Лудоманія (від латинського слова «ludos» – гра) – пристрасть до азартних ігор, хвороба, заключна стадія якої – затьмарення свідомості та божевілля.
Гральні автомати - тема вдячна, особливо для журналістів. Завжди вигідно можна писати, наприклад, про їх засилля в місті, про безрезультатну боротьбу влади, про хитрих і підступних бізнесменів чи працівників салонів, які знають як «розкрутити» клієнта тощо. Подібна писанина, як правило, викликає обурення читача, якому «за країну образливо» і схвальні відгуки під текстом: мовляв, «журналіст - молодчина», «так їм, хай знають» чи «владу геть».
Усе це правда. Але усе це не має навіть найменшого значення. Адже зацікавленим в існуванні цього бізнесу насправді «далеко і глибоко» про що пишуть журналісти. Щодо влади - максимум візьме написане на замітку у черговому моніторингу мас-медіа або ж навіть проведе прес-конференцію на тему «Однорукі бандити - вселенське зло. Але нема на то ради».
Тому не хочу зараз ані наводити цифр, ані давати непотрібних порад. Просто розповім про двох знайомих мені людей (чи радше про те, що з ними зробила пристрасть до гральних автоматів). Можливо, цей текст прочитає бодай одна людина, котра вже «підсіла на автомати» (чи має таких друзів або рідних) і принаймні спробує щось змінити.
Андрій. Зараз йому 25. Молодий чоловік з престижною освітою, добрим знанням іноземних мов і далеко не поганою для цього міста роботою. «Автоматник» зі стажем ще зі студентсько-гуртожитських часів.
На запитання «Ти куди?» він часто показував характерний для його «кола» жест - піднімав стулені докупи середній та вказівний пальці (за допомогою саме такої конфігурації пальців найлегше бити по клавішах «однорукого бандита»). Андрій чудово розуміє, що має проблему, але будь-які потуги його друзів відвернути Андрія від звички грати, як правило, завершувались його категоричним «Не діставай!» Друзі втомились і з часом перестали «діставати» - не маленький.
Одного разу Андрій «зумів» за одну ніч спустити на автоматах стипендію цілого курсу, яку йому необачно довірили. Щоправда, однокурсники без грошей не залишились - Андрій усе повернув, позичивши у друзів, знайомих, родичів і навіть співробітників. Якось минулося. З того часу Андрій живе в борг. Вже кілька років (є навіть люди, яким Андрій винен гроші по два-три роки). При цьому він отримує щонайменше півтисячі доларів зарплати, не має власної родини і живе у дешевій найманій квартирі. Йому так зручно і звично.
Основною «меню» Андрія є макарони «Мівіна», батон з майонезом і горілка. Він не пияк, просто перед походом в салон «розвантажує мізки». У його гардеробі лишень одна пара взуття (і взимку, і влітку), яка за рік зношується практично до дір. І це не тому, що Андрій не може собі дозволити купити взуття, - просто йому байдуже.
Час від часу Андрій впадає у депресію - тоді він цілий день проводить у ліжку і ні з ніким не спілкується. В часи «просвітління» він навіть обіцяє вже збайдужілим друзям більше не ходити «на автомати» - а тоді наливає 50 грам і сідає з ними ж гарти в карти. На гроші.
Якось «просвітління і покаяння» Андрія дійшло свого апогею - він вирішив віддати усі борги, більше не грати і розпочати жити «як всі». Спільно з товаришем Андрій взяв у кредитній спілці чималу позику. Як наслідок, кільком людям він навіть повернув давно позичені гроші. Але тоді хлопці вирішили «на прощання» випробувати свій фарт - задля розваги зробили кілька ставок у букмекерській конторі й пішли для сміху прощатися з автоматами. Прощалися всю ніч. Вгадайте, що було на ранок?.. З того часу борги Андрія зросли у геометричній прогресії - тепер він ще й платить відсотки банку.
Нещодавно я зустріла Андрія на вулиці - сказав, що в нього все гаразд. За два дні наш спільний знайомий розповів, що він попросив позичити гроші.
Андрій не є поганою людиною і ніколи не буде нею. Просто колись він зайшов пограти «на автоматах»... Він і досі переконаний, що завжди зможе від цього відмовитись.
Дмитро. Цьому поважному пану вже за 50. Він має двох цілком дорослих і самостійних синів та чудову дружину. В принципі, Дмитро є добрим сім'янином. Колись він працював начальником на одній із шахт на Львівщині, а тому зараз має солідну пенсію та ще й час від часу бізнес «крутить».
Дмитро є латентним «автоматником», у якого бувають своєрідні «ігрові запої». Тоді він просто випадає із життя - на кілька днів йде з дому. Якщо такий «запій» триває з тиждень - дружина в алярмовому режимі викликає зі Львова синів, і ті вирушають на пошуки тата. Як правило, знаходять його на дачі - злим і нетверезим. Там тато любить навіть кулаками помахати і пручається, щоб не йти додому, - допоки не засне. Вже вранці Дмитро веде себе ніби нічого не сталося - хвалить вареники дружини, допомагає сусідам, порається по господарству.
Дмитро неймовірно соромиться своєї пристрасті, і коли йому про неї сказати у вічі - «закипає» й заперечує геть усе. Кажуть, ще в радянські часи він примудрився програти в карти «Москвич» - не знаю, чи ця історія є правдою, але говорити про неї в родині Дмитра - табу. Бо насправді Дмитро не вважає себе залежним від азарту - він просто заборонив сам собі про таке думати.
Не так давно у Дмитра стався черговий «запій». Дружина вирішила не тривожити синів і пішла на дачу сама. Як наслідок - чоловік просто приставив їй ніж до горла і наказав зателефонувати дітям й сказати, що з нею все гаразд. Так тривало чотири години, допоки Дмитро не втомився і не впав у забуття. Вранці знову все «за графіком» - добрий сім'янин і турботливий батько. І, звичайно, ніхто про це ні слова - головне ж спокій у хаті.
Зараз Дмитро нібито заспокоївся. Його дружина каже, що забув дорогу «на автомати». Водночас вона сама останнім часом вивчила кілька нових доріг - до різних лікарів, бо чомусь і тиск, і серце почали турбувати... Ось так вони й живуть - добре, за місцевими мірками. Нещодавно їх бачила, йшли разом до магазину: пара виглядала так, як ті, про яких кажуть «душа в душу» - щаслива галицька родина.
Якщо відкинути «запої», Дмитро теж не є поганою людиною. Просто він вважає, що вже багато встиг у житті і має певний статус. То кому, як не йому, вирішувати грати чи ні? Тим паче, своєї пристрасті до ігор Дмитро не визнає ніколи.
Замість післямови
І Андрій, і Дмитро мають проблему з азартними іграми. Однак один із них вважає, що завжди може зупинитись, інший - що нічого «такого» не робить. І це переконання обох чоловіків грає з ними у злі жарти, перетворюючи на жалюгідних рабів автоматів. Кожен з них мріє зірвати куш, хоча при цьому знає, що це лише фантазія. Фантазія, яка переростає в страшну хворобу.
Лікарі кажуть, що лудоманія мало чим відрізняється від наркоманії (хімічні механізми однакові: гонитва за ендорфіном - природним морфіном, що виробляє мозок). Експерти вважають, що схильність до цієї хвороби закладається ще в дитинстві (наприклад, коли замість погратися у жваві ігри батьки вручають дитині пульт від телевізора чи садять за комп'ютер - аби не заважала).
Та це тема вже зовсім іншого матеріалу.