Там, де живуть люди, є вулиця – в селі і в місті.
Там, де живуть люди, є вулиця – в селі і в місті. В селі одна велика вулиця, що тягнеться від першої хати і до останньої. Коли вигулькує вантажівка, кури, які походжають туди-сюди, з галасом кидаються врозтіч. Курявою, яку звіює, вантажівка нагадує комету, а шум, який створює, підстрибуючи на вибоїнах, можна було б переплутати з гуркотом грому, якби не безхмарне небо.
Місто відрізняється від села кількістю вулиць і їхнім плетивом, в якому іноді проглядається візерунок, іноді ж годі збагнути логіку їхнього поєднання, так що врешті доводиться визнати, що вони поставали без ніякого задуму, і змиритися. Вулиці багатьох наших міст, зменшені до розміру топографічної мапи, нагадують абияк злютовані труби опалення і санвузлів у будинках, де капітальний ремонт відбувався у 80-х і 90-х роках XX ст. Сумнівно, аби на те була воля Божа, – хочеться вірити, що письмо Творця каліграфічніше.
На міських вулицях також можна побачити курей – під білбордами з принадливими рекламами, що пропагують ґлянцеве життя. На балконах багатоповерхівок живуть у клітках кролі, а на вулицях, розташованих ближче до міських околиць, мекають кози і навіть мукають, жуючи траву, корови. Місто має парки та сквери – таку кількість, яку об’єднаним у спонтанні або тривкі громадські ініціативи мешканцям і поодиноким політикам, що дбають не тільки про власну кишеню, а й суспільне благо, вдалося захистити від скоробагатьків, яким вистачає рівно стільки уявлення про красу, щоб втелющити садибу посеред якого-небудь ботанічного саду, яким ще недавно перед тим могли насолоджуватися, прогулюючись, містяни. В селі парком є ліс, що починається за останніми городами. Приємно, коли в міських парках після тривалої руїни кладуться доріжки й з’являються лави та стилізовані під старовину ліхтарі.
Вчора з дивовижною швидкістю нові ліхтарі з’явилися над шляхом, де їх давно уже не було, а від тих, що колись були, стриміли обглодані, мов чупа-чупс, перекривлені кістяки. Позавчора на цьому місці вирубали поїджені часом і жуками, висмоктані омелами та понівечені буревіями придорожні дерева. Три дні тому підлатали ями, яких не латали ніколи, дарма що цей шлях веде в такі непересічні установи, як відомий банк і розрекламований у туристичних довідниках, де нічого не сказано про катівню, що існувала тут у роки Другої світової війни, готель. Сьогодні цим шляхом їхатиме кортеж президента. Можливо, президент зауважить нові ліхтарі, підчищену рослинність й острівці свіжого асфальту, хоч, радше за все, він буде заклопотаний роздумами про справи державної ваги, реформи нашого маленького універсуму, що не залишають часу на милування краєвидами. Можливо, він загледить своїх прихильників, усміхнеться їм і навіть помахає рукою, проте вже напевно не помітить учасників протесту, яких завбачливо відтіснять назад.
Двадцять років тому, у цьому самому місті, в чеканні на прибуття першого й останнього президента (на ту мить він ще, здається, не був президентом) химерної радянської імперії (химерність аж ніяк не покликана згладити її тоталітаристську суть), уздовж шляху, яким він мав просуватися, були повстромлювані нашвидкуруч зрубані в Карпатах ялинки. На відміну від ялинок, що посохли, учорашні ліхтарі світять. Хочеться сподіватися, вони світитимуть завтра і післязавтра, коли вже не їхатиме кортеж президента, а вийдуть на вечірню прогулянку звичайні люди, що живуть у цьому дивному місті, про яке написано так багато й одночасно так незаслужено мало.