Ще у ХVII столітті відомий англійський філософ Томас Гобс задумався над тим, хто така людина і яке її місце у державі. Причину виникнення та існування політичної держави він пов’язував із природою людини як Істоти Розумної, але водночас егоїстичної, наділеної сильними ”природними пристрастями”, які штовхають до “війни всіх проти всіх”.
За Гобсом, такий стан характеризується хаосом та тотальним протистоянням, епідемією деморалізації, коли державний устрій “провалюється” у безодню низьких людських інстинктів та егоїстичних домагань.
Щоб уникнути цілковитого знищення, люди укладають між собою суспільний договір, у результаті якого й виникає держава. ”Держава,- пише мислитель,- є ”сукупною особою”, за дії якої зробила себе відповідальною шляхом взаємного договору величезна кількість людей, щоб ця “особа” могла використовувати силу і засоби цих людей для їх миру і захисту…” Тобто у Гобса держава – результат угоди між людьми, спосіб порятунку від цілковитого взаємного знищення. Заради виживання люди жертвують політичній владі свою свободу в обмін на особисту безпеку та гарантію життя. А надалі влада самостійно визначає рівень громадянських та політичних свобод у суспільстві, виходячи зі взятих на себе зобов’язань. Верховна влада, пише Т. Гобс, ”настільки об’ємна, наскільки це можна собі уявити”. Вона абсолютна!
Положення Гобсової теорії суспільного договору здаються, як це не парадоксально, вельми актуальними сьогодні при аналізі характеру взаємин поміж українською владою та громадянами. Порівняння нинішньої держави із морською потворою – Левіафаном, яка у Гобсовому розумінні є символом необмеженої сили і влади щодо підданих, – видається не таким вже й архаїчним. Численні свідчення міжнародних правозахисних організацій щодо рівня прав і свобод в Україні – яскраве тому підтвердження. Так, за даними міжнародної правозахисної організації Amnesty International, Україну зачислили до країн, де ситуація з дотриманням прав людини суттєво погіршилася. Моніторинг засвідчив збільшення кількості катувань та нелюдського поводження у силових структурах, обмеження свободи слова та зібрань, масові вияви ксенофобії.
За даними щорічного звіту цієї організації, обмеження свободи слова відбувалося впродовж минулого року у 89 державах, катування – у 98-ми, несправедливий суд – у 54 країнах. І в усіх цих переліках є Україна! Випадки катування у тюрмах, міліції та СІЗО частішають, кількість смертей у цих закладах за рік подвоїлася, – заявляють українські правозахисники. Статистика Харківського інституту соціологічних досліджень свідчить про посилення тенденцій щодо застосування тортур. Упродовж року кількість випадків катування у міліції та всіх місцях обмеження волі зросла від 600 тисяч до 780 тисяч на рік. Кількість смертей у цих закладах за рік зросла від 23 випадків до 51.
Однак, якщо таку концентрацію влади в руках суверена Т. Гобс виправдовував потребою зняття надмірної напруги у суспільстві, то діяльність нинішньої влади не лише не сприяє пом’якшенню соціальних суперечностей, але фактично стає основним джерелом наявної ”війни всіх проти всіх”. З цієї позиції вона є не лише аморальною, але й суспільно небезпечною. Сконцентрувавши у своїх руках значні ресурси, влада не зробила життя людей безпечнішим. Ба більше: обкрадений та зубожілий “маленький українець” сьогодні залишився сам на сам не лише із організованою злочинністю, але й із владою, яка в умовах безкарності перетворилася в реальну загрозу життю.
Киянин Сергій Карпеленко після перебування у міліції став інвалідом. Його жорстоко побили, коли допитували за підозрою у крадіжці мобільного телефону. «Мого сина били до розриву селезінки і гематом по всьому тілі, щоб він зізнався у тому, чого не робив», – розповідає мати потерпілого. Двадцятирічний студент Ігор Індило у Шевченківському райвідділі міліції м. Києва помер… нібито від невдалого падіння на долівку з лавки. Розслідування справи розпочалося лише після того, як справа набрала суспільного резонансу. Не було б суспільного розголосу й загальноукраїнських акцій протесту, звіряче вбивство Оксани Макар у Миколаєві, очевидно, так і залишилося б «прикрим епізодом» у сухій міліцейській статистиці. І такі факти в Україні є масовими. Про системний характер застосування насильства щодо громадян говорять самі представники правоохоронних органів.
Морське чудовисько цілком втратило розум, і замість захищати – пожирає своїх підданих. Жертвами потвори дедалі частіше стають не лише звичайні громадяни, але й політики, бізнесмени, громадські діячі, представники науки та культури – ті, хто за мірками цивілізованих «правил гри» мають відповідний імунітет. Стурбованість світової спільноти станом громадянських прав і свобод в Україні також, схоже, мало турбує Левіафана, зачарованого своєю безкарністю. І тут вступає у силу так званий закон еквівалентності, який Т. Гобс формулює так: «Всі природні закони можна резюмувати в одному простому правилі, яке доступне для розуміння навіть дуже посередній людині: не роби іншим того, чого не хочеш, щоб зробили тобі».
Природні закони, наголошує Т. Гобс, обов’язкові не лише для індивідів, але й для держави. Тому суверен «має право на все, але з тим обмеженням, що як підлеглий Бога він зобов’язаний дотримуватися природних законів». Прикро, але чомусь не чути й голосу церков на захист порушених прав, даних людині Богом. Про політиків та партійних вождів й говорити не доводиться – вони зайняті формуванням списків «героїв» боротьби з авторитарною диктатурою. Влада, яка грубо порушує закони суспільного співжиття, не має дивуватися адекватним діям громадян, природні права яких порушено. Розум та інстинкт самозбереження штовхає людей до самоорганізації заради відновлення «загальних правил, винайдених розумом».