Вірус не зачепив лише кілька сортів бруківки, австрійську цеглу з цісарсько-королівським тавром K&K, та помилував кам’яних потвор, які тримали на собі матінку Божу Стометрівську...
Коли в 2003-му, після кількарічної перерви, я приїхав до Львова - міста було не впізнати. Властиво, міста як такого вже не було. Пекельний вірус, резидент Апокаліпси, - про яку методично свідчили епідеміо-есхатологічні голлівудські агітки - таки напав на цивілізацію, але нищив він не людей (як це найчастіше траплялося в згаданих агітках), а мертву матерію.
Не вдаючись у фізико-хімічні подробиці, можна сказати, що вірус цей руйнував цементуючі інгредієнти цементу та більшість структурних елементів більшості різновидів цегли. Епідемія розпочалася в листопаді 2002-го, а вже в березні наступного року від Львова майже нічого не залишилося. Ніхто не знав, чи в інших містах відбувається щось подібне, бо зі зруйнуванням забудови знищилися всі комунікаційні лінії, місто опинилося в інформаційному вакуумі. Відрізаність від світу поглибилась із корозією асфальтового покриття доріг, бетону летовищ, автобанів та синтетичних шпал, до складу яких входив цемент. Виїхати чи в'їхати в місто можна було хіба двома-трьома ґрунтовими коліями. Вірус не зачепив лише кілька сортів бруківки, австрійську цеглу з цісарсько-королівським тавром K&K, та помилував кам'яних потвор, які тримали на собі матінку Божу Стометрівську. Майже неушкодженими залишалися архітектурні фрагменти, виготовлені з певних сортів мармуру, а ще - невідомої природи внутрішні перегородки Бриґіток та - якимось дивом - один із недорізаних гіпсових лебедів у фонтані Стрийського парку. Серед руїн, які колись вважалися Львовом, стирчали, немов залишки зубів у роті беззубого пенсіонера, ці наділені природнім імунітетом конструкції.
На площі Ринок уціліли лише два будинки: Villa Vilis, збудований із мавританського пісковика (подарунок тодішньому мерові від Марії-Антуанети), та Vapnyaky P.H.N (колишня резиденція канадійської діаспори) завдяки вапняку, родом із Піренейських кальцевих родовищ. Про квартет довколаратушних римських персонажів нагадували лише біліші від решти уламки, з яких стирчали зеленаві рури водогону. Незрозумілим чином - попри те, що від Домініканського собору залишилася лише сипка, хрипка, рухлива піраміда - вціліли також склепіння Дзиґи, що на Вірменській. Ходили чутки, ніби епідемія абсолютно ніяк не пошкодила будівлі Податкової на Стрийській, але пробиратися туди крізь будівельні завали, аби пересвідчитися, я не мав ані часу, ані бажання.
Найменше постраждали металеві фігури пам'ятників. Хоча, скажімо, колона, на якій усе життя простояв зеленавий Міцкевич, потиху осунулася долу (достоту як один з будинків Всесвітнього Торгового Центру), однак поет не постраждав, плавно спланувавши на крилах мідного ангела просто у встелений уламками квітник.
Так само повеселів і український колега Міцкевича, уродженець міста Ніжина Шевченко Тарас Григорович. Страхітливе бронзове Лоно України, що завжди бовваніло праворуч постаті поета, тепер похилилося, похнюпилося й нагадувало запилюжений траурний вінок, який родичі померлого забули вдома через метушню, спричинену гострим бажанням якомога швидше завезти на цвинтар і закопати покійника.
Юрій Змієборець, що ніс цілодобову варту неподалік від місця, де колись стояв Франковий Університет (сам Каменяр упав обличчям у фіалкову клумбу і вже нічим не нагадував одного з народних мойсеїв, скидаючись радше на заіржавілу стару домну, яку винесли з металургійного комбінату і викинули в брухт), так от, Юрій Змієборець внаслідок невдалої спроби зісковзнути з крутого претензійного пілона, упав на голову, перевернувся, вгруз по вуха в ґрунт, по-американськи закинувши капці д'горі, зате підніс на списі вгору змія, і той майорів тепер на вітрі, немов поданий на конкурс Найкращого Міського Штандарту скульптурний ескіз у натуральну величину.
Коротше кажучи, усе це виглядало карикатурно. Навіть таке фатальне, повне зруйнування житлового фонду, ну ніяк не асоціювалося з Армагедоном. Усі ми були не так налякані, як розчаровані масштабом катастрофи. Все це було подібно на дешеву, фанерну декорацію столичної п'єси, поставленої в районному муздрамтеатрі відставним воєнкомом з артистичними нахилами.
Але ми просто не знали решти загроз, що чигали на нас.
Ми багато чого не знали.
Ми нічого не знали!
Катастрофічність нашої ситуації почала проявлятися, щойно пішов перший від початку епідемії дощ.
Уламки міста, купи залишків, посткатастрофне сміття - що творили нереальний але достатньо плаский, хоч і горбистий ландшафт - набираючи води, починали ріднути, розчинятися, розтікатися, вирувати й пінитися, закипати і випускати бульбашки газу, що самозагорався від контакту з повітрям, а тонкі язички блакитного полум'я швидко всіювали землю подобою космічної кислотно-ацетатної трави, якою невдовзі був покритий увесь видимий суходіл. Із пінистого варива потроху почали виповзати мацаки найглейкіших фракцій - вони мали консистенцію гончарної глини, але були липкими як рідка ґума, і затягували в своє нутро не згірш трясовини. Ця ґума, це плетиво недовго втримувало в'язку консистенцію і за якийсь час почало швидко тверднути, цементуючи на місці всіх, хто вгруз у болотяну масу вище, ніж по кісточки. Отвори ж, із яких пробивалися язички блакитного вогню, обгорівши по периметру, почали розтріскуватися, вогонь почувся впевненіше, почав густішати, пробиваючись із кожної щілинки, кожної тріщинки.
Паніки не було. Паніку могли породити катастрофічні явища впізнавані, нав'язані кінематографічними стандартами. Тут же діялося щось водночас прекрасне і вбивче. Раптовість більшості смертей була причиною майже повної відсутності масового лементу чи криків. Загроза поширювалася так швидко й непередбачувано, що нечисленні врятовані мали дякувати радше якійсь математичній імовірнісній природі явища, аніж власній спритності чи інстинкту самозбереження. Я подерся на металеві руки уродженця міста Ніжина Шевченка Тараса Григоровича не так за порятунком, скільки через гостру потребу якщо не відчувати, то бодай бачити міцні й надійні батьківські руки, нехай і меморіальні. Я сидів на плечі Кобзаря, без будь-яких емоцій спостерігаючи за Львівською Апокаліпсою. Ба більше: так само беземоційно я відпихав ногами інших претендентів на Тарасове плече. Не те, щоб я цілеспрямовано намагався вижити в конкурентній ситуації вибіркового спасіння чи підсвідомо прокручував у голові варіанти порятунку. На тлі планетарної пожежі - а обриси планети залежали від масштабу видимого горизонту кожного, тож я, інтуїтивно піднявшись вище від решти, бачив більше, видима мені планета також була більша, а це обіцяло більшу кількість можливих сценаріїв порятунку - так от, на тлі планетарної пожежі моральні настанови втратили свою імперативність так швидко, як спалахує і згорає на сонці торішня павутина.
На одному з кінців Стометрівки, там, де раніше була Опера, полум'я почало червонішати й розростатися, виділяючись яскравою плямою на тлі рівномірного блакитного світіння. Це горів дерев'яний каркас театру. Про те, що такий каркас існує, ми дізналися завдяки епідемії: кам'яні стіни розсипалися в порохно, оголивши архітектурний скелет, змайстрований із просоченої солотвинськими солями деревини. Саме резонаторні властивості просоленої деревини, як виявилося, гарантували цілком незлу акустику колишньої Опери. Мабуть, через присутність солей дим над театром піднімався не чорний, а білий - немов там, у епіцентрі вогню щойно вибрали нового постапокаліптичного Папу.
Раптом у тому сивому клубовинні вгадалася мені якась неприродна синхронність потоків. Я був майже переконаний, що ще - дрібна аберація зору внаслідок пережитого шоку, однак недовіра - поки що дрібна й немічна - змусила мене задуматися над подальшими діями. Ситуацію активізувало й те, що Тарасове плече піді мною від вогню почало нагріватися щораз швидше - довго розсідатися тут було ніяк. Трохи потоптавшись на Кобзаревому тім'ї, я відштовхнувся і незграбно скочив у напрямку, де вгадувалося в полум'ї розпечене Лоно України. Стрибок попри позірну самогубність виявився рятівним: хвиля рівномірно розігрітого Лоном повітря підхопила шмат тканого рекламного банера, який я на льоту зірвав з похиленого стовпа, і понесла мене немов парашутиста-розрядника. Коли підйомна сила тепла вичерпалася, я побачив, що недавно ще палаюча твердь знову почала змінювати субстанційність, перетворюючись на подобу селевого потоку. В його струменях, як і в клубах диму над Оперою, я зауважив підозрілу синхронність, що лише зміцнило мене у планах врятуватися. Не зовсім читабельною підказкою видавалося й те, що міські птахи - ворони, круки та голуби сідали на потік, ніби чайки, дозволяючи нести себе просто в палаючу порожнину оперного каркасу. Не допливаючи до епіцентру пожежі, потік починав закручуватися чорториєм, утворюючи цілком стабільну лійку із всепоглинаючим отвором посередині. Довірившись тваринній інтуїції птахів, я цілком вдало осідлав гребінь найближчої селевої хвилі, і дозволив законам гідродинаміки ненадовго стати визначальними факторами моєї світобудови. Закони ці, вочевидь, не мали нічого спільного з подібними законами зі шкільної програми. Про це свідчили не лише поведінка потоку та характер хвилеутворення, але й очевидна піксельна природа видимого мікрокосму. Коли мене втягнуло в лійку чорторию, я вже міг і під присягою засвідчити, що сам я також складаюся з пікселів, до того ж оцифровано мене не надто ретельно. Куди правдоподібнішим і реалістичнішим було зображення козацької «чайки», що стояла під невисоким причалом, влаштованим на берегах підземного русла Полтви. Селевий потік майже цілком перетворився на темну, непрозору воду, мутні, заримовані одна з одною течії якої могли бути недбало клоновані навіть першими версіями Фотошопу. Тож коли я, не особливо напружуючись, пролетів кілька метрів (уже без допомоги зовнішніх, неприродних сил) і зграбно приземлився на палубі «чайки», то жодного здивування не відчув ні тоді, коли в периферійному сегменті візуальної свідомості загорілося неонове гасло «you've got bonus life», ні тоді, коли віртуальним небом покотилися зеленкаві спалахи полярного сяйва, що невдовзі впорядкувалися в цілком читабельне фосфоресцентне повідомлення: Congratulation! You win. Now you can enter next level! Your choise - new game «Levels of Lviv»!
P.S. Так закінчився для мене 2003 рік у Львові. У 2004 я вже в'їжджав на власній, чесно заробленій «Чайці», яка, щоправда, не була козацькою, але також цілком історичною, втілившись в оксюморонний соціалістичний лімузин.
Довідка ZAXID.NET
Юрко Іздрик - прозаїк, поет, перекладач, есеїст, засновник і головний редактор (починаючи з 1989 р.) часопису тексту і візії «Четвер».
Автор прозових книжок «Воццек» (1997), «Острів КРК» та інші історії» (1999), «Подвійний Леон» (2000), а також численних публікацій у літературно-мистецькій та газетній періодиці.
Окремими виданнями твори Іздрика вийшли в перекладах у Польщі та Канаді. Крім літературної творчості, займається музикою, візуальним мистецтвом і театром.