Про кожну нову книжку, в яку закохуюсь, я починаю розповідати із жаром та захопленням проповідника, рекомендувати її за зручної (і не дуже) нагоди, наполегливо давати прочитати і цитувати у кожній незрозумілій ситуації. За останній час таке було з «Суммою» Нестерович та Іздрика, «І тим, що в гробах» Бондаря і «Далекими близькими» Єрмоленка. Дорогі друзі, готуйтесь – в мене наступає сезон «Ловця океану».
Тому що «Ловця океану» я вкинула до свого великоднього книжкового наплічника, гадки не маючи про його сюжет – зрештою, мені було байдуже. Тому що прочитала його за якісь нещасні кілька годин, ковтаючи і захлинаючись текстом. Тому що якщо Борхес розповів нам, що одна з чотирьох історій – про фортецю (маючи на думці Трою), то Володимир Єрмоленко розповідає про те, що відбувається із фортецею (а саме – з Троєю) після того, як вона здається, ба більше – що відбувається після повернення того, хто її переміг. Це «Одіссея», розказана у зворотньому напрямку, це розповідь про те, що стається після смерті, це історія вибачень і прийняття помилок, це проща – себто, мабуть, найкраще, що можна було б прочитати перед Великоднем.
Але мова навіть не про те. Причина моєї шаленої, глибокої і безсоромної закоханості в цей текст – власне, його мова. Якщо, як казав Тарас Прохасько, однією з задач літератури є введення свідомості у певні змінені стани, то «Ловець океану» безпомилково віднайшов у моїй свідомості точки, що відповідають за ніжність, і тиснув на них протягом усіх 216 сторінок. Відчуття, з яким рибальський гак зачіпляє твої нутрощі десь унизу живота, і тягне їх догори уздовж хребта аж до міжребер’я, ось ця моя болісна і безпритульна ніжність.
Це роман про любов. І про біль, що ми завдаємо, кохаючи іншого (інших?). Це про страх довіри, про відповідальність за близьких, про травми, турботу і щастя (а «щастя – у тому, щоб бачити красу, яка неможлива»).
Це роман про жінок (байдуже, що головний герой – чоловік, можливо, він тут взагалі лише для того, щоб повернутись у ці місця, адже без Одіссея таке повернення було б безглуздим). Це також дуже жіночний текст, і я віддаю належне авторові, який не соромиться бути у своєму письмі чутливим, чуттєвим, турботливим, схвильованим, наляканим – і ніжним.
Саме ця безмежна ніжність, яка «дуже, дуже глибоко», стане причиною того, що наступні півроку я цитуватиму «Ловця океану», а ще за рік – почну його перечитувати.
Тому що «Ловець океану» - це історія одночасно про любов, секс, смерть, ніжність і пам’ять. Чого ще можна бажати від історії?