Що не кажіть, а після «штурму відділку нової поліції радикальними націоналістами» зовсім по-іншому виглядають колишні ініціативи МВС про правило «підкоряйся, а потім оскаржуй». Бо якщо раніше можна було лише припустити, що після «підкорення» нічого доброго не буде, то зараз усі побачили, що можуть і з ноги бити в голову з криком «лежать, бандера!».
На щастя, тоді ця «патріотична і прогресивна» норма не пройшла. І, що характерно, незрілі громадяни не перестріляли і не перебили один одного, як нас лякали дядьки в широких кашкетах і їхні «лідери думок».
Натомість суспільство проковтнуло іншу тезу. Не закріплену в законодавстві, але не менш значущу. Тезу про те, що варто обережно реформувати систему, аби зберегти її керованість. І не карати злочинців, щоб не перетворити їх на ворогів державності, не послаблювати ефективності. Коротко кажучи, не розхитувати човен.
Хоча й було зрозуміло, що ватна «ефективна вертикаль» не захистить Україну від російської агресії. Що недолюстровані кадри вчинять так само, як їхні колеги в Криму, Донецьку і Луганську, як тільки на горизонті замайорить триколор. Але щоб «вертикаль» переметнулася ще до виборів Головного, такого не очікував ніхто.
Риторичними тепер виглядають питання, чи був сенс вірити в лояльність кадрів, які здали попередника, як склотару. Чи був сенс домовлятися з персонажами на зразок Кернеса чи Труханова, віддаючи їм на поталу місцевих проукраїнських активістів. Бо результатом є демонстративний «нейтралітет» міністра МВС на тлі впертих чуток про розбудову «агітаційної сітки» за реформи, ЄС і НАТО. А «сітка», до речі, суперечить чинному виборчому законодавству.
Разом із закликами «не розхитувати будку» в публічному дискурсі залишилися інші поняття, характерні ще для попередників. Наприклад, «радикальні націоналісти» як антонім до «правоохоронці». Тобто з одного боку в нас націоналісти, а з іншого – право і держава. А цей поліцай, якого зараз судять, він хіба не російський націоналіст? Це часом не в його профілі у соцмережі розміщені міркування про роль Гіркіна в історії? Чому тоді держава і право – це про нього, а не про С14?
З одного боку, ми декларуємо гасло «Геть від Москви», а з іншого – залишаємося при цьому адептами російської моделі управління і звужуємо проблему до мови, конфесії і якихось абстрактних переконань. Логічно, що уродженець Амурського краю (він же – «моя нова поліція») сприймає Україну як щось несерйозне і тимчасове. Якщо справа лише в нашивках, необов’язковій для міністра Авакова українській мові та банальній боротьбі за владу, значить є справжні «добрі хохли», котрих можна повернути в лоно Московського патріархату після ліквідації «розколу».
Більше того, тлумачення самого поняття «українець» і «націоналіст» щораз більше зближуються в бік «зіпсованого австрійським генштабом малороса». Цьому сприяє не тільки вивчена за минулі роки ще радянська термінологія, але й діяльність «професійних патріотів» з виведення «правильних українців». Або легкість, з якою російські журналісти перетворилися на менторів і «лідерів думок» в українському просторі. Українськість дедалі більше сприймається як політична маніфестація, а в умовах «втоми населення від політики» це означає неминучий відкат.
І тут на сцені з’являється Володимир Зеленський як втілення «української мрії». Не тільки тому, що без досвіду чи фундаментальних знань міг «вибитися в люди», а передусім через те, що ніколи ні з ким не конфліктував на ідеологічному ґрунті. Немає ідеї – нема конфліктів. Він ж добрий з усіма, як міфічне українське телятко, що дві мамки ссе. «Не проти», відповідно, і толерантні українці, і адепти «русского мира».
Тому, як це часто бувало в новітній історії, знову вся надія на громадянське суспільство. Яке не дозволить перетворити Україну на заповідник, як колись УРСР перетворили на уламок Союзу під синьо-жовтим прапором. Може, на наступному етапі політики нарешті зрозуміють, що важливою є підтримка незалежних, позасистемних, але «своїх», ніж псяча лояльність «перевірених». Якщо буде ще така можливість.