Уривок зі ще не виданої повісті-антиутопії «Льодовик» Олександра Вільчинського
З півночі повіяв вітер пєремєн…
Брати Гадюкіни
Всі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння, і якось жити далі. За кілька років ми вже й забули, що таке сонячне тепло. Навіть у відносно теплішу частину року, з травня по вересень, все навкруги огортав густий туман і мряка. Сонце було все тим же, але його проміння зовсім не гріло, і ніхто не міг пояснити чому?
Відомий у нас завдяки своєму українському корінню професор із Гарварду Джон Любченко та ще деякі вчені стверджують, що причиною раптового похолодання якраз і є плями на Сонці, нам із Землі, звичайному оку, невидимі. Але інші до цієї теорії ставляться скептично. Мовляв, плями тут ні до чого, бо Льодовиковий період ніколи й не закінчувався, просто після відносного потепління почалося відносне похолодання й не більше. А весь цей набір аномалій останніх передльодовикових років – і надзвичайні морози, снігопади навіть у південній Європі й сорокаградусна спека у Якутії, вражаючої сили із багатьма тисячами жертв землетруси на півдні Китаю та на Гаїті і руйнівні повені чи не по всій північній півкулі, коли природа, здавалося, збожеволіла – все це стало лише передумовою кліматичних змін планетарного масштабу... Словом, в клімату просто здали нерви – кара Божа та й годі!
Та поки яйцеголові неуки сперечалися, аналізуючи причини й наслідки, майже всю Східноєвропейську рівнину раптово вкрив товстий шар криги – льодовиковий щит на кшталт антарктичного. Тобто, підтвердилися найбільш песимістичні прогнози про те, що кінець останнього льодовикового періоду, не є кінцем останньої льодовикової ери... Останній льодовиковий період закінчився близько 12 500 років тому, у той час як в кінець останньої льодовикової ери, вочевидь, ще не прийшов. І ось нове похолодання, яких впродовж льодовиково-міжльодовикових циклів останнього мільйона років ймовірно був уже не один десяток, тільки досі цьому було мало доказів.
Першими від різкого похолодання постраждали рослини, особливо було помітно по деревах. Ми втратили майже всі ліси, за винятком деяких хвойних. За якихось два-три роки відсутності нормального літа звичні для нас листяні та й багато хвойних перестали розвиватися і повсихали. Найбільше чомусь шкода двохсотлітніх дубів-красенів тут у нас, на Сошенка, та й далі за Об’їзною. Молодь таких більше не побачить! Тепер на місці колишніх насаджень – понурі засніжені схили Дніпра із рідкими соснами де-не-де та струпішаними, ще не до кінця догризеними короїдами, стовбурами старих дубів.
Без парків у Києві надто порожньо, багато пустот, незаповненого простору, стало якось зовсім незатишно, місцями до оскомини... Нещодавно проганяли з Міхою через Позняки, повз те місце, де колись був молодий парк із кіоском «Торти» у центрі. Згадалося, як гуляли там учотирьох після моєї першої натівської ротації. Пам’ятне фото того дня: я, Міха, Іра – веселі, усміхнені, й Оленка у колисці – десь іще донедавна воно стояло у мене над журналами. Міха з Ірою тоді мешкали неподалік, на Срібнокільській. Тепер на місці того парку – рівний вимерзлий плац, може, навіть каток, – діти ковзаються на пластикових дошках, – хоча кіоск «Торти» якимсь дивом стоїть і досі.
Кущі, квіти і навіть бур’яни – все це також вимерзло ще у перші рік-два. Птахи кудись полетіли і не вернулися, частина території країни перетворилися на тундру або стала озерами, які, втім, за зиму також промерзають на всю глибину. Наші поля тепер нагадують сухі степи, де можуть без проблем виживати хіба північні олені. Околиці Сум, Чернігова та Харкова стали регіонами оленярства. А майже все рослинництво перейшло у тепличне господарство, що, у свою чергу, викликало кількаразове зростання спожитої електроенергії для освітлення та обігріву теплиць.
Вже й не віриться, що у передльодовикові роки щоліта через значний надлишок електроенергії доводилося почергово зупиняти енергоблоки на атомних електростанціях. Після похолодання довелося розконсервовувати навіть вцілілі блоки сумнозвісного Чорнобиля та терміново будувати нові електростанції, а найбільше – вітряні.
Тепер чи не кожне село має свої вітряки. І хоч жорсткі нормативи щодо енергозбереження ніхто не відміняв, але дефіциту енергії останнім часом уже не спостерігається. Навіть тротуари з підігрівом у центрі великих містах взимку стають нормою. А влітку, коли ненадовго розмерзається, прибережні смуги Чорного і Азовського морів всуціль всіяні піларісами, які виробляють електрику з енергії хвиль… Народ почав масово переселятися південніше, а з північного сходу прийшли ці. Ми їх тепер називаємо «дорогими гостями», хоч офіційний статус у них – «кліматичні біженці».
Проте деякі гарячі голови, на кшталт нашого садівника амбала Петруні, якого я частіше називаю просто Мамонтом, ще й тепер за те, аби переглянути угоди й узаконити окупацію. Але лише для того, щоб мати законне право із нею боротися. Мамонтові – йому, аби боротися! Якщо не з «узаконеними окупантами», то хоча б із їхніми парканами… Бо ці двометрової висоти паркани із подзьобаної гофрованої жесті, якими наші «дорогі гості» останнім часом заповзялися обгороджувати деякі території, тепер і на нашій вулиці, і за Об’їзною, де колись росли старі дуби. Вся ця територія аж до Міністерки тепер, за угодою, належить їм. Лише на час Льодовика, звичайно… Але, може, це навіть і добре, що вони ось так, своїми гофрованими парканами, нам ще нагадують, мовляв, ми ще тут! І у нас на Сошенка вони також поставили свій паркан.
Одні кажуть, що це льодове нашестя, можливо, і на тисячі років, інші – що максимум на сторіччя, ще інші висловлюють припущення, як воно раптово настало, так раптово може і закінчитися. Принаймні, у пресі фігурують саме такі прогнози... А Міха з місяць тому водив по редакції якогось старого клоуна з мапами. Він його і сюди, на Сошенка, запрошував на чаювання, на нас із Мамонтом перевіряв, мовляв – скоро Льодовик взагалі покриє всю землю, буде суцільна льодова пустеля, як на супутнику Юпітера Іо, і земній цивілізації гаплик. Але нас із Петрунею він не переконав.
Хоча минулої зими всі говорили про іншу версію, одного француза, котрий якось там вирахував, що Льодовик переживає пік, а надалі почнеться спад. Бо ж у Гренландії вже давно нічого не тане і Гольфстрім поволі починає повертатися у звичне русло. Однак після того, що сталося з кліматом, вже ніяким галімим прогнозам давно ніхто не вірить, а я тим більше, і особливо французьким. Вистачило півроку у Боснії під їхнім командуванням, де мимохіть навіть став жабоїдом: обіцяли свинину, а давали лише консервовані жаб’ячі ніжки. Як їм після того вірити?..
А французький президент, цей тлустий Луї, єдиний промовчав, коли кремлівські карлики хотіли спекти нас своїми сраними нейтронами, і це вкрило його навіки ганьбою, вже не кажучи про них. Це був єдиний президент, що промовчав, і чомусь цей президент виявилася французьким, хоча Франція, як і ми, член НАТО. Бо ж, як тільки кишнули останнього із Семижопенків, Україна одразу подала заявку, і до Льодовика ми ще встигли, як то кажуть, заскочити в останній вагон – набули асоційованого членства у Альянсі… А деякі українські газети пишуть, що, мовляв, французи нам і досі не можуть пробачити незалежності, коли ми раптом забрали у них першість найбільшої за площею країни Європи. Але ж коли то ще було?
Як показали подальші події – саме Альянс і став нашим порятунком. Бо врешті-решт і Франція приєдналася до єдиної позиції, і тлустий Луї, під натиском громадської думки, сам телефонував у Кремль Гебістову й попереджав про удар у відповідь, й усе закінчилося угодою. І хоч як нам було огидно після всього сідати за стіл переговорів, ми все таки сіли і досить швидко вимучили ту угоду. На зміну протистоянню поступово прийшло нормальне партнерство. Підтримка наших союзників допомогла, та й Льодовик підганяв… Втім, всьому цьому ще передувала ціла низка важливих подій, трагічних, драматичних, часом і комічних, – наскільки це взагалі можливо, коли живеш поряд із безмежною крижаною пустелею…