У 1941 році радянські громадяни на окупованих німцями територіях усвідомили, що відсутність радянської влади ще не означає капіталізм. А у 2017 році багато українців вкотре здивувалися тому, що націоналісти виглядають як «праві», а говорять – як «ліві».
Так вже склалася українська історія, що націоналісти воювали з тоталітарним комуністичним режимом. Але це не робить їх автоматично ані капіталістами, ані демократами. Третій Рейх воював з СРСР у Другій світовій, а США – у Холодній війні. Але гітлерівська Німеччина – не Сполучені Штати Америки. Та й теперішні націоналісти з ВО «Свобода» – не армія УПА (м’яко кажучи).
Тим не менше, саме з теперішніми націоналістами багато хто в Україні (особливо на Заході) асоціює антикомуністичний та антиросійський опір. «Свої хлопці» стали противагою «червоним» після 1991 року. І «хлопцям» добре, бо нарід голосує, і «злочинні режими» при своїх інтересах. Так було зручно і прогнозовано. Можливо, тому, попри всі закони логіки, «буйні» і «радикальні» уникнули тієї вантажівки, з якою не розминувся автомобіль В’ячеслава Чорновола. Оскільки він, будучи постаттю, яку могла сприйняти вся Україна (навіть вихована на історіях про «буржуазних націоналістів – пособників фашистів»), дійсно становив загрозу пострадянській владній системі.
Того ж року відбулися вибори президента, коли команда Леоніда Кучми вивела у «фаворити» явного «другого номера» комуніста Петра Симоненка, всіма силами намагаючись не допустити виходу в другий тур соціаліста Олександра Мороза. В останнього, до речі, були шанси. «Патріоти», зокрема соціал-націоналісти (теперішні не лише свободівці, а й, наприклад, спікер Парубій) тоді активно «топили» проти всіх лівих, маючи на це не лише час і натхнення, але й гроші. Тому в Західній Україні за Мороза голосувати було «не комільфо». Потім було «рука не здригнеться» і «гнати синьожопу банду», далі «танцюльки на Майдані» і мегапатріотичний генеральний прокурор свободівець Махніцький. І заслужений результат на останніх виборах до Верховної Ради.
Звісно, не «Свободою» єдиною запам’ятався недавній марш, є ще дві організації. Але, судячи з кількості прапорів на квадратний метр, саме свободівсько-есенпеушна «вулична політика» зі смолоскипними походами взята за основу. Не повторювати ж їм долю УНА-УНСО і Сашка Білого, коли Україна в небезпеці.
Тим більше, що з втратою Криму і частини Донбасу саме «націоналіст», а не «комуніст» є ідеальним партнером для другого туру президентських виборів. Питання лише в тому, чи не розколеться союз правих раніше, ніж заплановано. Пам’ятаючи тягу пана Олега до несподіваних «експромтів» на горі Яворина і нелогічну (з точки зору простого обивателя) позицію щодо сланцевого газу, можливість дострокового розірвання контракту дуже ймовірна. Злі язики говорили, що своєю заявою на горі Яворина про «жидву і москалів» 2004 року Олег Ярославович зашкодив Ющенку, а проти сланцевого газу в Європі, крім свободівської Львівської обласної ради, виступали тільки в «Газпромі»; але це деталі.
Після всього, що явила світові українська політика – президента «православного атеїста», партії зелених, фінансованої магнатами хімічної промисловості, антикорупціонерів з незакритим «квартирним питанням» – ліву риторику правих можна було б і не зауважити. Тим більше, що нелогічно очікувати від людей, які мислять категоріями «нація», поваги до такої дрібниці, як приватна власність окремо взятої людини. Тим більше, якщо ця людина – олігарх-інородець. Тим більше, що головний спонсор «Свободи» ішов у перших рядах.
Думати потрібно про інше. Ми є свідками того, як країна в черговий раз стає на рейки «керованої демократії», коли влада сама собі призначає зручну «опозицію». Вибір зроблений тактично правильний, бо вибори можна провести непогані. Але дискурс, в якому буде жити суспільство наступні місяці, – це крок назад. Це розмови не про корупцію, державне управління, реформи та європейські стандарти, а постановочний діалог «жидви» з «патріотами». Крім того, це знищення тих слабких паростків українізації, які стали можливими, зокрема, після того, як пані Фаріон перестала асоціюватися з українською владою. І третє – це ще більше відчуження від головних союзників в Європі, США та Ізраїлі.
Ну і, звісно, шкода тих молодих людей, які поїхали в Київ потримати прапори не за гроші. В них ще все попереду: і робота «за ідею», і знайомство з майбутніми депутатами місцевих рад, за яких вони роздаватимуть газети та клеїтимуть плакати. Усвідомлення втраченого часу прийде потім.
Але кого це хвилює? «Дайош закон про імпічмент!»