Понад півтисячі людей прийшло послухати лекцію британського нейрохірурга Генрі Марша про етичні аспекти і чесність у медицині, яка відбулася у ЛНМУ імені Данила Галицького. За півгодини до зустрічі потрапити у аудиторію, що на четвертому поверсі, було практично не можливо. Черга починалась ще у фойє університету.
Організатори не очікували такого ажіотажу і, щоб усіх охочі змогли відвідати зустріч, організували додаткову лекцію, яка відбулась одразу після запланованої. ZAXID.NET записав найцікавіші фрагменти лекції британського нейрохірурга.
***
Говоритиму з вами на дуже складну і болючу тему, оскільки ви ще молоді лікарі або ж студенти, то, мабуть, власного досвіду в цій галузі ви ще не мали. Мова йтиме про чесність. Лікарям властиво помилятися, але їм дуже важко визнавати свої помилки. Стосунки між лікарем та пацієнтом, насамперед, базуються на довірі. Тому що лікування – це дуже небезпечна і непевна річ. Ніхто не може гарантувати її результату.
У Львові Генрі Марш зібрав повну аудиторію слухачів
Рано чи пізно у лікаря виникає питання чесності з пацієнтом, колегами та собою самим. Я написав книжку, яка вже витримали 21 міжнародне перевидання. Якщо прочитати рецензії, відгуки людей, то всі дивуються, бо вона є дуже чесною. Отже люди не сподіваються, що лікар буде з ними чесним.
Якщо говорити про чесність з пацієнтом, то вона полягає у тому, щоб правдиво говорити про проблеми, які у нього є, природу хвороби та прогнозу. І якщо прогноз невтішний, то про нього дуже складно говорити.
Чому лікарям складно бути чесними з пацієнтами? Коли людина хворіє, коли вона перебуває у стані стресової ситуації, вона, передусім, сподівається на надію. Вона не хоче чути поганих новин. Як лікарі, ми вчимося прикидатися, обманювати пацієнтів, щоб підбадьорити їх і уникнути неприємних розмови.
Торік я працював у Непалі. Левова частка моїх пацієнтів була неосвіченими селянами. Колеги попередили мене, що їм не можна говорити правду. Якщо їм її сказати, то люди почнуть гасати лікарнею, кричати і робити дивні речі. Згодом так поводитиметься і вся їхня родина. Це унеможливить процес лікування. Тож мій колега казав, що ми не можемо сказати їм правду через брак їхньої освіти.
Найкращий спосіб обманути інших – спершу обманути самого себе. Коли ми самі повіримо у брехню, то і наші пацієнти нам повірять. Самообман – це важливий клінічний навик. У молодості, коли ви лише починаєте працювати лікарем і щось йде не так, ви починаєте панікувати. Якщо ви скажете пацієнту: «Перепрошую, я ніколи раніше такого не робив. Я не знаю що трапилося». Він налякається і втече від вас до іншого лікаря. Тому ми ще на початку медичної кар’єри вчимося обманювати людей. Це необхідна річ. Певною мірою створюється ефект лавини, коли маленька брехня тягне за собою більшу.
Нам доводиться жертвувати деякими нашими пацієнтами, щоб навчитись краще лікувати майбутніх. По всьому світу, у всіх медичних системах люди, у яких є достатньо грошей і політичного впливу, платять тому, що вони переконані, що на них не тренуються. Ми змушені це прийняти. Життя несправедливе. Основне наше завдання – мінімізувати цю несправедливість.
В Україні, як і у інших країнах, є ще одна причина лікарської нечесності. Лікар є залежним від грошей. Він намагається провести якомога більше операцій, щоб заробити більше грошей. Лікар має велику владу над своїми пацієнтами, а влада псує людей. Коли у лікуванні йде щось не так, коли стан пацієнта погіршується або є він помирає, то лікарю дуже важливо розрізняти медичну помилку і невдачу.
Ми вчимося на своїх помилках і якщо ми не будемо їх визнавати, ми не зможемо стати кращими. Для лікаря важливо бути чесним із собою, навіть якщо він не до кінця чесний зі своїми пацієнтами та колегами. Це дуже важко. Усі ми люди і нам не хочеться думати про себе погано.
Є така проблема, яку психологи називають когнітивним упередженням. Йдеться про способи людського думання і те, що змушує нас робити помилки.
Усі ми певною мірою страждаємо від когнітивної упередженості. Навіть коли ми вважаємо, що поводимось раціонально і послідовно, у реальності це може бути зовсім не так. Нам властиво помилятися у оцінюванні рівня можливостей, ризику та рис, притаманних іншим людям. Людям, особливо лікарям, властиво робити поспішні висновки, а отже помилятися. Усвідомлення когнітивної упередженості, допомагає нам зрозуміти чому ми робимо помилки.
Зараз я здатен проаналізувати свої помилки, які є нормальними, бо я всього лиш людина, а не робот. Хочу розповісти вам історію про 40-річну жінку, у якої була мальформація кіарі (порушення побудови мозку). Після операції все було добре через 3 дні я виписав жінку додому. Тиждень по тому мені зателефонував її чоловік і сказав, що вона трохи погано себе почуває. У цей момент я був зайнятий, до нас якраз привезли пацієнта у важкому стані.
Оскільки такі операції я проводив не вперше, то знав, що найчастіше у людини можуть виникати прояви менінгізму (не настільки сильні, як менінгіт). Це звичайний післяопераційний стан. Після таких операцій у моїх пацієнтів ніколи не виникало ускладнень, тому сказав, щоб він дав їй таблетку.
Через кілька днів цю жінку привезли до мене у дуже важкому стані. Я ще раз поглянув на її знімки і не повірив своїм очам. У неї був дуже важкий діагноз, вона вижила, але залишилася повністю паралізованою. Це була моя помилка через недбалість. Я мав уважніше слухати її чоловіка і не робити поспішних висновків.
Зазвичай, коли ми знаємо, що лікар прийняв поспішне рішення, то сприймаємо його як поганого фахівця. У мене виникла суперечність. Я завжди дбаю про своїх пацієнтів, а вам наводжу приклад моєї недбалості. Можливо, я поганий лікар, але опис когнітивних упереджень дав мені інструментарій для того, щоб зрозуміти чому я скоїв таку помилку.
Тут спрацювало 3 когнітивні упередження. По-перше, це надмірний оптимізм. Я знав, що операція пройшла успішно і навіть не припускав, що щось може піти не так. По-друге, я зробив сотню таких операцій і, опираючись на свій досвід, був переконаний, що все добре. Однак, якщо ми ніколи не бачили чорного лебедя, не означає, що його не існує.
Останнім упередженням був ефект несподіванки. Я не сподівався, що чоловік повідомлятиме мені якісь погані новини телефоном. Хоча вкінці нашої розмови чоловік дав мені дуже важливу інформацію, на яку я не звернув увагу, опираючись на попередні два упередження.
У своїй книзі я процитував фразу відомого французького хірурга Рене Леріша: «У кожного хірурга є свій маленький приватний цвинтар, куди він має ходити час від часу і думати. Там дуже багато горя і жалю, але саме там він має шукати пояснення своїх помилок».
Помилки вчать нас куди більше, ніж успіх. Адже успіх посилює когнітивне упередження оптимізму. У Англії є два визначення лікарської помилки. Помилка клінічного судження – коли лікар зробив все можливе, але щось пішло не так, щось, що не залежить від лікаря. Також є недбалість, коли лікар може допомогти людині, але в силу певних обставин не робить цього.
Нам ніколи не вдасться уникнути всіх когнітивних упереджень. Однак ми можемо зробити висновок, який стосується всіх нас, інші люди краще бачать мої помилки, ніж я сам.
Як нам перестати робити помилки? Рецепт дуже простий – треба мати колегу, який здатен на конструктивну критику.