Для пересічного львів’янина, простого жителя міста, сказане, що «Львів є портовим містом» стало б, як найменше, невдалим жартом. І справді, чи можна назвати таке місто як Львів портовим. Неозброєним оком ми споглядаємо відсутність, у будь-якій його частині, хоч єдиного маленького потічка. А що говорити про річку чи канал, яким мали б курсувати вантажні баржі з товарами із Західної Європи на Схід і навпаки, відновивши таким чином давній торговий шлях. Чи про білосніжні лайнери, які б у розміреному темпі мандрували через місто, а їхні пасажири милувалися мальовничими краєвидами Львова. Про таке зараз могли б подумати і побачити лише у фільмі з жанру фантастики, а не у реальному місті Лева.
Але поряд з міфічністю цього вислову, його нереальністю, час від часу у львівському повітрі з’являється і відчувається «запах» тверджень і підтверджень про приналежність Львова до когорти портових міст. Але в чім справа, звідки такі безумні уявлення, адже ми не бачимо прямих шляхів, які б відсилали до істинної відповіді загадки.
Юрко Прохасько у своїй статті «Львівські епіфанії» говорить, для того щоб пізнати Львів, треба вивчити його історію. Я б ще додав географію, геодезію та інші науки, які допоможуть у пізнані. Лишень так ми можемо відчути поліс і побачити його портовим містом.
Перше, що впливає на уявлення Львова у такому ракурсі, є, безсумнівно, його географічне розташування – на вершині Головного європейського вододілу. Саме у Львові з покрівлі одного будинку вода, під час традиційного романтичного «львівського дощу», стікає у два моря – Чорне та Балтійське. Цей розлив має навіть певне символічне навантаження. Адже, розташовуючись у центральній частині Європи, Львів мав би бути місцем нових прогресивних ідей, з чим йому на певних історичних етапах вдавалося справлятися. Також відпускаючи свої струмочки у різні моря, у зворотньому напрямку звертали різні народності. Місто ставало ще більш символічним портом – портом комунікації та портом співіснування двох світів.
Але через призму віків ці сліди затираються як і «затерлися» у бетон природні струмки, що снувалися через центральну частину Львова з головною його водною артерією – Полтвою. Це зараз ми, згадуючи цю річку, асоціюємо її собі з неприємним каналізаційним запахом. А до моменту перетворення Полтви у стічну яму та «бронювання» русла, вона була окрасою міста з набережними на Гетьманських валах, по котрих спацерували у вишуканому одязі елегантні пани з панночками. В сучасний час лише окремі люди, в образі митців та письменників, можуть романтизувати за образом Полтви. Снування річища по теперішньому проспекті Свободи й під мурами емблеми Львова – Оперного театру. Береги об’єднують казкові «горбаті» місточки. Тільки зараз ми можемо переживати, викликати ностальгію за втраченим, за тим, що згадана річка могла стати центральною магістраллю по об’єднанню двох морів та двох світів. А, навіть більше. Ми могли б упасти у таке затьмарення, і замість бетонування самої Полтви, тих її приток, котрі топографічно проходять центром Львова, добудувати ще канали і створити таким чином свою маленьку «венецію». Це могло б стати першим кроком перетворення нашого міста у справжній порт. Саме з центру Львова могли курсувати туристичні маршрути на Левандівку, де б розташовувався головний річковий двірець Західної України, запроектований на межі ХІХ і ХХ ст.
Насправді, усе це може виглядати казкою, безумством і нераціональністю, що Львів міг бути портовим місто і, що він ним є. Але ми про нього в такій іпостасі час від часу згадуємо. За підтвердження служать мрійливі сюжети про воду та море в архітектурі міста: барельєфи «Порт» і «Море» на фасаді кам’яниці на вул. Руській, 8, чи рельєфи якоря та корабля під балконами кам’яниці №8 на Ринку, або чотири фонтани на прощі Ринок та й інші.
Львів залишається містом-портом. Він і надалі комунікує, не змістився й розташовується «посередині», вода відходить у два моря й притягає до себе з «далеких країв» шукачів пригод, які завжди були, є і будуть у нашому місті.
Олег Левицький