Кілька днів тому Аксінья Куріна на блозі УП опублікувала український текст “Звернення міжнародних науковців і експертів до Президента і голови ВР з проханням не підписувати законопроекти про “декомунізацію”. Підставою для листа стали закони, одним з ініціаторів яких був я особисто, тож вважаю важливим вступити в це обговорення.
В академічній дискусії, на захист свободи якої виступили автори звернення, однаково важливим є її форма та зміст. Більш того, перше часто впливає на друге. Тому, перед тим, як проаналізувати суть висловлених науковцями претензій, хотів би звернути увагу на те, яким чином вони подані, зокрема в українському перекладі.
Як побачимо далі — якість розуміння та подачі іншомовного тексту має велике, часом вирішальне значення. Сумнозвісний lost in translation може суттєво спотворити суть обговорення.
Перше, що кидається у вічі — важкий стиль тексту, який свідчить про не дуже високий рівень перекладу. Дивує, як недбало оформлений список підписантів. Автор блогу представляє їх як значних авторитетів у галузі україністики (і серед них справді такі є, хоч поруч із студентами та аспірантами), але, схоже, що для неї ці прізвища насправді нічого не говорять.
Інакше важко пояснити, як Рорі Фінін, дослідник із Кембриджа, став — Роєм Фіміним. Замість Франка Гольчевського — отримали Франка Гольжевського з “ГамбурДського університету”, замість Педрика Кені — Падрича Кенні, Зенон Василів став Зероном Василівим, Марко Царинник — Марком Каринником, Вільям Ріш — Ріщом. Перекручено прізвища Маркіяна Добчанського, Івана Качановського, Рікарди Вульпіус.
Можливо, не варто було звертати увагу на ці прикрі одруки та перекручення у транслітерації, але вони справді стоять на заваді того, аби зрозуміти, хто саме підписав листа.
Проте проблема з неправильним розумінням іншомовного стосується не лише українського перекладу, але й оригіналу звернення.
Авторів звернення найбільше (бо це застереження подано під номером 1) турбує, те що закон про визнання борців за незалежність впроваджує кримінальну відповідальність за невизнання легітимною "боротьби за незалежність України у 20 столітті". Можливо рівня знання української мови навіть поважними англомовними україністами забракло для того, аби уважно прочитати текст Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті». Але їм могли б допомогти молоді українські підписанти листа (наприклад Єгор Стадний чи Юрій Радченко), які попри те, що лише готуються стати поважними науковцями, достатньо добре володіють українською мовою, аби помітити, що в тексті, який критикується, відсутнє словосполучення “кримінальна відповідальність.”
Вони теж могли б звернути увагу своїх співпідписантів на те, що в іншому законі про засудження комуністичного та нацистського режимів, заборона на використання їх символів НЕ поширюється на наукові дослідження. Відтак прийняті українськими парламентарями закони жодним чином не впливатимуть на академічну дискусію.
Лише один із законів має можливість вплинути на наукове життя — той, що відкриває архіви КГБ для дослідників. Певен, що вплив цього закону буде виключно сприятливим, адже він дозволить наситити дискусію надзвичайно цікавими фактами, які досі залишалися не доступними.
Але підписанти листа чомусь оминули в його тексті згадати саме цей закон, прохаючи президента заветувати ВСІ закони з декомунізації. Гадаю не всі з них розуміли, що вони вимагають не відкривати архівів. Принаймні певен, що цього не хотів би один з них — мій колега Марк Крамер, який протягом понад двадцяти років активно бореться за відкритість пост-радянських архівів.
Тож як бачимо занепокоєння щодо можливого втручання політиків в академічну дискусію, яке стало одним з головних мотивів листа, виявляється марним. Натомість іншим мотивом його авторів стало бажання не допустити до визнання Україною членів ОУН та вояків УПА як учасників боротьби за незалежність.
На їх думку, УПА “стратила десятки тисяч поляків в одному з найбільш огидних актів етнічної чистки в історії України”, ОУН — “одна з найбільш екстремістських політичних груп Західної України”, організація, яка “брала участь в єврейських погромах в Україні”.
Звичайно така оцінка українського націоналістичного підпілля присутня в дискусіях щодо його місця і ролі в історії. Але це лише ОДНА з думок, яка має право на існування.
Як і інші, які стверджують, що образ вояків УПА як ксенофобів та антисемітів майстерно створювався десятки років радянською пропагандою. Що цей стереотип на жаль досі має значний вплив на історіографію, хоча він зменшується в міру відкриття раніше секретних архівів.
Автори листа чомусь переконані що надання державою статусу борців за незалежність членам ОУН та УПА перешкодить подальшому дослідженню історії цих структур. Але аналогічний статус учасників антикомуністичних рухів у країнах Балтії та Східної Європи не завадив їх вивченню.
Наприклад стаття 3 чеського закону від 09.07.1993 року про протиправність комуністичного режиму та про боротьбу з ним визнає індивідуальний чи груповий опір громадян проти цього режиму «легітимним, справедливим, морально обґрунтованим» та таким, що «вартий поваги».
Іншим законом про учасників боротьби з комунізмом від 20.07.2011 р. формами такого опору комуністичному режиму визнається, зокрема, «збройна або інша прирівняна до неї боротьба» та надається учасникам такої боротьби статус ветерана війни.
Польський закон від 24.01.1991 р. про комбатантів та деяких осіб, які були жертвами репресій під час війни та у повоєнний час, надає правовий статус особам, які брали участь у бойових діях та повстаннях, входили до складу військових формувань чи організацій, що боролися за суверенітет та незалежність Польщі.
До переліку таких осіб віднесено, зокрема, учасників підпільних організацій та партизанських загонів часів Другої світової війни, а також осіб, які приймали участь у боротьбі з Українською повстанською армією. Цей закон вимагає «глибоко шанобливого ставлення» до комбатантів та жертв репресій.
Литовський закон від 23.01.1997 р. про правовий статус учасників руху спротиву окупації узагалі визначає період історії країни з червня 1940 по березень 1990 року як період окупації. Існуючі у цей час на території Литви радянський та нацистський режими визнаються незаконними. До учасників руху опору окупації відносить не тільки членів офіційних структур литовської держави, але й різноманітних підпільних та партизанських формувань.
Ані у Польщі, ані у Чехії, ані у Литві надання відповідного статусу учасникам руху опору чи боротьби проти окупаційних режимів не перешкоджає дослідженням. Це стосується, зокрема, і дій окремих учасників такої боротьби, які можуть мати злочинний характер.
Зокрема, у тій же Польщі вимоги закону про «шанобливе ставлення» до членів підпільних і партизанських організацій не перешкоджають появі наукових досліджень, які стосуються винищення бійцями Армії Крайової українського цивільного населення.
Те ж саме стосується й українського закону, який не тільки не обмежує подібні дослідження, але навпаки зобов’язує державу забезпечувати «всебічне вивчення історії про боротьбу за незалежність України у ХХ столітті та її борців» та підтримувати діяльність неурядових органів та установ, які провадять подібну дослідницьку діяльність.
Зрештою, ст. 2 чинного з 2006 року Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» визнає публічне заперечення Голодомору протиправним. Що аж ніяк не перешкоджає його всебічному дослідженню.
Стурбованість авторів листа також викликає визначення комуністичного режиму як злочинного. На їх думку не можна говорити про засудження всього радянського періоду, адже були періоди 1920-тих, які стали часом розквіту української культури.
Але чи цей розквіт, який врешті переріс у розстріляне відродження вже наступного десятиліття, має служити виправданням режиму, винного у зумисному вбивстві мільйонів українців? Чи успіхи в економічній політиці Гітлера мають ставати на заваді визнання його злочинним?
Свідомо приводжу тут порівняння з нацизмом, бо, схоже, що саме знак рівності між обома тоталітарними режимами — це те, що непокоїть підписантів. Для мене вони однаково злочинні, тому однаково заслуговують на пам'ять і шану всі їх жертви, незалежно від того, де їх вбили — в Авшвіці чи у ГУЛАГу.
Врешті, останнє зауваження у зверненні взагалі нагадує постійно повторювані тези сучасної російської пропаганди про “зневагу фашистського режиму в Києві до ветеранів війни”.
“Ті, хто зараховують перемогу над нацистською Німеччиною до одних з найбільш важливих історичних моментів не повинні бути залякані або почуватися вигнанцями” — читаємо у листі.
Можливо, його авторам забракло терпіння прочитати ще один з чотирьох декомунізаційних законів “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні”, яким, між іншим, проголошується шанобливе ставлення до пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні, про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху та жертв нацизму.
Ветеранами війни за українським законодавством визнаються, у тому числі, й вояки Червоної армії, які воювали проти нацизму. Пам’ятники та пам’ятні знаки на вшанування учасників та жертв війни, підлягають упорядкуванню та збереженню. Більш того, навіть запроваджувані обмеження щодо публічного використання радянської символіки не поширюються на пам’ятники, пов’язані з опором та вигнанням нацистських окупантів з України, а також надгробки та будь-які пам’ятники, розташовані на кладовищах та цвинтарях.
Підписанти листа називають себе “науковцями та експертами, які присвятили багато часу відновленню в Україні свободи”. І серед них справді є такі. Але не лише такі. Публікації інших його авторів про “одвічний український колабораціонізм” та “загрозу українського фашизму” не тільки спотворювали розуміння суспільних процесів в Україні, а й активно використовувалися та використовуються російською пропагандою в інформаційній війні проти України протягом останніх років.
Схоже, саме зловживання цих других довірою перших стало причиною появи звернення, яке теж вже стало інструментом у цій війні.
ПС. Частину помилок у перекладі вже виправили. Сподіваюся, так само будуть виправленні lost in translation у прочитанні текстів законів.