Сам я виїхав зі Львова, маючи лише чотири місяці – але на своє виправдання можу навести факт, що це не було моє рішення... Тепер мешкаю в Кракові, у місті, яке часто порівнюють зі Львовом, хоч за австрійських часів саме Львів, як відомо, був столицею Галичини, в ньому резидував намісник, тут було зосереджено більше коштів, більше будувалося. Краків був меншим і більш провінційним.
Впродовж двох десятків років я проживав у Франції, під Парижем, але звідти їздив до США, до Г'юстона, де, починаючи з 1988 року, щороку проводив чотири місяці: я викладав creative writing у місцевому університеті (University of Houston). Однак у 2002 році разом з дружиною ми вирішили повернутися до Кракова... Чому? Це, звичайно, історія дуже складна і зовсім нелегка. До того ж, думаю, що мої мотиви були дещо інші, аніж моєї дружини; для мене Франція завжди була до певної міри мачухою. Париж мене захоплював. Я й тепер ним зачарований і дуже його люблю - мені просто подобаються паризькі вулички з їх неповторним графічним ландшафтом, який створюють вивіски магазинів і кав'ярень, тонкі платани, стовбури котрих ув'язнені металевими решітками. Зимою тут можна зустріти чоловіків в червоних шаликах (які замінюють їм теплий плащ), літом - натовпи у сквериках кав'ярень. Я був справді захоплений містом, але дещо менше - його мешканцями. Дратувала мене атмосфера своєрідної зверхности, котра так контрастувала із добродушною товариськістю американців...
Як би там не було, тепер я мешкаю в Кракові і, коли б не вроджена обережність, зараз би вигукнув, що я у цьому місті щасливий. З цим словом слід поводитися досить обережно - з великим задоволенням, однак, хотів би виголосити похвалу таким містам як Краків чи Львів, тобто середнім містам, не таким гігантам як Лондон, Париж або Москва, що зберігають певну рівновагу між природою і цивілізацією (хіба є ще десь такі чудові парки і такі старі дерева!), що притягують до себе науковців і митців, але водночас не відкидають інженерів і людей технічних професій... Інакше кажучи, я маю на увазі не-столиці, в яких не зустрінеш найамбітніших кар'єристів, що прагнуть міністерських портфелів, тобто міста дещо спокійніші.
Я думаю, що за такими містами майбутнє, що саме тут життя може бути найцікавішим; тут можна - або можна буде - поєднати цікаву працю з інтенсивною участю в культурному житті (театр, філармонія, добрі кінотеатри, зустрічі і виступи), тут буде можливість поєднати міську екзистенцію - а кожен з нас любить саме міське життя - із перебуванням на лоні природи, яка оточує наші міста і, здається, споглядає на нас з цікавістю: що ж ці люди роблять... В Парижі, який я так добре пізнав, щоби побачити найближче поле чи галявини, треба сісти в автомобіль або приміський потяг і їхати, їхати, чекаючи, аж поки не зникнуть будинки, багатоповерхівки і поволі з-поміж фабрик і складів так званої Zone Industrielle або Промислової Зони, вирине зелене село.
Польща вже є в Європейському Союзі. Україна, очевидно, приєднається до нього. Пригадую своє перебування у Львові у 2001 року - це була конференція, організована Німецькою Партією Зелених. Керівники цієї партії (між іншими, симпатичний Даніель Кон Бендіт) запевняли тоді українців, що їх країна не має жодних шансів на вступ у ЄС. Їх категоричність мене вразила; вони використовували між іншими аргумент, що Україна ніколи не пережила серйозного руху за свободу, як Угорщина в 1956-му, Чехословаччина 1968-го чи Польща в 1980-му. Але тепер, після помаранчевої революції, все змінилося...
Мені здається, що молоді львів'яни повинні думати про життя саме у Львові. Перед тим нехай однак виїдуть на рік, два чи більше за кордон; немає кращого приготування до життя в рідному місті, аніж тимчасова розлука з ним. Зрозуміло, що варто пізнати великий світ, країни багатші і краще розвинуті, ніж наші, які мають кращі університети і музеї (хоча й ті, які люблять подорожувати до країн екзотичних і бідних, теж можуть багато чого навчитися - прикладом може бути Ришард Капусціньскі, відомий репортер і письменник, який головним чином їздив в Африку і Південну Америку). Але пізніше, по місяцях чи роках, проведених далеко від свого міста, добре до нього повернутися.
Я знаю, що Польща - це країна, яка завдяки еміграції втратила (і надалі продовжує втрачати) сотні тисяч людей, в тому числі найбільш освічених...
У таких справах не можна брати моралізаторського тону, особливо тим, хто сам багато подорожує. Коли однак зустрічаю моїх краян за кордоном і в Кракові, то мені здається, що ті, яким життя вдалося тут, на місці, радіють ще чимось додатковим, чого не мають поляки, іноді набагато заможніші, в інших країнах. Чим є це щось? Дуже важко це окреслити - але ризикну: думаю, що ті, які залишилися у власній країні, мають шанс відчути, що їх зусилля, праця, діяльність в певний спосіб поєднуються із загальним добром, що їх життя має певну солідну підставу, яка є може невидима, та все ж існує всюди там, де пам'ять про предків зростається щоденно із осягненнями активних поколінь.
І може тому варто залишитися в себе, вдома, для того, аби належати до тої невидимої цілісності, великої родини (яка так часто нас дратує, яку ми б хотіли виправити, реформувати). Назва її - суспільство. Греки називали її простіше: місто, polis, і може, їх термінологія є найбільш вдала.
Представляти Адама Загаєвського українському читачеві було б зайвим, якби... Якби в Україні так мало не знали про Польщу та про її культуру. І мова тут йде не лише про її Луганськ чи Херсон. Боюся, що навіть у Львові є багато освічених людей, які про Адама чули мало або й зовсім не чули. Зрештою, це є проблема не лише України: який рік-два тому під час вступних університетських екзаменів виявилося, що значна частина польських підлітків ніколи не чула про Ричарда Капусцінського.
Адам Загаєвський є поетом. Поетом зовсім не пересічним. Про нього постійно говорять як про ще одного польського кандидата на Нобелівську премію. Його непересічність пов'язана, серед іншого, зі стилем життя, котрий він сам довгий час практикував. На його думку, справжній поет не може мати батьківщини - він має радше бути вічним мандрівником. Адам Загаєвський був позбавлений своєї батьківщини, коли йому було всього чотири місяці. Його вивезли з рідного йому Львова, під час примусового виселення поляків з на той час уже радянської Галичини. Він виростав у Кракові, у родині й середовищі, де навколо всього львівського існував справжній культ, а кожна згадка про Львів була майже святинею. Відображенням цієї атмосфери є його відомий вірш «Їхати до Львова».
Зрозуміло, що тут йшлося про символічне повернення до Львова - адже справжній поет не повинен мати батьківщини. Подібної постави притримувався інший славетний уродженець Львова Станіслав Лем. Він вибрав собі за принцип ніколи не повертатися до свого рідного міста - бо надто дорогі були спогади про нього, і надто сильним могло бути розчарування від побаченого.
Однак Адам Загаєвський таки приїхав до Львова. На одну з конференцій, котра проходила тут у 2001 році. Він навіть відвідав «свою» квартиру. У ній тепер, зрозуміло, живуть цілком інші люди. Ця зустріч, як і все «повернення до Львова», видалася дуже зворушливою. А який місяць тому Адам Загаєвський знову приїхав до Львова, тим разом - майже інкогніто, з групою своїх американських і французьких приятелів-літераторів. Автор цих рядків проводив екскурсію з цією групою, і, користаючи з нагоди, попросив у Адама Загаєвського про статтю для ZAXID.NET. Що він і зробив. Наводимо її мовою оригіналу й у перекладі. Хочу подякувати Зосі Івановій, Сашкові Оверчуку та Юркові Прохаськові за допомогу при підготовці цих текстів для електронної публікації.
Славко Грицак
ЇХАТИ ДО ЛЬВОВА
(Переклад Олександра Оверчука)
Їхати до Львова. З котрого перону їхати
до Львова, якщо не у ві сні, на світанку,
коли роса на валізах і власне родяться
експреси і торпеди. Раптом виїхали до
Львова, посеред ночі, удень, у
вересні
чи в березні. Якщо Львів існує, під
покровом границь, і не тільки у моїм
новім паспорті, якщо пропорції дерев,
ясени і тополі, усе ще дишуть голосно
як Індіани, а струмки белькочуть у своєму
темному есперанто, а вужі, як знак
м'який у мові російській, зникають посеред
трав. Спакуватися і виїхати, взагалі
без прощань, опівдні, зникнути
так, як панни непритомніють І лопухи, зелена
армія лопухів, а під ними, під парасолями
венеційської кав'ярні, слимаки балакають
про вічність. Тільки катедра зноситься,
пам'ятаєш, так вертикально, так вертикально.
як неділя і білі серветки і відро
повне малини, що стоїть на підлозі і моє
прагнення, котрого ще не було,
лише сади хвощі і бурштин
черешні і Фредро непристойний.
Було завжди забагато Львова, ніхто не вмів
зрозуміти усіх околиць, почути
шепіт кожного каменю, сонцем
спаленого, церква уночі мовчала зовсім
Інакше ніж катедра, єзуїти хрестили
рослини, листок за листком, а вони росли,
росли без пам'яті, а радість крилася
всюди, в коридорах і кавових млинках,
що самі обертались, у голубих
заварниках і в крохмалі, котрий був
першим формалістом, в краплях дощу і в
колючках троянд. Під вікном жовтів замерзлий первоцвіт.
Дзвони били і дрижало повітря, корнети
черниць, як шхуни пливли під
театром, світу було так багато, що мусив
бісувати безкінечно,
Публіка шаленіла і відмовлялася
полишити зал. Мої тітки ще
не знали, що їх колись воскрешу
і жили так довірливо і так поодиноко,
служники бігли по свіжу сметану.
чисті і випрасувані, у хатах трошки
злості і велика надія. Бжозовський
приїхав на лекції один з моїх
вуйків писав поему під назвою Чому.
Всемогутньому офіровану і було забагато
Львова, не поміщався у посуді,
розривав склянки, виливався зі
ставів, озер, димів усіма коминами,
обертався у вогонь і бурю,
сміявся блискавками, упокорювався,
повертався додому, читав Новий Завіт,
спав на тапчані під гуцульським килимом,
було забагато Львова, а тепер нема
його взагалі, ріс нестримно, а ножиці
тяли, холодні садівники як завжди
у травні без милості, без любові
ах почекайте, лиш прийде теплий
червень і м'які папороті, безмежне
поле літа тобто дійсності.
Та ножиці тяли, вздовж лінії і впоперек
волокна, кравці, садівники і цензори
тяли тіло і вінці, сікатори невтомно
працювали, як у дитячій витинанці
де потрібно вирізати лебедя чи сарну.
Ножички, ножики і бритви шкрябали
тяли і вкорочували пухлі сукні
пралатів і площ і кам'яниць, дерева
падали мовчки як в джунглі
і катедра дрижала і прощалося на світанку
без хусток і без сліз, такі сухі
вуста, ніколи тебе не побачу, стільки смерті
чекає на тебе, чому кожне місто,
має стати Єрусалимом і кожна
людина Євреєм і лише тепер у поспіху
пакуватися, завжди, щоденно
і їхати без тями, їхати до Львова, адже
існує спокійний і чистий як
персик. Львів є всюди.
Редакція ZAXID.NET висловлює щиру подяку історику Ярославу Грицаку за працю у підготовці цього тексту для нашого Інтернет-видання.
Переклад з польської - Олег Дух.