства у мистецьких колах, близькі контакти з українським та закордонними художниками давали йому право перебувати в центрі товариства. А він вже давав собі раду, аби вести розмову цікаво й дотепно, корисно для співрозмовників.
Зустрівся і ближче зазнайомився з Леопольдом Івановичем я в майстерні Теодозії Бриж, куди майстер вчащав нібито до свого молодшого колеги Євгена Безніска, який тоді ще не мав власного робочого місця і займав куток в майстерні дружини. В обох графіків було багато спільних зацікавлень, тож старший майстер завжди міг надати творчу підтримку молодшому колезі. Чи то б стосувалося популярної тоді й близької обом техніки ліногравюри, чи в освоєнні складніших секретів кольорових монотипій, акватинти, деревориту. Та й багато чого іншого. Ці фахові розмови завжди перепліталися зі спогадами, торкалися проблем тогочасного мистецького життя, яке чергувалося непередбачуваними відлигами й заморозками, ускладненням взаємин в мистецькому середовищі.
Молодого художника приваблював дух пошуків, невтримної експресії, бунту – як і в житті, де він віддавав перевагу ідеям суспільної справедливості. Після неспокійного Кракова – ще бурхливіший Париж, остаточне окреслення мистецьких засад, захоплення лівими ідеями, авангардом.
Повернувшись до Чорткова, Левицький бере активну участь в мистецькому житті краю, багато виставляється.
Війна загнала майстра в далеку еміграцію, на досі небачений ландшафт опалених сонцем гір і степів. У Центральній Азії, в містечку Кара–Даріа поблизу Самарканду Левицький працює вчителем малювання. З піднесення взявся опановувати нові для себе колористичні обриси…
Але невдовзі мусив одягати військову форму, хоча, зважаючи на стан здоров’я, служив у допоміжних військах. Збереглися тогочасні фронтові листи Левицького до дружини, сповнені віри в прийдешнє, трепетних переживань за долю коханої людини.
Цьому прикладом може слугувати й сам Леопольд Іванович – обраний (чи, радше, вимушено призначений) керівником обласної спілки художників, він не зміг, та й не захотів позбутися набутків авангардної мистецької школи. Тож коли партія підняла чергову хвилю боротьби з абстракціонізмом і вимагала відповідних жертв на місцевому вівтарі (а вже готувалася розправа над талановитою художницею-графіком Софією Гебус-Баранецькою) Левицький зголосився перед партійними очільниками: «Першим судіть мене, я тут – найбільший абстракціоніст!..»
Зрештою, зрозумівши, що словами тут нікого не переконаєш, вирішив відкупитися: сотворив прецікаву композицію, яка припала до душі ідейним посадовцям: на розділеному Збручем полотні крупнішим планом селянин за плугом, а по той бік вдалині розорює межі колгоспний трактор! “Дума про возз‘єднання” стала еталонним твором саме цього напряму, постійно згадувалася і вихвалялася, та й самому майстрові на довший час забезпечувала певний спокій.
Творив Леопольд Іванович майже що несамовито – багато і виважено, вивірено в глибинах щедро обдарованої душі. Мистецтвознавці нараховують майже що сім тисяч робіт різних форм – від графічних начерків, ліноритів та листівок до обширних полотен. Але всіма дорожив. Хоча б і цілою низкою вітальних новорічних листівок, на яких постійно зображував себе із дружиною – ласкаво і дещо хитрувато усміхнених, злагоджених.
Якось, то було ще 1964 року, мені випала “письменницька” поїздка в Чехословаччину, де мала вийти моя поетична збірка в чеському перекладі. Євген Безніско й просить: з'явилася новинка, кольорові фломастери, привези мені й Леопольду Івановичу. Та щось у мене з коштами не склалося, і я привіз лишень один комплект. Безніско передав його старшому товаришеві. В подяку за той дарунок Леопольд Іванович запросив мене до себе в майстерню, обіцяв подарувати якийсь із естампів. Так я й став частіше бувати – то в тій же майстерні, а то і вдома. Та ще саме тоді ми готували велику передачу про майстра на Львівському телебаченні – де уже згадувана “Дума про возз’єднання” доповнювалася малюнками молодого романтика, звабленого революційними перспективами, а до них уже долучалися виважені полотна таки направду небуденного маестро, які й понині залишаються знаковими в нашій мистецькій скарбівні.
Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького. Львів вул. М. Устияновича, 10/1
Помер Леопольд Левицький 14 травня 1973 р., як і належить митцеві, за роботою в майстерні. Похований у Львові, на Личаківському цвинтарі.