Хоча Олександр Лукашенко і відомий своїми контроверсійними заявами, та цього разу він перевершив сам себе, порушивши всі кремлівські табу поспіль.
У по-військовому коротких фразах президент Білорусі від свого імені й від імені цілої країни продемонстрував Кремлю один великий загальнонаціональний «жест Козакевича» (так у розмовній польській мові називають непристойний жест, який ще називають «жестом по лікоть». Владислав Козакевич – польський стрибун із жердиною, котрий на Олімпіаді в Москві 1980 року продемонстрував цей жест радянські публіці, після того, як здійснив свій переможний стрибок на висоту 5,78 м, забезпечивши собі золоту медаль і світовий рекорд. Жест викликав скандал, і радянські урядовці навіть домагалися позбавлення спортсмена нагород і пожиттєвої дискваліфікації, але спортивні функціонери ПНР заспокоїли радянських колег, що цей жест, мовляв, був спричинений самовільним скороченням м’язів після шаленої напруги, викликаної стрибком – ZAXID.NET).
Вслухаючись у золоті думки, якими Лукашенко сипав, мов з рогу достатку, варто звернути увагу не лише на те, що говорив (хоча сам текст шокує), але й де, коли і кому. Контекст скандальної промови насправді є не менш важливим, ніж її зміст.
Як знаменитість зі знаменитістю
Лукашенко дав інтерв'ю не кому-небудь а телеканалу «Дождь», який у путінській Росії залишається останнім бастіоном свободи слова та журналістської незалежності. Як кістка в горлі кремлівського міністерства правди канал є об'єктом репресій, котрі під час української кризи набули форми відвертого «побиття немовлят». І все це з метою закрити бунтівний канал. Йому вчергове було відмовлено у ліцензії на мовлення поза інтернетом, а окрім того, редакцію ледь не викинули на вулицю. У цьому контексті провідник братньої республіки не тільки збільшив «Дождю» аудиторію, а й підвищив статус каналу в очах глядачів. Бо якщо лідер найближчої Росії держави з посмішкою приймає команду каналу в своїх кабінетах, то це означає, що він не може бути «п'ятою колоною» і збіговиськом ворогів народу.
Знаменно, що гнівно-іронічні рефлексії Лукашенка пролунали в Мінську – місті, де місяць тому відбувся саміт Митного союзу, який мав парафувати текст угоди про Євразійський союз – нове втілення Радянського Союзу. Тим часом проте – через позицію Білорусі, чий президент вимагав «братніх» цін за російську сировину – ухвалення ключового для цілої кар’єри Путіна документа відтягується в часі. А разом з цим відкладається також момент оголошення російського президента воскресителем СРСР.
Багато говорить нам також момент, у який Лукашенко запросив на відверту бесіду непокірних журналістів: розмова відбулася не тільки напередодні президентських виборів в Україні. Вона теж пройшла наступного дня після церемонії вручення Путіним в Кремлі орденів трьомстам воякам інформаційного фронту – журналістам, котрі найбільше прислужилися «об'єктивному, неупередженому та достовірному» висвітленню подій, пов’язаних з українською кризою і анексією Криму.
Тож контрапункт тут більш ніж очевидний: у той час, як Путін у Москві вішає цяцьки на груди наклепників, Лукашенко в Мінську бере під своє крило і частує кавою з тістечками незалежних, бунтівних і пригноблених. А вишенькою на спеченому Лукашенком торті образи щодо Путіна була особа інтерв’юерки: до Мінська приїхали Ксенія Собчак – промінентна особа, відома своїми опозиційними поглядами й участю в антиурядових акціях.
Великий колгоспник
Розуміючи контекст цієї невипадково й цілковито замовчаної мейнстрімними російськими медіями події, варто дослухатися до найяскравіших висловів президента Білорусі. Адже вони демонструють не тільки позиція однієї людини, а відображають доктрину державної політики, яку реалізовує й реалізовуватиме Білорусь під його керівництвом.
У питанні кризи в Україні й оцінки поведінки Росії щодо сусідів Лукашенка протягом тривалого часу звинувачували в дотриманні двозначної дистанції. Однак під час інтерв'ю для «Дождя» він вирішив покласти край спекуляціям і висловився цілком чітко. Тоном батьківської застороги він нагадав Росії несумірність її геополітичних амбіцій з наявним потенціалом. Він докоряв Москві такими словами: «Загосподарюйте спершу власні землі, а вже потім простягайте руки до чужих».
Лукашенко також не відмовив собі в задоволенні обговорити російську еліту: оцінити, хто з російських політиків чесний, а хто ні. Він дав російським колегам кілька відверто зухвалих і безпрецедентних у міжнародній практиці порад щодо внутрішньої політики, підкреслюючи принагідно свою любов до демократії та плюралізму. Він заявив: «Якби [Олексій ] Навальний був білоруським опозиціонером, я б його ніколи не посадив». Дезавуйовуючи місяці роботи російської пропагандистської машини, він щиросердно зазначив: «Я анітрішки не вірю, що Березовський повісився сам».
Чимраз більше розігріваючись полемічно, введений Ксенією Собчак у добрий гумор білоруський президент порушив найважливіше радянсько-російське табу: ніколи публічно не коментувати приватне життя державних мужів. Мало того, що він не проігнорував питання про особисте життя свого російського колеги, то ще й занурився в розмірковування про його інтимні секрети, припускаючи, що «розлучення Путіна могла бажати якась дівчина чи якась жінка...»
Тут не вдасться вмістити всіх перлин, які вилетіли з вуст «Великого колгоспника» протягом двох годин вільного діалогу – варто безпосередньо передивитися це незвичайне шоу в повному обсязі. Проте не можна оминути слів, які, хоча і вирвалися з серця президента Білорусі щиро й спонтанно, та все ж творять політичну декларацію історичного характеру. Найближчий стратегічний союзник Росії і провідник останньої на світі «братньої» щодо неї держави не залишив жодних сумнівів про свої оцінки політики Кремля і реакції на евентуальну спробу реалізувати проти Білорусі український сценарій. «Якщо хто-небудь прийде на білоруську землю, – процідив Лукашенко крізь зуби, стискаючи кулаки, – я воюватиму. Навіть якщо це буде Путін».
Ці щирі як для політика слова мали б боляче зачепити Путіна і його оточення. Як це не парадоксально, але найдошкульніші санкції, пов'язані з української кризою посипалися на Росію не з Брюсселя чи Вашингтона, а саме з Мінська. Виходить, що ніхто, навіть Лукашенко не готовий до партнерства і дружбі з Росією Путіна.
Переклав Любко Петренко
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом „Nowa Europa Wschodnia”. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені.
Оригінал статі: Łukaszenko idzie na wojnę z Putinem