Тема українських біженців у Європі і всього, що з ними пов'язане, регулярно опиняється у фокусі і вітчизняних, і закордонних видань. Так, днями російські ЗМІ намагалися розігнали фейк про те, що зростання злочинності в Польщі буцімто спричинене «діяльністю» саме біженців з України. В Україні, звісно, цю маніпуляцію реальними результатами дослідження швидко спростували. А от інформацію, яка прийшла з Литви, треба не спростовувати, а осмислювати. І робити відповідні висновки.
Державна мовна інспекція Литви розробила документ, згідно з яким українські біженці, які не вивчать литовської мови в необхідному для роботи обсязі, через рік стануть проблемою для своїх литовських роботодавців. І це насправді не тиск на українців, які втекли з батьківщини від жахів війни (або просто скористалися можливістю емігрувати в Євросоюз і на відносно пільгових умовах отримати роботу і право на проживання), а велика послуга для наших з вами співвітчизників. І важливий урок для Української держави.
Річ у тому, що в березні 2022 року уряд Литви пішов на безпрецедентний крок, оголосивши мораторій на необхідність знання державної мови для працевлаштування. Це було зроблено спеціально для українських біженців, які тікали від російської агресії. Їм, зрозуміло, було не до вивчення чужих мов. Тому колишні сусіди (в період Визвольних змагань 1917–1922 років в України і Литви був невеличкий спільний кордон) зробили послаблення терміном на один рік, який потім збільшили ще на рік, тобто до весни 2024 року. Українці отримали шанс легально працювати в Литві, підучивши за той час державну мову, щоб надалі, якщо буде потреба залишатися в цій країні, бути повноцінними членами свого нового тимчасового соціуму.
Але, як виявили здивовані литовці, майже ніхто з українських біженців не знав про таку умову. І, відповідно, не поспішав вивчати литовську мову. Тож реакцію українців на майбутнє обмеження – яке загрожує роботодавцям штрафом, а їм самим звільненням «від гріха подалі» – легко уявити. Але подивімося на ситуацію очима не наших з вами співвітчизників, а литовців.
Литва – це країна, яка була окупована й анексована Радянським Союзом під час Другої світової війни, 1940 року. Причому окупація ця стала певною мірою імпровізацією, бо згідно з початковими домовленостями між більшовицьким СРСР та нацистською Німеччиною Литва була включена до території німецьких геополітичних інтересів. Тож теоретично можна припустити, що після Другої світової Литва могла б стати не «радянською республікою», себто колонією СРСР, як сусідня Латвія, а «народною республікою», сателітом на кшталт Польщі. Країна, яка пережила період «денацифікації» і русифікації. Так, звісно, ситуація в Литві відрізнялася від латвійської та естонської – якщо в тих балтійських країнах до кінця радянської епохи відсоток росіян сягнув критичного, то в Литовській РСР за переписом 1989 року налічувалося усього 10% росіян.
Тож у період розпаду СРСР Литва відносно легко змогла відновити свою незалежність. Жодної політичної альтернативи – на кшталт латвійського й естонського «Інтерфронтів», які базувалися на потужній російській діаспорі, – Кремль створити тут не зумів. Тому і змушений був вдатися до «маленької переможної війни», яка обернулася ганьбою і судовим переслідуванням президента СРСР Михайла Горбачова.
Але, попри це, литовці ніколи не забували, на чому основана їхня єдність, які корені їхньої ідентичності. Тому питання мови – як і в будь-якій національній державі чи регіоні (зокрема, швейцарських кантонах) – було і є стратегічно важливим. І от у цій ситуації Литва робить крок назустріч українцям, даючи їм рік, а потім іще один на вивчення державної мови.
Чому ж українські біженці в Литві не поспішали на мовні курси, дочекавшись рішення про штрафи? Можна знайти багато причин, починаючи зі стресового стану (хоча війна триває уже рік, і перші бурхливі емоції давно змінилися прагматичним поглядом на ситуацію). Але є одна, яка досить точно, хоч і неприємно характеризує саму Україну. Ці люди 30 років жили в країні, де знання державної мови було необов'язковим. Причому навіть тоді, коли формально це уже вимагалося. Про повагу до мови титульної нації годі й говорити – навіть зараз, під час повномасштабної війни, однією із складових якої є лінгвоцид, в Україні є люди, які навіть на камеру не соромляться висловлюватися (іноді за межею цензурності) проти державної мови.
Приїхавши до Литви, яка, до того ж, є одним із найбільших друзів України, біженці, очевидно, очікували цілком дружнього до себе ставлення. Дружнього у своєму розумінні, звісно. Але виявилося, що Литовська Республіка, яка лобіює прийняття України до НАТО і ЄС, яка допомагає воюючій країні чим тільки може – не забуває і про власні інтереси. І, відкривши кордони для українських біженців, литовці нагадали, що державна мова – це не тільки пункт у законодавстві, а реальна цінність, заради якої вони готові тільки на тимчасові поступки. Навіть якщо ви приїхали із країни, охопленої війною.
Що буде далі? Частина українців виїде – в іншу країну ЄС чи, ймовірно, додому. Інші будуть змушені вчити мову. І вивчать – не на рівні native speakers, зрозуміло, але в достатньому для роботи обсязі. І цей кейс має стати дуже важливим уроком для України. України, яка за 30 років так і не змогла українізувати ту частину суспільства, яка в переважній своїй більшості є російськомовною лише в першому-третьому поколіннях. Згідно з результатами перепису 2001 року, навіть у суто міській частині населення етнічних росіян було лише 22,4%. Порівняйте з мовним складом міст сходу, півдня і центру в той же історичний період.
«Дайте нам ще часу, дайте нам ще кілька років, не можна так швидко», – регулярно чулося з табору, як тепер виявляється, відвертих українофобів. І влада, яка часто не дуже відрізнялася від представників цього табору, майже завжди йшла на поступки. Фактично відкладаючи вирішення цього питання на невизначений строк. А Литва, яка знає ціну власній мові, окреслила чіткі терміни. І далі – думайте, як і де ви будете жити.
Звісно, українців, навіть російськомовних, витіснити з України неможливо, насамперед на законодавчому рівні. Але це і не потрібно. Потрібно навчитися боротися за власну мову, за власний лінгвопростір так, як це робить Литва. Країна, яка теж, як і Україна, була окупована кремлівськими агресорами. Але люди якої – передусім завдяки мові – ніколи не забували, хто вони і що їм потрібно від майбутнього. Саме тому зараз люди з великої України тікають до маленької Литви, яка є членом Європейського Союзу і перебуває під ядерною парасолькою НАТО, а не навпаки.