Закінчується друга осінь великої російсько-української війни. Закінчується листопад 2023 року, від нього чекали… Власне кажучи, чекали малоприємних речей. Порівнюючи з аналогічним періодом попереднього року, коли росіяни уже на повну обстрілювали об’єкти енергетичної інфраструктури по всій Україні – багато хто чекав другого сезону реаліті-шоу «Блекаут». Закуплялися генератори і зарядні станції, джерела безперебійного живлення та найрізноманітніші ліхтарики. Гіркий досвід осені-зими 2022/23 підштовхнув українців до активної підготовки, яка поки що виявилась непотрібною. І, можливо, залишиться такою до весни.
У чому ж причина? У тих «міських легендах» про нібито кулуарне попередження з боку української сторони російську – мовляв, будете бити по наших ТЕС, ми у відповідь зруйнуємо ваші? Можна, звісно, вірити в такі конспірологічні теорії. Але згадаймо про відкриті попередження. Ті, які лунали на адресу Росії до початку вторгнення, та й під час повномасштабної війни їх вистачало. Чи сильно вони подіяли на кремлівське керівництво, чи змогли вони змінити рішення Кремля? Відповідь очевидна – ніяк не змогли.
Тож варто визнати, що єдиним реальним варіантом, який пояснює відсутність масованих ракетних атак по Україні, зокрема по об’єктах енергетичної інфраструктури, є відсутність достатньої кількості ракет. І ще розуміння того, що протиповітряна оборона України за цей рік серйозно зміцнилася. Хоча другий фактор не є аж таким вирішальним, бо, скажімо, під Авдіївкою, попри всю міцність української оборони, росіяни кидають і кидають у бій своїх «м’ясних» мобіків та контрактників, не шкодуючи цього ресурсу, який, між іншим, відновити значно складніше, ніж налагодити виробництво ракет. Просто ракета будується швидше, ніж людина доростає від немовляти до мобілізаційного віку.
Росіяни не мають ракет. Не мають ресурсів і можливостей. Саме тому ми досі, на кінець листопада, не пережили жодної масованої ракетної атаки. Бо якби ці ракети були – їх би нічого не зупинило. Як не зупиняли їх попередження Заходу, зокрема щодо «Північного потоку-2», перед початком повномасштабної війни. Цей механізм працює лише в одному напрямку – якщо рішення ухвалене, то воно буде втілене в життя, хай чого це коштуватиме росіянам. Але якщо ціна виявляється непідйомною – то їх і попереджати не треба.
Згадайте не осінь, а весну 2022-го. Коли російські війська стояли на околицях Києва – як право-, так і лівобережних. Це був момент, коли окупанти перебували найближче до української столиці. Звісно, навіть взяття Києва нічого б всерйоз не змінило в нинішній війні – але ми говоримо не про об’єктивну реальність, а про російський погляд на неї. Для Кремля було важливо взяти Київ. Але – не взяли. І взагалі втекли з Київщини, Житомирщини, Чернігівщини та Сумщини. Чому? Та тому, що не мали ресурсів для продовження бойових дій. Так само втікали і з Херсона, де поразка була очевидною. Поразка не в сенсі знищення військ – а в сенсі втрати території. Саме тому окупаційні підрозділи і були виведені – не через вигадану генералом Суровікіним турботу про солдатів (коли це в російській армії генералів турбувала доля рядових), а через те, що втримати ту територію було неможливо.
Отже, росіяни здаються лише тоді, коли не мають ресурсів воювати. Це нібито очевидний постулат, але повторити його ще раз не буде зайвим. І ось чому. Саме цієї осені на Заході в публічний простір нарешті вийшла тема формату українського вступу до НАТО. Мовляв, вступає Україна повністю, але гарантії безпеки, виписані у статті 5 Північноатлантичного договору, діятимуть лише на підконтрольній українському уряду території.
І отут виникає запитання. Чи зупинить Росію це попередження, чи унеможливить атаки нехай навіть і не ракетами, а безпілотниками – які зараз активно використовують окупанти, – по мирних українських містах? Чи росіяни і в цьому випадку зупиняться лише тоді, коли їхня поразка їм же буде очевидною?
Відповіді на це запитання не знає ніхто. Тому що це, по суті, відповідь на питання «наскільки готовою до принаймні рівнозначної відповіді є російська стратегічна ядерна зброя?». А цього, можливо, не знає і сам російський Генштаб. Адже, зважаючи на те, як вони підготувалися до повномасштабного вторгнення, з огляду на катастрофічний (для окупантів) провал бліцкригу і не тільки його – виникають сумніви щодо адекватної оцінки російським військово-політичним керівництвом об’єктивної реальності.
І залишається відкритим питання: чи мають рацію адепти такого «урізаного» вступу України до НАТО, стверджуючи, що після цього рішення (чи хоча б надання Україні «шведсько-фінських» гарантій безпеки США до вступу в Альянс) будь-яка війна на підконтрольних українському уряду територіях припиниться. І ракетно-дронова також.
Втім, є ще версія, щоправда, на межі з конспірологією, що саме тому тема гарантій безпеки для мирної частини України й вигулькнула саме зараз, оскільки Захід володіє інформацією про стан ракетної програми країни-агресора і розуміє, що Росії просто нічим обстрілювати Україну. Тож ці гарантії безпеки певною мірою навіть і на руку Кремлю – не треба буде пояснювати, чому українці сидять в теплі і зі світлом, а не так, як минулоріч. Усе ж зрозуміло: «ви що, хочете ядерної війни з усім НАТО?».
Закінчується другий листопад повномасштабної війни. Листопад, який демонструє нам головну ахіллесову п’яту окупанта – відсутність ресурсів і можливостей. І саме це має призвести врешті-решт до остаточної поразки Кремля в Україні. А як саме воно буде оформлене для російських холопів – як «жест доброї волі», «ми ще повернемося» чи «Путін уберіг світ від ядерного апокаліпсису», – це нас уже не має хвилювати.