Дослідник і знавець життя стародавнього Львова Ян Алембек (1570-1636) так писав про своє рідне місто: «Тут натовпи євреїв, це майже їхня земля обітована». Дехто з істориків стверджує, що євреї з’явилися на «Сарматській землі» ще у римські часи, утім із певністю можна констатувати, що у Львові вони вже були біля самих витоків заснування міста в середині XIII століття. Дехто вважає, що це були біженці зі зруйнованого монголами Києва, бо розмовляли мовою, близькою до старокиївської говірки, частина істориків твердить, що це були вихідці з Візантії, хтось притримується доволі екзотичної думки про нащадків мешканців Хозарського каганату, де ще у VIII столітті прийняли юдаїзм.
Провідний єврейський історик Маєр Балабан відкидає припущення німецького історика Якоба Каро про те, що караїмська громада, сформована з хозарських в’язнів чи то решток самих хозар, була найстарішою єврейською громадою Львова, і що їхня синагога раніше стояла на місці пізнішої міської божниці. Сама ця громада у Львові безперечно існувала, але майже всі історичні сліди по ній зникли, таким чином її історія видається радше міфічно-легендарною. Балабан згадує лише про декілька караїмських нагробків на старому окопиську, написи на яких є нечитабельними і вік яких з’ясувати неможливо.
Історики відзначають, що львівські євреї князівських часів мали багато спільних рис з місцевим руським населенням, що відбивалося у їхній мові, вбранні, звичаях. Маєр Балабан наголошує, що поряд зі спольщеними прізвищами на –ович, місцеві євреї довгий час користувалися українськими зменшувальними формами імен: Мойсей – Мошко, Лейба – Левко, Вольф – Вовчко, Мордехай – Мордко, Йосиф – Йосько, Давид - Давидко, Іцхак – Іцко, Барух – Берко (звідси українська приказка: «Мудрий, як Беркові штани»). Упродовж XVII століття ці українські звучання чоловічих імен зникають, а щодо жіночих Маєр Балабан стверджує, що вони залишилися до початку XX століття: Хвалка, Злата, Люба, Любка, Слава.
Друга хвиля євреїв нахлинула до Львова з іншого напрямку, з Європи (здебільшого з Німеччини і Чехії), тому що король Речі Посполитої Казимир III виявився чи не єдиним європейським монархом, який 1349 року у своїй державі дав притулок євреям, вигнанцям із багатьох європейських країн. Польський історик Ян Длуґош пояснює це пристрастю короля до своєї коханки, красуні-єврейки Естер, яка мала на нього великий вплив і народила йому позашлюбних дітей: двох хлопчиків і двох дівчаток.
Ця історія напрочуд нагадує старозавітну, коли така ж Естер, але яка жила на два тисячоліття раніше, врятувала від загибелі євреїв, маючи як коханка вплив на перського царя Артаксеркса. Подальшим глобальним наслідком прихильної до євреїв політики короля Казимира III було те, що наприкінці XIX – на початку XX століття на землях колишньої Речі Посполитої, а це здебільшого австро-угорська Галичина і тодішні російські Польща, Білорусь і Поділля, мешкало сімдесят відсотків (!) усього світового єврейства.
Досить швидко, з припливом євреїв із країн Заходу, повсякденною мовою євреїв Львова став ранній варіант мови ідиш, і цих «німецькомовних» євреїв стали називати ашкеназім – від єврейської назви Німеччини – Ашкеназ. Дослідники підкреслюють, що у зв’язку з контактами галицьких володарів зі сусідніми країнами, особливо з Польщею, Угорщиною, Чехією, Австрією, ще Данило, Лев та їхні наступники могли надавати єврейській громаді юридичний статус, схожий зі статусом громад Центральної Європи: йшлося про право на торгівлю, ремесло, особисту безпеку і підлягання судові короля, сплату податку до державної скарбниці.
Імовірно, якась частина заможних євреїв переселилася з Підзамча над Полтвою до нового середмістя. З іншого боку, слушною є думка, що багато євреїв львівського середмістя були новими переселенцями власне з Європи. Як писав професор Маєр Балабан, різне походження пояснює великі відмінності, які затрималися аж до початку XX століття в побуті і ментальності євреїв передмістя і міста. Львів став єдиним містом у регіоні, де була не одна єврейська громада, а дві – давня на Жовківському передмісті, в найстарійшій дільниці, і друга – в місті в мурах. Відмінності між ними були такими суттєвими, що ці дві громади одного народу вороже ставилися одні до одних, і навіть шлюби між представниками приміських і міських львівських євреїв стали надто рідкісним явищем. Ці розбіжності частково були подолані за ліберальної австрійської влади у другій половині XIX століття.
Євреї не мали міського права і вважалися підданими короля, підлягаючи юрисдикції королівського старости. Завдяки протекції польських королів вони від XV століття у Львові почали складати потужну конкуренцію купцям інших національних громад, тому магістрат виступав за обмеження їхніх прав на торгівлю. Якщо у XV столітті польські королі доволі прихильно ставилися до євреїв, надаючи їм широкі права у торгівлі, то вже 1521 року Сигізмунд I видав доленосний у негативному сенсі для євреїв і у позитивному для міської влади декрет, за яким єврейська торгівля була зведена лише до чотирьох товарів: волів, воску, сукна і шкір, і цю торгівлю можна було проводити лише гуртом і в ярмаркові дні.
Великих утисків у торгівлі зазнавали передміські євреї, торгівельна діяльність яких була обмежена максимально. Сигізмунд I, зрозумівши, що євреї на Краківському передмісті можуть цілковито зубожіти, і таким чином зазнає збитків державна скарбниця, доручив магістрату залагодити цю проблему. 1530 року було домовлено, що передміські євреї за певну щорічну платню торгуватимуть на тих самих умовах, що й міські.
Чергова хвиля єврейських вигнанців із країн Європи сягнула Львова на початку 1540-х років. Вочевидь їхня чисельність була доволі значна, бо королівський наказ передбачав вигнання новоприбулих до Львова з-за кордону євреїв. Це мотивувалося скаргами католицького населення міста на те, що воно потрапило у більш скрутне економічне становище, аніж євреї та «схизматики».
Євреям завжди віртуозно вдавалося уникати сплати податків місту в обсязі, визначеному тодішніми правовими документами. Львівські євреї не платили міських податків, як решта національних громад, тобто ретельно за кожним пунктом, а відкуплялися лише сталою річною сумою. Це було для них надзвичайно вигідно, бо зі середини XVII століття почала стрімко зростати інфляція у три і навіть чотири рази, а євреям якимось чином вдавалося утримувати річну суму сплати незмінною.
Що ж до відшкодування, наприклад, суми виплати викупу військам Богдана Хмельницького після облоги 1648 року, то королівський декрет наказував львівським євреям компенсувати одну п’яту частину всього викупу, тобто 200 тисяч злотих. Після довгих перемовин, тяганини, протекції магнатів ця частка була зменшена до 84 тисяч, утім євреї одразу сплатили лише 4 тисячі, решту обіцяючи виплатити частинами впродовж декількох наступних років.
До речі, під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького міська влада, зі зрозумілих причин цілковито довіряючи євреям, роздала єврейській молоді 200 рушниць і 50 списів та доручила єврейським стрільцям захищати міські фортифікації. Вежу Корнякта, яка в часі облог виконувала оборонну та розвідницьку функції, магістрат обсадив євреями, не довіряючи підозрілим українцям. Після зняття облоги українці нарікали на страшний гармидер, учинений єврейськими оборонцями на вежі Корнякта.
Після погромів 1644 року ліберальний король Михайло Корибут Вишневецький привілеями 1670 і 1671 років фактично зрівняв у торгівельних та економічних правах євреїв з рештою львівського містянства, було скасовано майже всі боргові претензії міста до євреїв, а вони були чималими – 115 тисяч золотих. Євреї могли привозити і вільно продавати будь-які товари у місті й на передмістях, «набувати ґрунти та будинки і тішитися будь-якими прерогативами та вільностями на вічні часи». 1672 року передміським євреям було дозволено винаймати будинки в середмісті, торгувати усіма товарами і шинкувати напоями.
Цікаво, що й король Ян III Собеський був дуже прихильний до львівських євреїв, один із яких Емануель де Йона був його особистим лікарем, а інший Якуб Бецал – головним митником Речі Посполитої. Тому численні претензії львівської міської влади щодо несплати євреями боргів місту постійно відкладалися. Так рік у рік це питання висіло в повітрі й зрештою вийшло таким чином, що єврейська громада сплатила лише невелику частинку того, що була винна містові.
Загалом польські королі завше виявляли прихильність до окремих євреїв. При дворі короля Сигізмунда Августа був єврей Іцек, який користувався великими милостями. Йому захотілося володіти домом у Львові, який би виходив з Єврейської вулиці на Руську, утім ця ділянка належала якійсь удові. Король доручив раді відібрати в неї принаймні половину цієї ділянки і віддати євреєві, обіцяючи за це свою королівську ласку. Несила була Раді протистояти волі монарха, і Іцек, попри плач вдови, отримав половину її ґрунту.
Так що, судячи з прихильності королів Речі Посполитої та значної частини польських магнатів до львівських євреїв а також завдяки віртуозному талантові останніх уникати податків і рівної з іншими громадами участі у виплаті викупів під час облог Львова, характеристику Яна Алембека щодо Львова як «землі обітованої» для євреїв не можна вважати аж занадто великим перебільшенням.
* головне фото зі сторінки Мандрівка старим кордоном / Facebook