Триває прокат нового українського фільму «Припутні» Аркадія Непиталюка. За підсумками першого вікенду, з 28 вересня по 1 жовтня 2017 року, стрічку подивилися приблизно 5,5 тис. глядачів. Збори склали майже 419 тис. грн. Фільм демонстрували на 135 екранах.
Такі низькі касові збори говорять про брак промоції насамперед. Якість фільму не має до того жодного стосунку. Фільм, без сумніву, заслуговує на глядацьку увагу.
Його режисер Аркадій Непиталюк рік тому став відомим фестивальному успіху його короткометражки «Кров’янка» (до речі, фільм візьме участь у національному конкурсі фестивалю Wiz-Art, який пройде у Львові з 11 по 15 жовтня). У ній він змальовує життя в українській глибинці й робить це без сентиментів та жалю.
Фільм розділив глядачів на його палких шанувальників та тих, хто його взагалі не сприйняв. Проте Непиталюка така реакція не збентежила і він продовжив свої дослідження у повному метрі.
Дія його нової картини відбувається переважно у селі Припутні (наголос на першому складі) на Чернігівщині. В анонсах фільм назвали «житєйською» комедією. Ситуації, в яких опиняються герої, справді виглядають смішними. Проте скоріше картина є трагікомедією. Або якщо і комедію, то точно чорною.
Зрештою, її жанрова приналежність є однією з її великих переваг: Непиталюк органічно поєднав і комедію, і драму, і роуд-муві і навіть вестерн. Він рухається між ними, разом із ними та крізь них із легкістю та невимушеністю, вартою найвищих похвал.
Ще однією принадою фільму є його жива мова. Герої спілкуються на жахливому суржику, проте це не дратує. Звичайно, знайдуться пуристи (мабуть, вже знайшлися), які вважатимуть, що лише чиста літературна мова має лунати на екрані. Проте у «Припутніх» ми чуємо розмови звичайних людей. Вони можуть не подобатись, можуть обурювати, але вони такі, як вони ж.
Музика є карколомним поєднанням Бетховена та «Воплів Відоплясова».
Звичайно, кіно не ідеальне. Воно провисає у середині, часом інтонації деяких акторів втрачають природність, але ми маємо можливість в українському кіно побачити живі українські реалії, цілу галерею персонажів, де немає одного головного героя.
У підсумку маємо кіно, яке цікаво дивитись і про яке цікаво говорити.