Людині, яка ніколи не покидала місця, де народилася, здасться дивним, коли її назвуть мандрівником. Тим часом людське життя минає в мандрах. Мандрівка починається появою на світ і закінчується смертю.
Для невірян смерть - кінцева станція, на якій вони раз і назавжди покидають потяг життя. Віряни виходять на тій самій станції, однак лише для того, щоб пересісти з одного потяга на інший і продовжити поїздку. Про цю поїздку не відомо нічого, а все, як ми її собі уявляємо, наша фантазія. Як багато однак про неї написано й головне - як образно! З іспанським бароковим драматургом Педро Антоніо Кальдероном де ла Баркою, який стверджував, що життя - це сон, можна погодитися на третину: приблизно третину життя людина просипає. Зиґмунд Фройд переконував, що йдеться про більше, ніж третину життя. До нічних сновидінь фундатор психоаналізу додавав сни наяву - денні фантазії на півдорозі між сновидінням і мрією. Тож у людині закладене це бажання чи навіть потреба мандрувати - бо що інше сновидіння, як не мандри?
Зовсім мало людей, які мандри зробили своїм головним заняттям. Вони не комівояжери, не мігранти, не провідники вагонів на залізниці, не водії-дальнобійники, не мореплавці і не дослідники природи. Вони - письменники. Частіше, ніж потягом, вони мандрують уявою. Вони не егоїсти бодай тому, що ладні взяти з собою у мандри якнайбільше охочих - аж до ризику, що не витримає транспортний засіб. Цих охочих прийнято називати читачами. Як «Ремтсма» - цигарки, «Світоч» - цукерки, «Масандра» - вина, а «Проктер енд Ґембл» - зубну пасту, так письменники вихваляють свій товар - написані ними книжки.
Вже давні греки знали, що хай там скільки марнославно запевняє письменник, сам він не напише жодного рядка, якщо йому не посприяє Муза. Іноді письменник сидить годинами - та що там годинами: днями, місяцями й роками, чекаючи, коли його навідає муза. Чому вона його покинула? У XIX ст. і ще навіть у XX ст. музами називали жінок письменника. У XXI ст. «муза» звучить старомодно. Якщо вона й з'являється, то це не інакше, як візит старої дами. Сьогодні стильніше говорити про Фантазію. Австрійський комедіограф першої половини XIX ст. Фердинанд Раймунд оспівав її в драмі-феєрії «Закута Фантазія». Наділена магічною силою, Фантазія допомагає героєві здобути серце коханої дівчини. Їй у цьому, звісно, прагнуть перешкодити й підступом ув'язнюють. Поети острова, на якому відбувається дія, схвильовані: їм не пишуться вірші. В перекладі з художнього на буденне мовлення це означає, що в них творча криза.
Якщо про людину кажуть, що вона фантазує, то це звучить замалим не образливо. Її майже звинувачують у брехні. Якщо людина на відповідальній посаді каже, що в Галичині доларами засіюють, у всіх чесних галичан (а галичани всі чесні) це викликає щире обурення - навіть у тих, які мають в Америці тету чи вуйка. Якщо б таке сказав письменник, його б прирівняли, щонайменше, до Свіфта чи Марка Твена. До Івана Франка, нашого найдотепнішого сатирика. Увінчали б лаврами. Присудили б премію.
Можна було б сказати, що без фантазії в літературі нічого робити, лише коментувати написане. Хіба Васко да Ґама й Афанасій Нікітін брехали, коли описували здійснені подорожі? Хіба автори мемуарів і автобіографій фантазують? Ще й як! Особливо автори автобіографій. Але не Васко да Ґама, не Нікітін, не Гумбольдт і не Дарвін, хоча останнього таки прозивають брехуном за те, що, поблукавши Ґалапаґоськими островами, вигадав нам пращурів. Ну хто посадить на гілку свого родинного дерева оранґутанґа? Тим часом питання слушне. Все, що написане, - література, а те, що ми зазвичай називаємо літературою, її маленький сегмент. Вигадка, на якій тримається художня література, літературі факту не підходить. Інструкцію, як користуватися пралкою, можна написати віршем, проте вигадка їй протипоказана. Хіба геть крихітна дещиця з метою реклами.
Письменнику зовсім не обов'язково замовляти квиток, якщо він збирається в подорож. Він може взагалі нікуди не вирушати. Він може розташуватися на галявині, як у часи Франсуа Війона, не покидати мансарди, як другій половині XIX ст., сидіти за столиком у кав'ярні, як у першій третині XX ст., зрештою, продовжувати лежати на дивані. Ноутбук або олівець письменникові потрібний лише для того, аби під час подорожі, в якій він нікуди не вирушає, нотувати все, що відбувається, або лише найцікавіше. Письменник уникає розмов про приватне життя зовсім не з бажання інтригувати, просто воно звичайне, рутинне, нецікаве. Про це пише Віслава Шимборська, це саме мислить Мілорад Павич, коли каже: «Моя біографія - це моя бібліографія». Якщо приваблює особа письменника, а не написане, то який сенс писати?
Фантазія - семимильні чоботи, килим-летун, машина часу. Вона дозволяє мандрувати в минуле і майбутнє, переміщатися зі швидкістю Інтернету, робити винаходи і здійснювати подорожі навколо світу. Зрештою, без фантазії не було б, либонь, жодного з тих відкриттів, які з художньою літературою взагалі не мають нічого спільного. Потрібно було мати сміливу фантазію, щоб сформулювати теорію відносності. Тим не менше письменники люблять мандрувати також простором географічним. На відміну від своїх героїв, які часто-густо можуть до останнього речення ні разу не вийти за поріг будинку, сама Аґата Крісті залюбки подорожувала Єгиптом.
Мандрівка була провідним сюжетом міфів, релігій, казок. У релігіях мандрує не тільки людина, а й її душа. Людини вже немає, а її душа мандрує. Хіба це не достатньо сильне підтвердження людського потягу мандрувати? Ікар прагнув помандрувати так, як мандрують птахи. Бог Ягве прирікає Каїна на поневіряння словами «Мандрівником та заволокою будеш ти на землі». Таким чином, увесь світ, який опирається на Книгу Буття, втягнений у парадигму мандрів. Мойсей, перший пророк Бога Ягве, вирушає в мандри ще немовлям у кошику. Агасфер, як оповідає середньовічна західноєвропейська легенда, приречений поневірятися до другого пришестя. Летючий Голландець секуляризує релігійний мотив вимушених мандрів. Виглядає, буцім у мандри вирушають лише ті, хто потрапив у неласку. Услід за відкривачами в далекі краї люди вирушають на заслання і каторгу. Разом з великими відкриттями, що започаткували кількасотлітню добу Модерну, яка змінила Середньовіччя, почалися підневільні мандри рабів у трюмах суден.
Найпоширенішою формою подорожі в літературі можна вважати подорож-пригоду. Хрестоматійним прикладом подорожі-пригоди буде «Одіссея». Це, мабуть, перший великий твір «європейської бібліотеки», в якому йдеться не про вигнання, а про повернення, хоча й тут не обходиться без переслідувань. Після Троянської війни герой повертається на рідний острів Ітаку. «Одіссея» починається сном про подорож, який бачить син Одіссея Телемах. Блукання Одіссея, доки він досягає рідного дому, триває десять років. Блукання Мойсея в пісках Єгипту - сорок: у давнину подорожі тривали довше, ніж нині. Оспівана Гомером мандрівка завершується щасливо для Одіссея і сумно для його товаришів, яких він втрачає в дорозі, а також для женихів його дружини Пенелопи.
Незрівнянно гуманніше, хоча не менш авантюрно, відбуваються мандри Дон Кіхота. Роман Сервантеса застерігає читача від згубного впливу літератури, адже саме внаслідок прочитаних книжок уява ідальго з Ла Манчі переповнюється химерами: «чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками». В оповіданні «Генерал у бібліотеці» Італо Кальвіно згубний вплив літератури спонукає найвище військове керівництво славної нації Пандурії перетрусити бібліотеку. Щоб вилучити шкідливі книжки, їх треба перечитати. З героєм оповідання відбувається приблизно те, що й з Дон Кіхотом, щоправда, з точністю до навпаки. Якщо Дон Кіхотів розум читанням лицарської макулатури покаламучений, то генералові Федині книжки відкривають очі на справжній стан речей. У другій половині XIX ст. й особливо в XX ст. подорож-пригода, такою, як вона була, раптом покидає сторінки «дорослого» письменства і стає панівним жанром дитячо-юнацької літератури.
Щойно з'являється серйозна подорож-утопія («Утопія» Томаса Мора, «Місто Сонця» Томазо Кампанелли), як відразу розвивається уявна подорож («Опис подорожі у горішній світ Місяця» Ґріммельсгаузена), яка перероджується в брехливу подорож, що мовби згладжує нестерпний тягар і тоталітаристські небезпеки ідеального суспільного ладу. В оповідках Ериха Распе барон Мюнхгаузен доводить ідею утопічної подорожі до абсурду. Так, мешканцям Місяця ніколи не доводиться гаяти час на приготування їжі, бо в їхніх животах є дверцята, які раз на місяць відчиняють і кладуть туди харч. Люди виростають у горіхах на деревах. Коли цареві потрібно нових людей, горіхи кидають в окріп, де вони лускаються. Люди народжуються дорослими і кожний відразу береться до свого діла. Вирушаючи в мандри, голову залишають удома, щоб не зіпсувалася. Коли цареві кортить дізнатися, чим дихають його підданці, він лежить удома на канапі, а його голова непомітно проникає в чужі домівки і підслуховує всі розмови. Залишається тільки спроектувати таку оповідку на славетні соціальні утопії. Подібна ситуація відбулася з сентиментальною мандрівкою. В межах сентиментальної зароджується іронічна подорож, що врешті-решт перевертає її зсередини. Сатирична подорож Свіфта поєднує риси утопічної, уявної і брехливої подорожі.
Поштовх розвиткові подорожньої літератури дали великі географічні відкриття на зорі Модерну і їх документальні описи. Відтоді фікційна подорож існує паралельно з описами реальних мандрівок. До останніх поступово переходить пальма першості від військово-релігійних і лицарських виправ. Європейська людина сформувалася внаслідок і під час подорожі. Сама її поява стала наслідком грандіозної подорожі, яку називають великим переселенням народів. Частина перших європейських поетів була ваґантами, тобто мандрівниками. Студенти, ченці, школярі пересувалися Європою, баламутячи тодішню канонічну дійсність і глузуючи зі своїх ліричних приятелів-трубадурів, які облаштувалися при вельможних дворах. Достатку солов'я в клітці ваґанти протиставляли необмежену, сповнену пережиттів і злигоднів мандрівність. З великими географічними відкриттями внутрішньоєвропейська подорож на якийсь час утратила сенс.
Раніше від мандрівних поетів нечуваного на ті часи розмаху набувають паломницькі подорожі. Виникає література, що відгукується на потреби прочан. Ця література існує й пишеться досі - від прочанських путівників до художніх текстів. Героїня «Зупинки» сучасного німецького письменника Петера Штамма спостерігає за потягом, який везе спраглих зцілення паломників у Лурд. Оповідачка і її приятель Даніель належать до сьогоднішнього покоління непотрібних дітей. Твори на паломницьку тематику опинилися на манівцях літератури. Більшість їх має нефікційний і нехудожній характер. Класика прочанських мандрів залишається у позаминулому сторіччі.
Фігури значної частини перечитаних нами книжок мандрують. Герої Бальзака прогулюються Булонським лісом. Навіть Обломов, утілення вайлуватості і малорухливості, здійснює прогулянки. На початку XX ст. світ, яким мандрує Одіссей, не більший від одного середньовеликого міста. Подорож триває уже не десять років, а всього-на-всього 16 годин, проте для її опису потрібно вдвічі більше сторінок: з редукцією географічного простору нечуваного розширення зазнає простір свідомості. Вошивко Печеник, герой новели «Левіатан» Йозефа Рота, покидає рідне містечко Прогроди і вирушає за океан. На берегах своїх творів Рот заторкає масову еміграцію зі Старого Світу в Новий, яка не була лише галицькою проблемою, як видається сьогодні.
Просвітництво вдихнуло нове життя у внутрішньоєвропейську подорож. Без неї вже не обходиться освіта ні німецького бюргера, ні англійського джентльмена. В Італію, аби засвідчити своє спадкоємство античної минулини, вирушають письменники і їхні герої. Множаться описи подорожей письменників їхніми «малими батьківщинами». Одночасно пишуться подорожі навколо світу й у віддалені краї. Відбувається нове відкриття Орієнту і жваво продукуються стереотипи, які майже до кінця XX ст. визначатимуть, як ми бачитимемо Схід. Колоніально-орієнтальні предмети наповнюють інтер'єри помешкань і простір художніх творів.
Розв'язана Романтизмом, у XIX ст. починається втеча поетів від себе. Під кінець сторіччя вона набуває масового характеру. Це втікання триває принаймні всю першу третину XX ст., воно вже не таке стихійне, швидше безнадійне, з відчутним екзистенціалістським присмаком. Молодий археолог Клод Ваннек у «Королівській дорозі» Андре Мальро стає хроністом безглуздої смерти свого приятеля Перкена в нетрях Індокитаю. В «Жмені праху» Івліна Во герой Ентоні Ласт утікає від себе і приваб цивілізації геть у Бразилію, де гине жахітливою смертю. Обоє письменників творять на маргінесах літератури утраченого покоління, більше знаної нам через постаті й тексти Гемінґвея, який був активним мандрівником, Фітцджеральда, Ремарка. Якщо митці декадансу напів удавано, напів щиро милуються далекою екзотикою, яка їм і допомагає втекти від себе, і надихає, то в текстах, написаних під упливом екзистенціалізму, екзотика орнаментує шлях у нікуди.
У другій половині XX ст. відбувається злам. Мандри втрачають екзотичну привабу, яку мали в попередні віки. Художні тексти позбуваються функції джерела інформації, яку сяк-так виконували раніше. Вирушаючи в мандри, письменник уже не подорожує в чуже, невідоме, нове. Він більше не втікає від себе. Еліас Канетті їде в Марокко шукати своє сефардське коріння. Франциска Раннер-Йордан, героїня роману «Книжка Франци» Інґеборґ Бахманн, вирушає в Єгипет, щоб зцілитися. Сучасні письменники і їхні герої мандрують у надії знайти й зрозуміти себе. Водночас відбувається потужна комерціалізація мандрів. Вони перестають бути мандрами і стають туризмом. Якщо сучасники Германа Гессе жили у фельєтонну добу, ми живемо в добу масового туризму, в якому мандрівка називається туром.
Туризм замінив мандри й розвинув свою дуже ужиткову літературу, зазвичай нефікційну і нехудожню. Художні тексти, що відгукуються на феномен масового туризму, не позбавлені критичності й іронії, проте навіть у них туризм не є властивою темою, а лише тлом, на якому розгортається велика нудьга сучасного нігілістичного покоління. Туризм дедалі більше обростає кічем, починаючи від пляжного туризму і закінчуючи паломницькими мандрами. Він з'явився вже на початках новітнього відкривання Орієнту й обслуговував передуявлення мандрівників, головно на арабський або османський Схід. Тепер цей кіч можна зустріти всюди - від гімалайського села до європейських столиць. Література і масові мандри, здається, розвиваються врізнобіч. Якщо мандри героїв і письменників продиктовані, зокрема, й утіканням від кічу й пошуками істини й правди в собі, то масовий туризм щойно розтиражував кіч. У Відні туриста, який шукатиме монархічної минулини, неодмінно зустрінуть люди в лівреях і перуках, а стилізовані Моцарти за належну оплату дадуть концерт. Втім, на мандрівника, який цього не потребує, чекатимуть інші, автентичніші, хоча не завжди такі очевидні приваби.
Проте й ця доба масового туризму, жертвою якої стали навіть культурні мандрівки, що є відлунням італійських подорожей якого-небудь Ґете і Гайне, схоже, прагне завершення. Сучасна західна людина, якій новітня філософська думка, а ще більше потрясіння XX ст., допомагає звільнитися з ув'язнення, частіше, ніж досі, відмовляється від зачарованого перебування в полоні замшілих колоніальних стереотипів, прагне звільнитися від шумовиння попередніх епох.
Іноді мандри виконують у літературі зовсім не властиву їм функцію. Герой роману «Барон-верхолаз» Італо Кальвіно мандрує, не доторкаючись до землі. Згори він бачить світ в його недолугій інтегральності. Одночасно висота гілки дерева дозволяє сприймати все достатньо виразно. Кальвіно дотепно і колоритно змальовує подорож по деревах, і все ж мандри тільки спосіб, яким письменник ставить конфлікт поколінь, інакшість дітей від батьків, чудність світу дитинства, про який дорослі, стаючи такими, назавжди забувають.
Неохоче нинішнє письменство відгукується на проблему вимушених мандрів. Мандри з примусу, що існували, як бачимо, від початків міфічного ословлення світу, сьогодні не втратили ні динаміки, ні драматизму. Чимала частина громадян нашої країни змушена мандрувати в пошуках заробітку - страждають і руйнуються сім'ї, калічаться життя дітей, буяють форми сучасного і насамперед сексуального рабства, і це в добу ґендерної рівності і після десятиріч войовничого фемінізму! Щодня, якщо не щогодини, в непривітних хвилях Середземного моря гине підневільний мандрівник з Африки до Європи. Колись він був жаданим гостем і його силоміць везли в Америку, тепер він сам утікає зі своїх обділених природою і ресурсно спустошених батьківщин. Сучасний підневільний мандрівник, людина надзвичайно убога, платить великі гроші, щоб, цілком ймовірно, загинути в дорозі - у вантажівці чи хвилях солоного моря.
Десь у минулому сторіччі, годі сказати, коли саме, письменники відмовилися від Фантазії. Дехто стверджує, що відбулася емансипація письменства, інші говорять про надмірне марнославство. Хай там як, сьогодні, на початку XXI ст., літератор ладний перепроситися з Фантазією. Адже всі твори, що захоплювали і захоплюють, створені грою Фантазії. Літератор чекає на неї, вирушає у мандри, шукає її. Тільки де вона?
Фото зі сайту joyce.msk.ru