Левко Броварський народився 30 листопада 1948 року у Дрогобичі. Зіграв за львівські «Карпати» 412 матчів (найбільше в історії команди), забив 48 голів. Дебют в «Карпатах» 8 квітня 1968 року, останній виступ 22 листопада 1980 року. Володар Кубка СРСР 1969 року.
Броварський зіграв 1 матч за збірну СРСР (1971). Заслужений тренер України (2001), працював головним тренером «Карпат» (1999-2001, 2002-2003), молодіжної збірної Камеруну (1988-1992), тренером-викладачем Львівського училища фізичної культури (1985-1988, 1992-1996), в останні роки очолював регіональний центр розвитку дитячо-юнацького футболу, помер 4 червня 2009 року, похований на Личаківському кладовищі. Почесний громадянин міста Дрогобича (з жовтня 2009).
У північноамериканських професійних клубах НБА та НХЛ є чудовий звичай залишати за своєю знаменитістю номер назавжди і більше нікому його не вручати. Футболку з номером та прізвищем гравця виставляють на видному місці, щоб усі прихильники клубу могли пишатися зіркою.
Таку честь вперше у львівських «Карпатах» здобув Левко Броварський, відомий львівським уболівальникам багатьох поколінь за прізвиськом «Бревер», чий номер «6» не вручають тепер нікому…
Він прожив тільки шістдесят. Як швидко вони минули. Адже пам’ятаю його ще з далеких шістдесятих, коли щупленький з хорошою технікою володіння м’ячем, але задерикуватий на полі, юнак розпочинав свою кар’єру в нападі дрогобицького «Нафтовика» (тоді команди класу «Б», якби сьогоднішньої другої ліги).
Оте близьке знайомство з м’ячем прийшло з вуличних поєдинків, яке Левко доповнював самостійною щоденною працею, копаючи м’ячем у стіну батьківського будинку, неподалік залізничного вокзалу Дрогобича, на так званій Парафії поблизу електромеханічного технікуму. Батьки не перешкоджали синовому захопленню, бо тато й сам колись у довоєнні роки виступав у нападі дрогобицької «Ватри». Тож талант юного футболіста скоро запримітив тренер Володимир Аксьонов і запропонував його до юнацької збірної України (до 16 років), яка вдало виступила на всесоюзному турнірі «Юність». А наступного року тренер «Нафтовика», відомий закарпатський фахівець Берталон Вейг запросив до основного складу команди майстрів, де юнак зустрівся з досвідченими футболістами, котрі пройшли школу «Карпат» – Фалесом, Розсихіним, Береговським, Маньком, а також таким же молодим Остапом Савкою, майбутнім багаторічним партнером у Львові.
У 1967 році Левко прийшов навчатися до Львівського інституту фізкультури, де на нього й звернули увагу, коли виділявся своєю грою серед студентів, тож запросили в дублюючий склад «Карпат». Так почалася епопея Броварського в «Карпатах», де він провів цілих 13 сезонів.
Левко так наполегливо і самовіддано працював на передсезонному зборі, що знайшов своє прізвище в основному складі вже на старті сезону 1968 року. А ще через кілька матчів забив перший гол воротареві калінінської «Волги».Той сезон був вдалим для дебютанта, адже «Карпати» перемогли у турнірі свої зони, вдало виступили у фінальній пульці в Сочі, ледь не прорвавшись до вищої ліги. Спостерігачі команд першого ешелону звернули увагу на правого півзахисника львівської команди, то ж посипалися запрошення до київського «Динамо», «Шахтаря», «Чорноморця». Йому ще тільки йшов двадцятий рік…Тоді й народилося прізвисько «Бревер»: так називався захисник збірної Канади з хокею Карл Бревер, що відзначався вмілою та конструктивною грою, а в ті роки хокей та фігурне катання були найбільш показуваними видами спорту на екранах телевізорів.
1969 рік став пам’ятним для Львова, коли команда другого дивізіону радянського футболу здобула кришталевий Кубок країни. Це був безпрецедентний випадок у вітчизняному футболі, якого так і не повторив жоден інший клуб. Хлопці зрозуміли, що їхня сила саме у зіграності, згуртованості, силі командного духу. Тому й не пішов ніхто в столичні відомі клуби, хоча майже кожен з них не раз запрошувався до Києва, Донецька, Москви, Одеси.
Тренер молодіжної збірної В. Ніколаєв, який також очолював ЦСКА, свої запрошення до збірної поєднував з вимогою переходу до армійського клубу. Ще 1975 року один з тренерів київського «Динамо» Михайло Коман поновлював свою пропозицію: «Левку, тобі скоро двадцять сім. Коли не зараз, то вже ніколи!» Як зізнався потім Броварський, він ще раз відмовив, але пізніше, оцінюючи свої вчинки з далечини літ, зрозумів, що не використав свій шанс досягти у футболі більших висот у складі прославленого «Динамо». Талановитий футболіст не має права варитися у власному соці. У київському клубі мав би не тільки більше перемог, але й більше титулів.
Хоча за титулами якраз Левко не гнався. Про це свідчить такий факт: перед його поїздкою до Африки 1988 року він зустрівся з головою Федерації футболу України Микола Фоміних. «Дві премії одразу тобі дати не можемо, – сказав начальник. – Вибирай: або звання заслуженого, або поїздка за кордон». Тепер знаємо, що вибрав Броварський. А заслуженим тренером таки став, тільки значно пізніше.
Чому ж його так прагнули бачити у своїх рядах тренери провідних клубів? Він справді був тим майстром в «Карпатах», яких називають по-різному: диспетчер, диригент, розігруючий, «мозок команди», і завданням його було – організовувати, конструювати атаки, керувати грою партнерів та їхніми маневрами на полі. А тому такі футболісти потрібні у всіх командах – без них немає командної гри.
А те, що Броварський і його партнери Поточняк, Лихачов та інші не бігли зі Львова, пояснювалося просто. Ще з кінця шістдесятих перемоги плекалися розумною кадровою політикою старшого тренера Ернеста Юста та батьківською опікою начальника команди Карла Мікльоша. Футболісти добре знали, що Юста запрошують імениті клуби, бачили як його кілька разів знімало з посади партійне керівництво області, а той нікуди не йшов і знову повертався, коли був потрібен команді. Він був Людиною і Фахівцем, якого гравці зрадити не могли. Так – почуття відповідальності, клубного патріотизму у ті часи відповідало моралі гравців. Він ніколи не виголошував перед футболістами якихось промов чи закликів. Тільки конкретні тактичні вказівки, які допомагали у грі. А як часом сказав якесь слово, то кожен з підлеглих ладен був згоріти від сорому. Левко розповідав, як після кубкової перемоги почув себе «героєм, знаменитістю» і запалив цигарку. Через якийсь час Юст, ніби між іншим, йому сказав: «Що, вирішив стати дорослим? Ти ж мрієш стати добрим футболістом, а цигарка тобі зашкодить». Ця репліка запам’яталася Левкові значно міцніше, ніж нудна «виховна» робота інших начальників. Жаль, що серце Ернеста Юста не витримало усіх незгод, які йому довелося пережити, і він так скоро (в 65 років) пішов з життя. Тому й запам’ятався Юст усім, хто грав під його керівництвом. Чимало футболістів потім стали тренерами і, мабуть, не один хотів бути схожим на свого наставника.
Можливо, тому, коли замість Е. Юста призначали когось іншого (А. Полосіна, В. Бубукіна, Й. Секеча), хлопці, ревнуючи до Юста, відшукували у них недоліки, які й не дозволяли обом сторонам досягти взаєморозуміння. Наприклад, за Секеча в команді з’явилися «любимчики», підозри і недовір’я. Зросла також кількість домовлених матчів. Броварський тоді був капітаном команди, і вказівки тренера до гравців йшли через нього, а він не раз опирався їх виконувати. Тому й не дограв, мабуть, Левко свої роки в «Карпатах» і в 32 роки був змушений покинути рідний колектив. З ним навіть не попрощалися, не організували прощальний матч, хоча Броварський зіграв найбільшу кількість матчів за клуб, багато років був капітаном. Тоді ж з команди пішло ще кілька провідних гравців (А. Баль, Я. Думанський, С. Юрчишин). Згодом відбулося об’єднання з армійським клубом, до керівництва прийшли зовсім інші люди, і команда на багато років пропала з еліти.
Броварський ж був сповнений сил, важкі травми якось обходили його стороною, він не зловживав насолодами життя, то й з’явився у самбірському «Спартаку» граючим тренером. «Спартак» був одним з найсильніших колективів аматорського футболу України, на його матчі приходило до десяти тисяч глядачів. Броварський знову відчув задоволення від гри, перед кожною зустріччю хвилювався, як у молоді літа, і демонстрував партнерам та підопічним, як треба ставитися до улюбленого заняття.
Можна було б продовжити розповідати і про Броварського-тренера, адже в його кар’єрному списку є чимало досягнень. Працював у Львівському училищі фізичної культури керівником футбольного відділення, яке випустило у світ десятки майбутніх майстрів українських та зарубіжних клубів, майбутніх олімпійських чемпіонів Володимира Татарчука і Вадима Тищенка, чемпіонів світу серед молоді Юрія Мокрицького і Анатолія Мущинку, капітана київського «Динамо» та збірної України Олега Лужного…
Два гарячі роки провів у Африці з молодіжною збірною Камеруну. На два тижні раніше туди приїхав Валерій Непомнящий, якого поставили головним тренером національної команди. До зустрічі в Камеруні вони не були навіть знайомі, хоча Валерій пригадав Левкові, що надовго запам’ятав матч у Львові, коли «Колхозчі» з Ашгабаду, за який він тоді виступав, програло «Карпатам» – 1:6.
Броварський разом з камерунським тренером Жаном Манга займався селекційною роботою, переглядав величезну кількість гравців, об’їздив країну вздовж і поперек. Вивчав місцеву й французьку пресу, особливо «Франс футбол», де камерунським майстрам, що виступали у французьких клубах, приділялася значна увага. І, коли розпочалися відбірні змагання на першість світу в африканській зоні, Броварському доручили допомагати Непомнящему. Перед ними поставили завдання вийти до фінальної частини світової першості. З цим завданням дует радянських спеціалістів впорався. Але до Італії з командою поїхав тільки Непомнящий, бо брати двох фахівців з СРСР, коли Камерун і СРСР потрапили в одну групу, спортивне керівництво Камеруну не наважилося. І чемпіонат світу львів’янин спостерігав в Африці. Зовсім мало відомо, що він готував чемпіона Камеруну «Ресінг» з Бафасани до розіграшу Кубка чемпіонів Африки і вивів команду у чвертьфінал.
Важка хвороба таки перемогла Останні дні в лікарні з ним провів «молодший брат» Олег Родін, москвич, над яким з перших днів перебування у «Карпатах» Левко взяв шефство, з яким постійно жив в одному готельному номері у чужих містах, з яким дружив до кінця. Нині Олег Родін продовжує виховувати молодих футболістів у Львівському училищі фізичної культури.
А Левко Броварський залишився в пам’яті таким невгамовним молодим вмілим гравцем, який у кожну гру вкладав не тільки свою високу футбольну майстерність, але й серце та душу, без чого справжня гра втрачає свою привабливість.
Похований Броварський на Личаківському цвинтарі поруч з дружиною Людмилою, яка пішла з життя на рік швидше за нього. Дітей у них не було…