З першого погляду в новому фільмі «Лурд» австрійської режисерки Джессіки Гаузнер непросто розгледіти типову любовну історію, зображену за всіма канонами романтичного кіно.
Тут немає жодних квітів, побачень, вечері при свічках, навіть обіймів… Майже непомітна лінія стриманого і скромного флірту з кількома перезиркуваннями і один незграбний поцілунок в глибині кадру, де не можна нічого розгледіти, - це важко назвати напруженим сюжетом про силу кохання, та все ж це почуття займає центральну роль у фільмі, адже саме воно дарує зцілення, хай навіть тимчасове, головній героїні Крістін у виконанні Сільві Тестю.
Лурд це реальне місто на півдні Франції, де справді трапляються дива. Кілька мільйонів паломників зі всього світу щороку з’їжджаються для того, щоб вилікувати недуги в місці, де всередині XIX століття з’являлась Діва Марія і чудотворна вода з джерела, здатна на те, в чому безсила сучасна медицина.
Крістін приїздить до Лурду з надією вилікувати паралізовані руки і ноги, щоб назавжди покинути інвалідний візок. Паломники з її групи схожі на чемних туристів, яким гід оголошує програму дня, і всі вирушають автобусом в маршрут, від якого ніхто з них не може відхилитись. На кілька днів знедолені люди забувають про свою самотність і згадують про Бога частіше, ніж будь-коли. В очах багатьох раніше байдужих до віри людей репутація Бога зростає в кілька разів, бо, як виявляється, він - не вигадка церкви і не бізнес священиків, а справді хтось, здатен на все, включно з тим, щоб здійснити мрію, майже без наших потрібних для цього зусиль.
Сама Крістін за весь фільм жодного разу не молиться, на відміну від інших паломників, вона не просить нічого в Бога і не дякує йому, як прийнято, вона просто хоче нарешті одужати і жити повноцінним життям, кохати і насолоджуватись кожним днем. «Чому я?» - запитує вона в священика на сповіді, а той відповідає завченими фразами про те, що молитись треба за зцілення душі, а не тіла. Головна героїня встигає закохатись в гвардійця Мальтійського ордену, який теж на неї небайдуже дивиться, і ось з’являється стимул нарешті піднятися з візка, що й робить Крістін, натхненна фантазіями про своє майбутнє життя. Вона зцілилась, бо в неї повірив по хтось інший, не вона сама в себе чи в Бога, а її співмешканка у кімнаті, яка вирішила показати, що все можливо, і вона заслуговує на одужання, а доблесний гвардієць своїм теплим поглядом дав відчути, що вона може бути жаданою як жінка.
Тепер Крістін зустрічає погляди заздрісників і людей в розпачі, які хотіли б опинитись на її місці. Як часто трапляється в житті, з групи людей лише хтось один отримує те, на що очікують всі інші. У двох паломниць, які виглядають цілком здорово і проводять час у плітках про те, як і хто зцілився, виникають сумніви, наскільки ж віруючою є героїня, бо інші, на їхню думку, більш віруючі, і вони не зцілились…
Фільм підштовхує до роздумів і питань, бо стосується не інвалідів зовсім, а нашого повсякденного життя. Коли востаннє ви щиро раділи чужим успіхам, чужому щастю? І чи здатні люди на такі щирі почуття радості за інших, коли самі приречені на жалюгідне існування? Цікаво спостерігати за тим, як людей змінює віра або в Бога, або в свої сили, або в те, що допоможуть інші люди.
Чому найбільші успіхи України в спорті – це перемоги інвалідів на Параолімпійських іграх? Чому по всій країні розвішані білборди і по радіо звучить реклама про дітей, яким потрібні сотні тисяч на лікування? Співчуття не потрібне нікому з них, а лише можливість бути такими, як і всі інші.
Серед величезної кількості фільмів про інвалідів (особливо в документальному кіно з соціальним нахилом), де головна мета режисера це спекуляція почуттями глядачів, «Лурд» показує зовсім інший рівень відношення авторів до своїх героїв, де немає місця жалю і політкоректності. Фільм цікавий принаймні тим, що давно не було знято нічого нового, що стосувалося б релігії. Одна з найважливіших сфер нашого життя майже не помітна в сучасному кіно і мало цікавить режисерів. Теми, які надихали Берґмана і Дрейера, тепер замінили на історії про міжетнічні ворожнечі, війни, аномалії в генетиці й сексуальні вияви людської сутності.
Ключові моменти фільму «Лурд», які розвивають сюжет і рухають вперед історію, не показані виразно і з наголосом, а часто між іншим. І все ж напруга і нестерпне очікування фіналу тримає увагу більше, ніж будь-який екшн про порятунок світу, адже всі інші герої фільму починають чекати того, що Крістін знову сяде в візок, і її одужання - це тимчасове самонавіювання. Виявляється, що чудо як подія давно вже втратило для когось цінність і цікавість. Кожен день з кимось трапляється якесь «чудо», і люди про це сповіщають, але не знаходять вже нікого, хто б цьому дивувався. Крім того, є ще й відбір, чи справді вважати щось дивом, якщо хтось вилікувався від паралічу, але потім хвороба знов повернулась? Тоді таке не заносять в список «чуд».
Всі сувенірні магазинчики виглядають однаковими, з подібною продукцією, виготовленою в Китаї для туристів на продаж по п’ять євро. З першого погляду стільки всього різного, але насправді все одне і теж, тільки в Амстердамі це статуетки з листочками марихуани і району червоних ліхтарів, в Празі – брелки з кротиком і футболки з Кафкою, в Стокгольмі - шапки вікінгів з рогами і зображення лосів на сумках-подушках-горнятках, а в Лурді лише один вид сувенірів – статуетки Діви Марії. Гвардійці Мальтійського ордену в компанії священика розповідають анекдот про Марію, Ісуса і Святого Духа, які сидять на хмаринці і обговорюють плани, де провести відпочинок, вони вирішують їхати не в Вифлеєм чи Єрусалим, де вони були сотні раз, а в Лурд, бо Марія ще не їздила туди і хоче побачити місто.
Жорстоке і безнадійне життя, яке дає шанс одним і забирає все в інших, залишає одну тільки віру в ефемерне чудо. В норвезькому фільмі 2006 року «Мистецтво негативного мислення» група інвалідів стає тільки тоді щасливою, коли всі вони напиваються і висловлюють свою ненависть до світу і до людей, довго приховуючи справжні свої емоції під фальшивими посмішками. Вони нарешті прямо говорять, що ніяке позитивне відношення до життя їх не врятує і не вилікує, і досить вже всіх тренінгів, які начебто ведуть до покращення самопочуття. Все жахливо, і давайте говорити про це прямо.
Джессіка Гаузнер заслуговує на повагу за роботу, в якій вона показала безпринципність і тверезість погляду, зобразивши світ чудес і світ інвалідів, світ кохання і світ розчарування, правдиво, шокуюче, зворушливо, дещо відсторонено як випадковий перехожий. І водночас дуже щиро як чуттєвий режисер.