Свідомо беручи на себе зухвалість не погодитись із концепцією Бартоломея Зіморовича про «Leopolis Triplex» (Потрійний Львів), керувався лише незаперечно очевидним і величезним внеском в розвиток матеріального і духовного Львова ще двох народів (окрім канонічних для бургомістра-історика українців, німців і поляків), а саме: вірмен і євреїв.
Дарма перелічувати видатних представників цих двох етносів: письменників, філософів, медиків, художників, істориків, громадських діячів, та врешті купців і ремісників, котрі сповна доклалися до безцінної спадщини нашого міста - це займе багато місця на цій стисло лімітованій шпальті. Варто лише згадати такі прозаїчні речі, як величезні купецькі таланти вірмен і їхні торгівельні зв'язки зі Сходом - головне джерело процвітання Львова у XV-XVII століттях і грошові мішки євреїв, які здорово виручали місто під час численних облог.
У Зіморовича, вочевидь, були підстави не включати ці дві національні громади Львова у перелік найвидатніших. Бургомістр, по-перше, занадто не любив євреїв (що досить характерна річ для середньовіччя), навіть найбільший хроніст Львова Денис Зубрицький відзначив досить виразні юдофобські схильності свого попередника. По-друге, за деякими історичними даними, сам Зіморович мав вірменське коріння, можливо, згадка про цей певною мірою упослідженій у середньовічній міській ієрархії етнос була мало приємною для видатного представника польсько-католицької культури. Отож було би цілком справедливо рівною мірою розглядати українців, поляків, німців, вірмен і євреїв, як етночинники творення Львова і, зокрема, його урбаністично-культурного простору.
Три некатолицькі народи увійшли до мурів Казимирівського Львова на правах територіального гетто. Католики, здебільшого німці і поляки, заселили привілейовані площу Ринок, вулиці Галицьку і Краківську, частину вулиці Божого Тіла (Ставропігійська) і південну частину міста - вулицю Довгу (тепер Театральна). Під південними фортифікаціями мешкати було безпечніше, бо тоді ще бурхлива Полтва і обширні болота добре захищали «місто в мурах» від нападників: лише з південного боку оборонні мури були менш захищеними - одинарними, але незважаючи на це, жоден неприятель ніколи тут не з'являвся. Натомість українці, вірмени і євреї змушені були заселити буферні зони під тими мурами, які до сотні разів протягом трьох століть атакували найрізноманітніші наїзники. Тут під міцними подвійними кам'яними укріпленнями і глибокими фосами з водою розгорталися найбільш небезпечні військові події.
Під північними мурами поселилися вірмени, бо дехто з істориків припускає, що цей народ селився на сучасній вулиці Вірменський ще у XIII столітті, як і українці на вулиці Шевській неподалік Ринку. Вірменська вулиця могла бути сполучною ланкою між Низьким Замком і резиденцією князя Лева на місці сучасних Домініканів. Вихід на сучасну Театральну з вірменського кварталу зачинявся брамою.
Українці зайняли усередині укріпленого міста східні оборонні рубежі: вулицю Руську, частину сучасної вулиці Федорова і дві неіснуючі сьогодні вулиці (Криве Коло і Зацерковну) між Успенською церквою і Домініканами на місці нинішнього скверика з пам'ятником Никифору Дровняку. Церковна вежа Корнякта перетворилася на головну оборонну вежу міста: власне з неї оборонець поцілив з лука у шведського короля Карла XII, збивши з його голови капелюха. Ще до кінця XV століття вулиця Руська мала назву Соляників, адже головним ремеслом українців, які тут мешкали, було чумакування до долинських солеварень. 1472 року з'являється назва цієї вулиці «Руська», що є свідченням втрати автохтонним народом своїх позицій, бо етнотопонімічна прив'язка завжди свідчить про те, що власне означений народ не є цій землі автохтоном, як, скажімо, вірмени чи євреї, або з історичних причин втратив свою автохтонність.
Заселення української території Львова «в мурах» було чи не найщільнішим. Права українців у польсько-німецькому Львові були обмежені тотально, як пише хроніст: «їх священиків кидали до в'язниць, церкви замикали, не допускали зі Святими Дарами до хворих, забороняли дзвонити, ув'язнювали руських старших, не дозволяли нести померлих через місто, їх не приймали до ремесел, а тих, які вже належали до цехів, змушували ходити до костелів грошовими карами і різками, дітей хапали на вулиці й вели до латинської школи, руських жебраків не впускали в будинки». Одним із найдошкульніших видів дискримінації українців була просторова дискримінація: «...їхній священик у рясі може йти через місто, але не має права запалювати свічки чи дзвонити у дзвоник, поки не увійде на вулицю Руську».
«Схизматам» не вільно було селитися на привілейованій католицькій Площі Ринок, але потреби функціонування міста вносили у дискримінаційне Магдебурзьке право корективи: це правило не розповсюджувалося власне на самісінький центр середмістя - середринкові кам'яниці, які, немов соколині гнізда, тулилися до будівлі Ратуші. У середринокових кам'яницях мешкав здебільшого люд, що мав дотичність до діяльності міських служб, наприклад, рурмайстер, який наглядав за міським водотягом. І тому переважна більшість цих кам'яничок належала вірменам, українцям і грекам. Не досить комфортабельною особливістю житла у самому центрі середмістя була повна відсутність внутрішніх подвір'їв.
Єврейська громада, як і українська та вірменська, теж мала у Львові два осередки: передміський і міський, однак якщо перші дві християнські громади, роз'єднані міськими мурами, відчували взаємну солідарність, то, як не дивно, найбільш солідарний у світі народ - євреї були фактично розколоті цим територіальним поділом. У середині XIV століття львівська єврейська громада розпалася на дві частини: багатша перемістилася у середмістя короля Казимира III, бідніша залишилася на Жовківському незахищеному передмісті разом із бідними підкореними українцями.
Євреї з середмістя з погордою дивилися на своїх передміських родичів. Доходило навіть до того, що середміські євреї неохоче одружувалися з передміськими. Єдине, що єднало львівських євреїв передмістя і середмістя - старий єврейський цвинтар - окописько, знищене німецькими нацистами у сорокових роках минулого століття (зараз на цьому місці Краківський базар).
Міська єврейська дільниця займала південно-східний кут «міста в мурах» - це сучасна вулиця Староєврейська і східна частина Федорова від Руської. Власне на перетині Руської і Федорова стояла Жидівська брама, яка на ніч зачинялася зі середини і була західним кордоном дільниці. Східною межею єврейського гетто був міський арсенал, південною - міський мур, який проходив сучасною вулицею Братів Рогатинців, на півночі дільниці єврейські будинки прилягали до задніх фасадів будинків українців з вулиці Руської.
Середньовічний польський Львів якимось неймовірним чином зберіг порядок розселення національних громад давньоукраїнського Львова: на півночі - вірмени, на півдні євреї, між вірменами і євреями - українці. Нові ліберальні часи Австрійської імперії змінили стан речей і розселення певних етносів вже не могло бути примусовим.
Фото з сайту www.ji-magazine.lviv.ua