Варто почати з того, що «Лісова пісня» в театрі ім. Леся Курбаса – безперечно, одна з найяскравіших подій цього, а то й кількох останніх сезонів: маємо і популярність публіки, і певний розголос (навіть не так у ЗМІ, як серед людей – хтось комусь порадив), часом цілком полярне сприйняття професійних глядачів і очевидні достоїнства самої постановки. Можна, звичайно, сперечатися: «Лісова пісня» це чи ні, і що б сказала Леся, якби то все побачила...
Але, думаю, всі ми можемо погодитись із тим, що Леся вже сказала чимало власне своїми текстами, тож до них і варто прислухатись. А попри те хочу поділитись власними враженнями, які теж видались полярними і змінювались часом по кілька разів на хвилину: від «Ах-ах-ах» до «О-хо-хо» і навпаки, про що далі.
«Ах-ах-ах»
Насамперед треба зауважити, що це вже друга поспіль прем’єра (після «Короля Ліра» Овлягули), поставлена в цьому театрі запрошеним режисером (цього разу з Києва – Андрієм Приходьком). Така практика як бачимо, виглядає переконливою, доречною, потрібною і, напевне, вартою наслідування.
До співпраці запросили також інших креативників, робота яких заслуговує окремого доброго слова. Передовсім неможливо не згадати колишню курбасівкиню Мар’яну Садовську, яка ґрунтовно попрацювала тут яко композитор: підбір пісень, а також покладені на музику, ритми і танці ключові поетичні тексти, вирішені як хорові сцени (ненав’язливо, але чітко вписані і вибудувані танцювальні сцени – заслуга хореографа Нінель Збєрі). Мене ж, як людину, для котрої Леся Українка – то «наше все», особливо тішить скрупульозний і совісний підхід до опрацювання матеріалу: у виставі використані мелодії, підібрані до «Лісової пісні» самою Лесею. А одну з них – «Як солодко грає, як глибоко крає» – Садовській вдалось розвинути у багатоголосся такої немилосердно щемливої краси, що питання Лукаша по першому звучанні цього мотиву «Ти плачеш, Мавко?» виглядало більш ніж доречним – його можна було адресувати мало не кожному в залі. І саме ця мелодія стала лейтмотивом всієї вистави. Певно, не було глядача, який би по перегляді її не наспівував.
Далі – безумовно, костюми (художник Богдан Поліщук): соковиті, феєричні й образні, не просто милують око, а справді візуалізують те «прекрасне», закладене в концепції вистави.
Чим ця вистава проймає насамперед – то це концепцією. І це рідкісний у нас випадок такого прочитання класики, яке здатне справді зацікавити навіть найскладнішу, напевне, публіку – молодь і підлітків. І то не «продвинутим» іміджем театру, не «хіхікальною» заманухою жартів, а таки власне концепцією, актуалізацією не примітивного типу «озлободеннення» з поверховим переодяганням у сучасне, а проникненням у справді болючі і пульсуючі точки сьогодення.
Отож розказую. Як заявлено на афіші, жанр вистави – «Лісова пісня в трьох колядах». Тут, напевне, можна згадати трактування коляди Юрієм Федьковичем як пісні до бога (богині) Лада – «Ко-Ладу». Таким чином, вся вистава – пісні про світовий лад, красу, гармонію та любов. Принаймні щось такого ми можемо наінтерпретовувати – і то вже добре (бо якби не могли, то було б якось сумно).
У суцільній темряві з’являється вогник і – «Дозвольте колядувати!». Так із темряви витворюється світ: водінням вічно вмираючої і воскресаючої Кози, шумом-гамом, піснями і жартами. А там – вже й веснянки, з’являється весь отой люд лісовий: русалки-лісовики-мавки-перелесники. Всі – в зашкальної краси українських народних строях різних регіонів і часів. І отой міфологічний світ тут – це не природні стихії чи алегорії рослин-тварин або щось такого. Це образ народу в його абсолютному позачасовому міфічному існуванні, в якому він здатен «своїм життям до себе дорівнятись», яким його замислено від сотворення світу, сповнений краси, а отже й сенсу. І у цей світ приходять люди таки десь із нашого реального часопростору: дядько Лев – прибацаний сільський старигань в кацавейці і вушанці, не позбавлений проте певної простої, але суттєвої мудрості (Олег Стефан) та наївний і недолугий Лукаш (Орест Шарак). Шаржовано-карикатурні, майже мультяшні образи, однак вони не виглядають чужими в цьому середовищі. А далі, звичайно, зустріч з на диво енергійною і непосидючою Мавкою (Оксана Козакевич), і відкриття світу одне одного.
Друга коляда – час жнив, проте, очевидно, минуло років із десять. Гасають закохані пари в купальських вінках і раптовим драстичним контрастом до них стає Лукашева Мати – сільська забігана тітка в халатику, котра носиться з відрами-мисками, по дорозі діловито відгрібаючи ногами килими, якими була встелена сцена у першій дії – у виконанні Тетяни Каспрук цей образ – один із найпотужніших у виставі – більш ніж переконливо-реалістичний, з дещо карикатурним суржиком. Це не так зла, як дурна «женщина», котра втратила всяку чутливість до краси («Нужни еті цвєти!»). Цілком реалістичним і прагматичним стає і більш дорослий Лукаш (Микола Береза), який тепер вже існує у психологічному руслі. Перше його відступництво – він теж під впливом матері зрікається краси («Пісні! То ще наука невелика») – найвищої цінності у світі Мавки («...ніяка туга краси перемагати не повинна»). Дядько Лев – вже відмираючий старезний дід, який говорить, наче шум вітру чи скрип старого дерева, пророкуючи собі: «...чи дасть біг ще весни діждати?». Ще один драстичніший хід – Мавка переодягається у вбрання Материної дочки-небіжки «как положено»: у зацофаний спортивний костюм. А потім, затюкана нею та Лукашем, змушена жати і – «сама я не маю вже волі» – підкошує серпом Русалку Польову. А відтак, зрадивши красу, перетворюється на... Килину! Ви такого хотіли? На, маєте – Килина «с маасковскім аакцентмм», котра стає божищем та ідеалом для Матері й несамовито бажаною для Лукаша. Лукаш вже не сміє говорити, як раніше, а тому переходить на російську. Вихід Лісовика (Олег Цьона) – «Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!..» – під грім листків бляхи і блискавки вражає так, певне, ще й тому, що здається ковтком давньої краси і поверненням до справжності. Але намагання Мавки залишитись Мавкою смішні для Лукаша – Килина крутіша і зрозуміліша, а Мавка у своєму розкішному осінньому убранні, здається вже незрозумілим, смішним і стидким отстоєм – «Какая страшная!».
Коляда третя. Минуло, певно, ще з десять літ. Древко-патериця Лісовика, колись прикрашене стрічками, тепер – підпора для шворок з білизною. Бубнить радіо. Просинається Мати – сільска стара-напівстарчиха, замотана в хустку і куфайку, та свариться з Килиною – тепер вже тіткою, як Мати в другій дії. З матами і куривом ввалюється Лукаш (у виконанні Андрія Козака – гіпернатуралістичний, аж подих спирає) – спита, скурена, здеградована істота (очевидно, після відсидки) з гнусавим матюгальним варняканням алкоголічно-зеківського типу (вибачайте за каламбур, але градус акторської гри такий, що здається майже фізично відчувається сморід, який ця істота поширює). Гризня і сварки наростають, Килина не поступається у володінні матом Лукашу. Недолугий син Килини (Лукаш із першої дії Орест Шарак) приносить сопілку. І коли, рятуючись від спогадів, чоловік намагається зрубати древко, з’являється весь той первісно чистий і красивий лісовий люд, хором-пожежею очищуючи місце від скверни. Зостається лише напівбожевільний Лукаш, до якого приходить колишня Мавка, викликаючи в нього агонію усвідомлення власного падіння. Останні обійми і востаннє «Як солодко грає», хор розсипає білий цвіт, і Лукаш – бо ж існування в такому стані неприпустиме і неможливе – залишається лежати, засипаний снігом-цвітом.
Така-от історія про Людину (народ), яка зрікається своєї суті, ламає свій моральний хребет, страчає всяке відчуття краси (як внутрішньої так і зовнішньої), а відтак, відчуваючи порожнечу, намагається заповнити її пошуками власного самоствердження, що приводить до почуття неповноцінності, агресії (надто до тих, хто своє коріння не втратив, не спорожнів), саморуйнування, втрати естетичного та етичного чуття, самоспотворення, деформації і оскотинення, і навіть гірше (бо всяка скотинка божа у своїй природності доцільна і вивершена) – до перетворення на покидьки і нечистоти, які за законом природи чи творіння приречені на розкладання і зникнення (або ж отруєння всього оточуючого). І російська мова та суржик у виставі використані не тому, що «всі москалі – погані, а все погане – від москалів», а тому, що такі суржикові реалії – очевидний симптом нашого самоспустошення, самообрубування коренів, і режисер тут як в око вліпив (помічали: всі гопнікі-пацанчікі говорять «тіпа па рускі»?). Я не надто багато бачив українських сіл, але й баченого мені досить, щоб на виставі перш за все згадати саме наші села (а ще більше – «спальні» райони): ой як часто здеградовані і спиті, де навіть наймолодші діточки з батьками спілкуються матом, а надцятилітки вже знають, що таке алкогольна кома, села, які навіть в нас на заході надто часто говорять не діалектом, а суржиком, які горланять п’яним ревом одну колядку, навперемішку з лайкою, які пам’ятають народних пісень менше, ніж молодь у містах, і які соромляться, коли чують автентику зі сцени, яка здається їм «рагульством», а тим часом старі носії автентичної культури вимирають...
Чому ж селяни, які приїжджали до сполонізованого Львова по Другій світовій примудрились не сполонізуватись, не зрусифікуватись, а натомість зукраїнізувати Львів? І що твориться зараз? Виглядає, що село фактично втратило свою питомо сільську культуру, вона стала недоміською: доступ до телевізії та іншої техніки замінив автентику на ресторанщину і шансон, село часто має той же доступ до розмаїтих кримінальних серіалів, шоу-потвор та концертів махрової попси, натомість жодного врівноважуючого чинника вищого, елітнішого вияву культури (а не конвеєра вражень) позбавлене. Колишня сільська народна культура, котра трималась на давніх віруваннях, зруйнована, бо все, що з нею пов’язане, втратило сакральний сенс, а отже - доцільність. А жодної рівноцінної заміни не відбулось. (І, можливо я помиляюсь, але проблема ця тим помітніша, чим далі на Схід). Церква на сьогодні по селах теж уже не відіграє колишньої ролі культурного, освітнього, естетично та етично виховного осередку (трапляється часом, що селяни навіть влаштовують підпали дерев’яних церков, бо «то старе, а треба нове, як в людей»). І це ще питання, що тут первинне – відмова від власного коріння та ідентичності, чи втрата відчуття прекрасного – такий собі родовий проклін нечутливості до Краси, як чогось ілюзорного, несправжнього, а відтак неважливого та й непотрібного (проклін, на який, між іншим, прогресуючими темпами хворіє і сучасне мистецтво (надто т.зв. «актуальне») – зі зневагою до краси та з культом шоку – послуговуючись підозріло схожою аргументацією: «Бо це докопується до справжності, бо це справжнє життя, така справжня краса, бо воно змушує думати про справжнє» – але то тема для окремих дослідницьких наукових талмудів).
Зрештою, повертаючись до вистави: концепція є, ідея проартикульована і попри все таки донесена чітко, як ляпас. І хоча твір Лесі Українки надається до певної міри на таке тлумачення, проте ляпасом аж ніяк не обмежується, а тому, як вже було сказано, варто таки дослухатись і до самого Лесиного тексту. Можна, звичайно, сказати: «Якщо ідея і так чітко доноситься, то чого там ще порпатись і придиратись?», повторивши вслід за Лукашем «Чого там прислухатися? Не треба!». Але ж, либонь, таки не для того ставляться «Лісові пісні», щоб ми залишались нетямковитими Лукашами. Отож...
«О-хо-хо»
Твір Лесі Українки організований під будь-яким кутом зору чітко за принципом теза+антитеза=синтеза: світ міфічний+світ людей=вищий «позасвіт», чи половинка+половинка=відновлення цілого, як у міфі про андрогінів. Або, якщо хочете, діонісійське+аполонівське=народження трагедії з духу музики. Тобто поєднання двох якостей дає третю, зовсім іншого рівня. Так, зв’язок Мавки зі світу первісного, міфічного і Лукаша зі світу людей через страждання приводить обох до розуміння і відчуття чогось вищого за все знане досі, до того, що недоступне нікому з перших двох світів. І зв'язок цей принципово відмінний від свавільного феєричного кохання-гри Русалки чи Перелесника («чи грались, чи кохались – трудно зважить») та від тілесно-власницького кохання-хоті Килини (обидва варіанти – егоїстичні, нездатні на жертовність). Кохання ж Мавки – це кохання духу, сказати б «божистий Ерос», власне що жертовне «щастя-мука».
Але не так у виставі. Тут існує по-суті тільки бінарна горизонтальна опозиція «природний-людський», і за найвищий ідеал приймається чуттєвий, естетичний (але позаетичний – «бездушний») природно-народний світ лісових істот. І так вертикаль, увесь третій поверх «вищого» світу зноситься майже наніц. А ідея дає той же крен в сторону « справжньості первісного» (чим «первіснішого», тим « справжнішого»), недобачаючи рівня таки вищого – і не менш справжнього! – за стихійну природність. (Звиняйте, але Венера Мілоська «первісно» була кавалком мармуру, а «Джоконда» – білим простирадлом, як і сопілка – дерев’яним цурпалком).
Зрозуміло, що за концепцією ніякого прориву закоханої пари в іншу якість не відбувається (це радше історія втраченої можливості), але ця інша, вища за «лісову» якість повсюди маячить нам у тексті: «...ми чували про ваші танці, жарти та зальоти!» – «То все таке, як той раптовий вихор... в нас так нема, як у людей, – навіки!»; «Така, здається й я була торік, але тепер мені чомусь те прикро...». Тим часом навіть у піковий інтимний момент народження цієї вищої любові – «Як солодко грає!» – вискакують лісові легіні і хапають з вереском дівок – починаються все ті ж «зальоти», як приклад «справжнього і природного».
Потім, унаслідок такого недобачання, зникає і діалог Мавки з Русалкою з другої дії про два типи кохання. І вже зовсім проблематичним виглядає перетворення Мавки на Килину. Якщо в оригіналі Мавка таки нікого не зраджує, просто переходить від одного світу до іншого, із вищим розумінням краси, усвідомлюючи, що «хіба ж крові не варта краса?», то тут Мавка егоїстично гробить серпом колегу по роботі (!) Русалку Польову, тіко шоб утримати біля себе мужчинку, бо ж «любов зла»! При тому ж вона сама стає основним каталізатором Лукашевого переродження (за вкрай сумнівним принципом «Якщо процес неможливо зупинити – його треба очолити!») – адже саме в розмові з нею Лукаш вперше переходить на суржик! І абсолютно незрозуміло, як після такої зради лісового світу Мавка може повернутись і вдягти «осінні шати», адже така зрада – то насамперед внутрішня незворотна зміна, яка коли й долається – то не в один стриб.
А вже далі – цілковита плутанина: до кого засилається Лукаш? Кого забирає Той, хто в скалі сидить? Від кого в Килини-Мавки діти? І найважливіше – хто прибігає після пожежі втішати Лукаша і звідки вона взялась? Як могла Мавка після ВСЬОГО знов стати колишньою, ніби нічого й не було? За логікою, її зрада чи не злочинніша за Лукашеву, то й здеградувати вона мала б не менше зі схожим фіналом. І про що це вона говорить: «Ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос»?! Те, що є основним сенсом у тексті, в такому тлумаченні цілковито втрачає сенс! Мавка, пішовши шляхом скверни і злочину, нічим не пожертвувала і душу не здобула, а тільки сама наплодила скверни! В такому разі «Лісова пісня» мала б бути зредукована до гостро соціальної драми і закінчуватись сценою пожежі, де всі б успішно згоріли-повтікали. Але ж текст не дається. Неможливо уявити його без «О, не журися за тіло!» – ні тобі катарсису, ні півкатарсису, ні просто закінченої думки та композиції. І так, хоч-не-хоч, отой вищий, затертий за режисерськими знахідками, але в принципі можливий у цій концепції світ таки емоційно відчутний і пробивається то там, то сям чи то променем тексту, чи пісні. І, здається, саме він і проймає найбільше.
Можна, звичайно, закинути виставі ще багато чого. Не дуже доречною видається певна карнавалізація від «початків», бо ж комічна стихія карнавалу – «світ навпаки» із сакральністю «навпаки», яка погано вживається із сакральністю створення світу та й із високою трагедією, якою і є «Лісова пісня». Особливо ж зайвими здаються «комізми» у третій дії – вічнопісяючий син Килини чи «А я шо? А якшо шо, то й шо?» – вони не працюють на взаємопідкреслення комічного і трагічного (чи хоча б доведення до абсурдного), а просто розбавляють «страх і співчуття» у фіналі. А саме тут цей страх мав би сягнути рівня метафізичного жаху космічної руйнації, натомість у такому «розбавленому вигляді» – недотягує. А ще – трохи «масовіково-затєйний» відтінок першої дії і надто вересклива і технічно «бруднувата» сцена очищення пожежею, і...
Подібний незадоволено-буркотливий перелік, безумовно, ще можна продовжувати, але попри все, у театрі є Подія, є, як бачимо, про що говорити і що обговорювати. А тому – обговорюймо, панове, і нехай народжуються в цих обговореннях нові ідеї нових подій для нових ідей...