Шановні панове! Стаття «Прощай, Золота Розо», написана Томом Ґросом у газеті «Ґардіан» за 2 вересня 2011 року про давню синагогу у Львові, містить численні помилки.
Чимало їх відзначили уже ті, хто відгукнувся на статтю в її інтернетовій версії. Я хотів би привернути Вашу увагу до інших помилок та серйозних хибних інтерпретацій, які, як на мене, суттєво спотворюють обговорюване питання.
По-перше і найважливіше: нікому не треба прощатися з Золотою Розою: її руїни стоять і далі недоторканними. Одного дзвінка до нейтрального спостерігача було б достатньо, щоб допомогти Вашій поважній газеті вияснити реальний стан справ.
По-друге, стаття підживлює болісні для українців стереотипи. Однак чинити це щодо українців так само неприйнятно, як і щодо євреїв.
Я не можу говорити від імені всіх українців; проте для багатьох із нас, хто живе у Львові, меморіал Золотої Рози є не менш дорогий і значущий, ніж для єврейської громади: це частина нашої спільної історичної спадщини.
По-третє, професійний журналіст розписується у своїй безвідповідальності й тоді, коли формулює свій висновок, що «у старому місті немає жодного пам’ятника замордованим євреям», хоча при цьому твердить, що «стоїть біля колишнього входу до ґетто», де пам’ятник євреям, загиблим у часи Голокосту, стоїть віддавна!
Можна було розчулитися від сентиментальної історії про «одного з останніх львівських євреїв», написаної Томом Ґросом з «могіканською» чутливістю Фенімора Купера. Правдою є, однак, те, що автор просто зігнорував двотисячну єврейську громаду, що живе у Львові сьогодні, з її благодійним фондом «Хесед-Ар’є», яке є епіцентром єврейського культурного життя в місті. Достатньо буде подати такий приклад: щоб відзначити свято Пурім у 2010 році, цьому товариству довелося орендувати один із найбільших залів Львова. Однак ці факти було вочевидь проігноровано, оскільки вони не вкладаються у змальовану автором похмуру картину «останніх решток цієї колись квітучої єврейської громади».
Том Ґрос не має морального права звинувачувати міську владу Львова в «культурній та історичній глупоті й безграмотності», оскільки в цьому багато хто звинуватить його самого. Наведена ним історична інформація вражає своєю неправдивістю. Для прикладу, євреї ніколи не складали більшість мешканців Львова – ні 1940 року, ні в будь-який інший час. Починаючи з кінця ХVІІІ ст. і до Другої світової війни, більшість у місті складали поляки (50-55%), євреї складали приблизно третину (30-35%), тоді як українці були меншиною (15-20%).
Відкидаючи чорну картину, змальовану Томом Ґросом, я аж ніяк не прагну замінити її на цілковито оптимістичну. У Львові справді є проблеми зі збереженням історичних пам’яток єврейської громади, як рівно ж пам’яток польської, української, вірменської та інших культур. Ми живемо в країні, в якій суспільне буття, що колись регулювалось ідеологією, сьогодні надто часто регулюється диктатом гроша. Ми намагаємось подолати ці труднощі, наскільки нам стає на це сил, але ми знаємо також і смак поразки.
Нема сумніву, що ми потребуємо сприяння з боку розвинених демократій, зокрема від таких засобів масової інформації, як Ваша газета. На жаль, стаття, написана Томом Ґросом, є контрпродуктивною і робить нам ведмежу послугу, оскільки містить у собі невиправдані перебільшення та хибну інформацію.
Було б справедливо, якщо б Ваша газета прислала до Львова іншого журналіста, який був би спроможний констатувати очевидне: «Золота Роза стоїть у Львові й надалі!»