Драматург Лесь Подерв’янський – один з небагатьох справді „народних” авторів. Він став популярним, майже не прикладаючи до цього ніяких зусиль. Після того, як п’єси Подерв’янського з’явилися в Інтернеті, їх цитують тисячі людей різного віку. Творчість драматурга стала свого роду лакмусовим папірцем суспільних смаків. Одні захоплюються його невимушеністю, дотепністю та влучністю, інші піднімають бучу протестів проти нецензурної лексики у його творах. Сам автор цим усім переймається мало. Він досі вважає себе хлопчиком, якому тринадцять років. Відтак, такими – хуліганськими, з викликом і деяким максималізмом, – є і його художні твори. Водночас Лесь Подерв’янський ставиться до своєї праці з відповідальністю. Він вважає, що з поверховими враженнями до роботи приступати не варто. Зокрема, тому не брався б писати п’єсу про Львів чи малювати його.
- На ваш погляд, які характерні риси притаманні Львову, з чим у Вас передусім асоціюється це місто?
- Взагалі про Львів я знаю не так уже й багато. Сприймаю його як дуже затишне місто. У мене там є друзі, які завжди водили мене по старому Львову, місцевих кав'ярнях, ганделиках. Вони й показали мені унікальний дух цього міста. Та словами я його, мабуть що, не передам.
- Якщо б Вам довелось написати п'єсу чи намалювати картину про Львів, якими б вони були?
- Я навряд чи став би писати про Львів, бо я його не настільки добре знаю, а пишу лише про те, що знаю дуже добре. Те ж стосується і „львівських кольорів". Щоб щось таке зробити, у місті треба трохи пожити, бо з поверховими враженнями не можна приступати до будь-якої роботи.
- Загалом Львів для поета і для художника - добре місто? Воно надихає, сприяє самовираженню? Бо в середовищі місцевих митців, наприклад, щодо цього побутують кардинально протилежні думки.
- Я б сказав, що воно добре й недобре водночас. Адже, з одного боку, є люди, яким там добре, з іншого, для митця з амбіціями важливо мешкати в столиці. Хоча з цього правила є винятки. Поль Сезан, наприклад, мешкав в Ексі, і це йому не завадило стати великим художником.
Митець може творити будь-де, де йому затишно, де його оточують пейзажі, які любить він, і люди, які люблять його. Інша справа, коли ми говоримо про реалізацію митця, наскільки те, що він робить, буде купуватися. Звичайно, у такому випадку йому краще переїхати до столиці. Але найкраще для творчої людини - жити в Нью-Йорку.
- Багато хто вважає епатаж запорукою успіху сучасного мистецтва. Яку роль у Вашому житті відіграє епатаж і де для вас проходить межа між епатажем і вульгарністю?
- Словосполучення „сучасне мистецтво" для мене не несе ніякого навантаження, тому це все просто порожні слова. Мені абсолютно наплювати на те, що всі називають сучасним, а що не сучасним мистецтвом. Для мене сучасний митець - Дієго Веласкес. Тому що головне - це якість. І більше нічого. А все інше - це лише спекуляція.
- Що для Вас особисто є визначником якості мистецького твору?
- Коли дивишся на роботу і у тебе „мурахи" біжать по спині. Словами цього не можна описати. Адже живопис створюється не для того, щоб про нього можна було говорити. Я точно знаю, що якщо про роботу можна сказати багато слів, то це поганий твір.
- Ви якось сказали, що для Вас важливо жити, забавляючись. Чому? І чи не означає це, що Ви несерйозна людина, чи навпаки - занадто серйозна і закликами до життя-гри намагаєтесь цього позбутись?
- Я все життя відчував себе хлопчиком, якому тринадцять років. Намагаюся у собі втримати це відчуття. Й інколи мені це вдається.
- Колись Ви пропонували взагалі закрити Міністерство культури. Чи зараз дотримуєтесь такої ж позиції?
- Я й досі так вважаю, оскільки Міністерство культури в Україні - це абсолютно непотрібне звалище старих речей. Воно не потрібне нікому: ані державі, ані окремим особистостям. Це зайва структура, яку потрібно прибрати. Ця система мертва. Але попри те, вона зґвалтує будь-кого. Від особистості, яка туди приходить, не залишається нічого, Міністерство культури „перемелює" всякого.
- Припустимо, Вам би запропонували очолити Мінкульт. Що б Ви передусім змінили?
- Я не є функціонером за своєю природою, і тому ніколи б не погодився на таку посаду. Та й не потрібно в культурі нічого міняти. Думка про те, що в культурі можна регулювати щось зверху, є помилковою. В такому випадку треба, щоб держава була побудована за принципом Північної Кореї. А в будь-якій іншій державі - це нонсенс. Культура живе своїм життям і не залежить від держави. Вона „рухається" на великих особистостях, яких не так уже й багато. Це якщо говорити про культуру. А якщо говорити про маскультуру, то вона „рухається" на багатьох маленьких особистостях і маленьких людях. І нічого тут змінити не можна, бо цей рух абсолютно природній. Це так само, як не можна поміняти рух річок, які течуть в той чи інший бік, змінити голоси птахів...
- А як Ви оцінюєте те, що робить для української культури, скажімо, Фонд Віктора Пінчука?
- Я розцінюю це як позитивне явище. Тому що в Україні накопичилась певна кількість великих грошей, які лежать мертво. І якщо знаходяться люди, готові фінансувати культурні явища, то це дуже добре. Треба лише, щоб таких людей було багато, і їх смаки коригували спеціалісти.
- На якому етапі перебуває Ваш спільний з режисером Сергієм Проскурнею проект „Веселий апокаліпсис"? Його прем'єра мала відбутися ще в травні, однак відтоді про постановку нічого не чути.
- Справа в тому, що там дуже складна ситуація зі спонсорами. Я не зовсім в курсі ситуації, знаю лише, що прем'єру перенесли з травня на жовтень.
У цьому проекті моя роль - художник-постановник. І це для мене дуже цікаво, оскільки можу робити те, що хочу. Я працював у театрі небагато, але достатньо. І мені це подобається, я на цьому розуміюся, хоча не вчився цьому. Тому мені у театрі завжди цікаво. А головний критерій того, щоб було цікаво - це саме цікаво. Бо якщо цього нема, я за таку роботу ніколи не беруся.
- А який „діагноз" Ви, як автор п'єс, митець і просто глядач поставили б українському театрові. Він є для Вас цікавим за творчим потенціалом?
- На мій погляд, наш театр лише називається театром, а насправді - це суцільне лайно. Це застаріла і закостеніла провінційна структура, яка фактично не розвивається. Люди, які могли б рухати цю справу, здебільшого, наскільки мені відомо, працюють за кордоном. А ті, хто ще не виїхав і наразі щось творить тут, все одно роблять усе для того, щоб їх попросили поїхати за межі України. І митці й далі будуть їхати за кордон. Адже їм потрібна самореалізація і гроші. Всякий митець хоче слави, грошей, багато жінок і водки. І якщо він цього не може отримати тут, то їде за кордон, бо там все це може мати.
Довідка ZAXID.NET
Лесь (Олександр) Подерв'янський народився 3 листопада 1952 року. Киянин. Має дочку і дружину. Дружина, дід і батько Леся теж художники. Закінчив художню академію (що раніше називалася Київським художнім інститутом) у 1976 році. Член Спілки художників України з 1980 року. Бере участь у виставках з 1976. Картини Леся зберігаються в Національному художньому музеї та багатьох приватних колекціях. Їх можна побачити в Україні, Росії, Німеччині, США, Швеції.
Лесь Подерв'янський більш відомий завдяки своїм літературним творам, аніж картинам. П'єси почав писати наприкінці 70-х і на цей час написав більше 50. Найбільш відомими є „Павлік Морозов", „Гамлєт, або Феномен датського кацапізму", „Герой нашого часу", „Король Літр", „Блєск і ніщєта підарасів".
Останнім часом Лесь Подерв'янський збирається зняти український блокбастер під умовною назвою «Ваша Галя балувана». Дія стрічки відбуватиметься в Індії та в Україні. У головній ролі він хотів би зняти Мілу Йовович. Подрев'янський запевняє, що бюджет його «Галі» - кілька мільйонів доларів.
Разом з Сергієм Проскурнею працює над театральним проектом «Веселий апокаліпсис». Це дві вистави. Перша - композиція з двох п'єс Карпенка-Карого „Суєта" та „Житейське море". Друга - композиція з 10 п'єс Леся Подерв'янського. У ньому задіяні українські журналісти, здебільшого телеведучі.
Фото з сайту www.k1.tv