Із усіх знаних сучасників він чи не найбільше спричинився до промоції міста, в якому провів свої студентські роки, в якому написав твори, які й досі читають у багатьох країнах світу, в якому усіма можливими способами намагався залишитися й надалі.
Йому не вдалося протистояти вибрикам тодішньої системи і Львів залишився без Андруховича. Згодом місто отримало від нього реверанс у вигляді есе «Львів - місто-корабель». Оду вуличкам та кам'яницям львів'яни навперебій приписували собі, допоки він не зізнався у «Малій інтимній урбаністиці», що у Львові на початку 80-х «студенти університету всім своїм виглядом, рівнем спілкування і побутом нагадували радше вихованців якогось імбецильного петеу. А так звана національна інтелігенція демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, цілу свою українськість сублімуючи в розгодовані візії та вишивані сорочки...».
Про свою таємницю та теперішнє сприйняття Львова письменник Юрій Андрухович розповів у ексклюзивному інтерв'ю ZAXID.NET.
Львів заповнюється зовсім не тими людьми
- У своїй «Таємниці» ви пишете, що коли у 1977 році приїхали до Львова, то це було Місто з великої літери, яке нагадувало пізнану вами у дитинстві Прагу. Чи залишилося воно для вас таким Містом і взагалі що це означає?
- Ні, моє відчуття останніх років, а може навіть не останніх, а всього, так би мовити, найновішого періоду нашої історії, таке, що це, на жаль, місто, яке занепадає. Йому вже досить відчутно бракує тієї особливої атмосфери, яка була притаманна. Навіть не атмосфери, бо було певне відчуття, що це місто - один із центрів. Тоді було щось таке особливе, наприклад, можна було будь-де, принаймні у межах Радянського Союзу, з великим апломбом казати: «Я зі Львова». І це дуже шанувалося, тому що існував певний комплекс уявлень: дуже добра кава, єдине європейське місто. Ну в СРСР взагалі вважалося, що європейськими містами є три балтійські столиці і Львів. А зараз це вже втрачено, відчуття такого чогось львівського вже немає. Тобто певним чином з незалежністю України місто почало катастрофічно втрачати своє значення через передовсім втрату найкращих людей, бо, на мій погляд, цю ауру, тоді в 70-80-ті становили унікальні люди, які тут жили, люди різних галузей, які насправді різними речами займалися, але були по-своєму якісь зовсім надзвичайні. І після якихось катаклізмів, мабуть, у зв'язку з таким безпропорційним суперцентралізованим розвитком нашої країни, відбувся цей колосальний відплив таких людей зі Львова. Я думаю, передусім причина у тому, що якісь людські місця залишаються порожніми, але порожніми довго бути не можуть, бо вони заповнюються і заповнюються вже зовсім не тими людьми.
Львів'яни не допомагають одне одному, а заважають
- У вашій нові книжці «Львів - це така собі філія Кульпара»...
- Так. Ну це так, напівжартома...
- Але можливо це пов'язано із тим, що львівське міщанство набуває рис напівбожевільної комічності. На вашу думку, чи може воно з часом зникнути з цього міста або у щось перевтілитись. У чому проблема львів'ян, які, як тільки вибиваються в люди, то вже й забувають про допомогу своїм землякам. Іноді це мені нагадує «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа, тобто якби львів'ян висадили на безлюдний острів, то вони б там одне одного...
- Я не думаю, що аж так драматично, що львів'яни львів'янам перегризуть горло, як тільки їм таку нагоду надати, але дійсно між львів'янами існують якісь такі внутрішні стосунки, в які мені так і не довелося бути посвяченим, тобто я можу про це хіба що якось здогадуватися. Є якісь певні стереотипи, я думаю, тут швидше про них йдеться, є такий стереотип наприклад, що галичани - це найнещиріші люди. Якщо всіх українців порівнювати, то нещирішими за них хіба мають бути закарпатці, але чи це правда? Стереотипи мають багато чого від правди, через це вони і функціонують, але разом із тим не можна тільки на них покладатися. Я думаю, що тут зовсім інша проблематика, тобто насправді це місто має дійсно нагоду стати такою зразковою європейською територією України, від якої Україна далі зможе щось переймати, але почати слід з найелементарнішого. Тобто європейське - це не якісь наддуховні чи просвітницькі ідеали, це насправді водогін і каналізація, і від цього вже можна далі розвиватися. І у цьому сенсі Львів дуже запущене місто, дуже занедбане, я можу собі уявити, моральний стан і настрій людей, які живуть у місті, де двічі на добу подається вода. Тепер уже, живучи в такому в цьому сенсі благополучному Франківську наприклад. Тобто громада за совка, це було зрозуміло, чому особливо не рипалася, але зараз, за сьогоднішніх обставин, ця громада вже давно мала б ці проблеми вирішити. Вона просто б мала, нормально зорганізувавшися, врешті обрати таку міську владу, яка б все вирішила в лічені роки, за рік чи за два. Це не громада на сьогодні. Це спільнота розрізнених якихось, ну не знаю, родин, кланів, особистостей, осіб, які, власне кажучи, можливо, не настільки допомагають одне одному, а заважають.
Львів буде занепадати, допоки львів'яни не зрозуміють, що вони не у відрядженні
- Річ у тім, що оці всі львівські клани і родини переконані у своїй обраності, практично всі львів'яни вважають, що Львів - духовний та культурний центр України. Але якщо звернути увагу хоча б на мізерну кількість книжок, які тут видають, на те, що у Львові вкрай рідко знімають фільми...
- Я думаю, що це не так, що вони вже так не вважають та й знімали тут дуже в'яло.
- Але що має змінитися у свідомості львів'ян, щоб вони зрозуміли, що вони все втрачають і треба щось робити?
- Ну, я не хотів би маніпулювати свідомістю... Я думаю, що найважливіше - це повернутися просто до якоїсь такої переконаності, що це велике щастя жити в такому місті, що практично нікому більше в нашій країні не пощастило жити в такому магічному місті, і чим більше цієї свідомості, тим більше потім відповідальності за це місто. Тобто, як був міським головою Буняк, мені розповідали журналісти, що було якесь таке приватне інтерв'ю з нагоди Великодніх свят чи то після них, і його запитали, як він відсвяткував, то він сказав: «Ну як? Їздив додому на село». Тобто не має права мер такого міста вважати домом село. Що це означає? Це він тут, як у відрядженні, був лише? Ця посада для нього що? Виконання обов'язків? Тобто це місто вимагає просто розуміння і любові, так як і усе на цьому світі. Але я думаю, що зараз до нього багато людей так ставляться - вони тут у відрядженні. І якщо й далі так ставитися до нього - то воно буде занепадати.
- У «Малій інтимній урбаністиці» ви радієте, що не живете у Львові, тобто не залишилися тут...
- Ну аж такої радості з цього приводу немає, але добре, що так склалося. Ні, насправді я намагався всіма силами тут залишитися, але це було неможливо у зв'язку з дуже суворими тодішніми правилами проживання, прописки, працевлаштування і так далі, і так далі, і так далі. А пізніше я відкрив для себе Франківськ як місто, яке самодостатньо інакше, але воно, на мій погляд, не бідніше. У німецькомовному світі на мої вечори приходять люди, які їздили в Україну, які здійснюють такий галицько-буковинський маршрут, тобто Львів-Чернівці, дорогою вони роблять зупинку в Франківську, тому що його об'їхати неможливо і мені дуже часто ставлять запитання: «Скажіть, в чому таємниця: ми були у Львові, були в Чернівцях. У Львові - депресивна атмосфера, в Чернівцях - цілковитий хаос, це якийсь такий табір після війни, чому між тими містами лежить Франківськ, де така позитивна аура і все так добре? Ми так себе відчули, ніби ми у Швейцарії...»
- І ваша відповідь...
- Я не знаю, це таємниця (сміється). Я не знаю чому так, але я приблизно намагаюся так от говорити про долю Львова як от це зараз говорив, можливо, що це є втрата, яка відбувалася упродовж п'ятнадцяти років. Можливо, Франківськ має ту позитивну перевагу, бо це місто ніколи не мало претензій, там немає такої манірності, немає оттого, про що ви кажете і там більше як би такої безпосередності. Воно таке однозначно провінційне, але воно, так би мовити, не робить з цього якоїсь драми. Провінційні? Добре, ми такими є, і це цікаво теж.
Львів потрібен Європі?
- Міська влада намагається перетворити Львів на Вроцлав, тобто кажуть, що це міста-побратими, вони дуже схожі. Чи є сенс перевтілювати Львів на будь-яке із європейських міст і чи після цього воно буде потрібне європейцям? Всі переконані, що Львів - це туристичне місто, але хто поїде у другий Вроцлав, третій Краків чи десяту Прагу?
- Ну так. Так, але знову ж таки, з іншого боку Львів - це все ж таки об'єктивно європейське місто, тобто не можна з нього якесь інше зробити. Для мене воно схоже на Вроцлав такою ж мірою, як і на Краків, скажімо, воно навіть більше схоже на Краків, тому що історично це був один організм, а Вроцлав - це був інший організм, це була Прусія. Це побратимство виникло на іншій основі, тому що Вроцлав і його околиці фактично заселений колишніми львівськими поляками, так званими львовяками. Але з цього не випливає, що це якісь міста-близнюки, це досить різні міста. До речі, Вроцлав дуже багатий водою, він є судноплавний. Я не думаю, що це катастрофа, що Львів європейський, що у зв'язку з цим європейці не будуть сюди їхати.
- У «Таємниці» ви кажете, що коли їхали у наступну мандрівку, то ваш батько асоціював собі кожне із відвідуваних вами міст із якоюсь однією чи двома речами. Із чим у вас асоціюється Львів, йдеться про те, що його відрізняє від інших міст?
- Ну не знаю, над цим треба попрацювати. Я взагалі не прихильник щоразу якогось такого - одне або якихось п'ять найкращих місць, тобто якраз чим більше цих варіантів, чим воно багатогранніше, тим, мабуть, цікавіше і цінніше. Львів можна розкручувати з точки зору ренесансово-барокової архітектури, можна з точки зору всього цього австро-угорського ампіру, з точки зору такого ландшафтного організму як Кайзервальд, тобто можна знаходити дуже багато всяких альтернативних варіантів, на яких будувати, скажімо, цю туристичну ідею.
- Наприклад, Тарас Прохасько каже, що місто - це перш за все мури, а каналізація вже потім, але не можуть ці мури дихати лише історією, місто має розвиватися. Чи існує якась модель розвитку іншого міста, яка б підійшла Львову? Тобто є така думка, що до Львова варто повертатися лише заради архітектури, коли читаєш ваше есе «Львів - місто-корабель», то теж виникає така думка, що Львів слід перетворити у музей під відкритим небом...
- Тільки не це, тобто музеї - це все добре, це чудово, але не можна перетворювати усе у суцільний музей. Це, до речі, загроза, яка зараз виникла над Західною Європою. Про це говорив дуже цікаво в Давосі один із найближчих радників екс-кандидатки на французького президента Руаяль, який у випадку, якби вона перемогла, міг стати, здається, міністром закордонних справ. Отже він казав, що нам страшенно важливо працювати з Україною і надати Україні європейську перспективу, надати взагалі східній Європі значно більше значення через те, що їхня частина Європи, тобто Західна Європа перетворюється на музей і нічого більше. Це буде місце, де приємно живеться, приємно витрачається гроші і нічого більше, а якщо йдеться про життя, то для мене це не розвиток. Перетворення будь-якого живого організму на музей вже само по собі нищівне. Але якби свого часу зі Львова не виїхало стільки людей, то можна було б акцентувати на культурному феномені, тобто нове, радикальне, модерне українське мистецтво. Тут було те, що називається силою, в середині 90-х - це було справжньою силою чогось нового і цікавого, чого більше ніде не було. Але зараз дуже багато таких людей як не в Києві, то уже там, за океаном.
- Чи може практично мільйонний Львів перетворитися на мегаполіс?
- Мене цікавить інше, чи є у Львові вплив міграції на нерухомість, бо наприклад у Франківську дуже висока пропозиція, скажімо набудовано велетенську кількість елітних будинків і насправді франківці стільки грошей не заробляють, щоб їх купувати, тобто ідея одна, що це будуть купувати заробітчани але кінця 90-х, які в Канаду колись поїхали, але вони не повернуться, тому набагато реальніше виглядає на те, тобто я чую на кожному кроці, що ці площі, цю нерухомість купують як не київські, то донецькі. Тут є кілька резонів, тобто дешевше ніж там, Карпати поруч. Люди із серйозними автомобілями, джипами до цих Карпат будуть за тридцять хвилин доїздити і будуть мати собі там якусь таку зону для розваги і відпочинку. То, може, так буде і з Львовом.
Фото Христини Неофіти
Довідка ZAXID.NET
Юрій Андрухович народився 1960 року в Івано-Франківську. Студентські роки провів у Львові.
Автор поетичних циклів «Небо і площі», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини», «Листи в Україну», «Індія» та романів «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», «Дванадцять обручів», «Таємниця».
Твори перекладено й видано в Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусії, Литві, Словаччині.