Львів антиросійський – 3. Агонія

08:12, 7 березня 2008

Теза про антиросійськість Львова має право на існування хоча б тому, що міф конче необхідно підтримувати і виправдовувати. Поганих міфів немає – є невміння їх «продавати».

Чи не головний історичний капітал, який Львів виніс зі своєї 50-літньої радянської доби, - це образ антиросійського міста. Дійсно, СРСР нічого кращого не міг зробити, як самотужки розкрутити промоцію Львова бандерівського. Сам факт існування тотально несовєтського, ба навіть панського Львова у ворожих совєтських пролетарських координатах уже робив свою справу, і львів'янам фактично нічого не треба було робити для того, аби їхнє місто славилося по всіх 15-ти республіках статусом чужорідного тіла. Звучало і звучить це як комплімент. Тобто улесливим перебільшенням.

 

Місто, що гуляє саме по собі

Як і кожен стереотип, антиросійськість Львова (яка є логічним вислідом антирадянськості) мала реальні підґрунтя - не без цього. Однак цей стереотип не був би настільки продуктивним, якби він не підживлювався споживачами цього стереотипу. Антиросійським містом Львів був в очах насамперед нельвів'ян. Хоча Ленін під Оперним театром і цілі ватаги львівсько-радянської «інтелігенції» насправді спростовували антиросійський образ. Важливішим було інше - відчуття інакшості Львова. На щастя, цієї шизофренічної доби я не застав, але розповіді знавців і аналітична інтуїція живописно малюють мені тогочасну радянську львівську еліту, яка нещадно таврує на партзасідаловках усіх неугодних і на ділі антиросійських елементів. Образ антиросійського міста був і є вигідним Львову. І був би вигідним, якби Львів умів із цієї привілеї витискати максимум.

Чи був Львів дійсно антиросійським містом - у кожного буде своя думка. Львів швидше був неросійським містом. Але не анти-. Так само, як Львів донедавна був неукраїнським містом. Узагалі-то набагато легше розмірковувати над тим, яким ще «не-якимось-там» містом був Львів. Так і хочеться сказати, що Львів завжди був містом, яке гуляє саме по собі в обставинах, які складалися навколо нього історично і незалежно від самого міста. Бо так виглядає, що Львів ніколи не вершив свою історію.

В улюбленій Австро-Угорській імперії провінційне місто Львів розквітло завдяки любові віденських вельмож до відпочинку на периферії. Так постало місто, яке досі заробляє великі гроші на тому, що австріяки будували як свою розвагу і віддушину.

За поляків Львів теж був ні польським, ні вже точно українським - інакше поляки ніколи б із таким нагальним підкресленням не наголошували, «же то єст наше място».

З радянщиною історія зіграла той самий жарт: Львів по-європейськи міг зустріти совітів хлібом-сіллю, але стати радянським не міг через засадничо іншу онтологію.

Це моє суб'єктивне відчуття, але ми живемо в місті, яке одразу марніє й помирає, щойно стає моно-містом. Можливо, це пояснює те, чому Львів марніє й помирає зараз, поставлений в українські, невластиві містові реалії.

 

Українці-вискочки

Теза про антиросійськість Львова має право на існування хоча б тому, що міф конче необхідно підтримувати і виправдовувати. Поганих міфів немає - є невміння їх «продавати». Львів славиться своєю багатообразністю. І так сталося, що український сегмент Львова (можливо, це чверть, можливо, третина самої природи міста) випродукував найбільш яскраву ідеологему - ідеологему протесту. Місто, яке будувалося і розвивалося чужинцями, було приречене рано чи пізно вибухнути чимось анти-. Українці існували та існують у Львові в якості споживачів та експлуататорів не зовсім свого міста. І на таку підводну протестність українського сегменту міста дуже вдало наклалася радянська доба - доба, яка ну ніяк не могла співіснувати з жодним образом Львова, з жодним його сегментом. Так, український націоналізм 40-х років зачався у Львові. Але де він міг зачатися, як не в ворожому таборі? Український націоналістичний Львів (а значить і антиросійський) - це неприродний Львів. І я, відверто кажучи, дуже шкодую, що природну багатообразність Львова враз перебив український образ. Дякувати за це треба СРСР. Саме СРСР безповоротно українізував неукраїнський Львів.

От і доводиться зараз жити з образом Львова, покаліченим українцями. Стосунки львівських українців із Росією важко назвати конструктивними. Загарбниця і злочинниця - інакше Москву тут не називають. І це правильно. Саме вона для українця замінила пана із Заходу на товариша зі Сходу. Краще на гірше. Тому антиросійськість Львова треба списувати на природну нелюбов до чужинця, який нав'язує свої правила і чинить наругу над містом, начисто замінюючи населення і масакруючи специфічне місто уніфікованою промисловістю. Я наполягаю, що антиросійськість Львова - це взагалі не політична категорія і не політична позиція. Адже Львів ніяких глибоких контактів та історії взаємин із Росією не мав до 1939 року. Та й не мав би, якби не Друга світова. А як можна бути налаштованим рішуче проти того, з ким, у принципі, й не контактуєш? Антиросійськість Львова - це просто збіг, коли Москва зайняла вакантне місце ворога для української частини Львова, залишеної один-на-один (бо львівські поляки мали свою Вітчизну, а львівські євреї - свої інтереси). Зрештою, Москві теж потрібно було проти когось чи чогось боротися. Відтак антиросійськість Львова - це просто рефлекторна реакція на чергову зміну історичних декорацій у місті, яке схильне було жити саме по собі. Політичний умисел тут - річ другорядна.

 

Агонія міфу

Як виявилося, українці стали найгіршими з-поміж усіх власниками Львова. У спадок вони отримали чудовий стартовий майданчик для утвердження самодостатності Львова. Власне самодостатності! Станом на 1991-й рік, відколи починається відлік нової, здебільшого трагічної віхи Львова, ми мали основну і безцінну вартість - чітко вловимий дух міста. Звичайно, він уже мало що спільного мав із часами ліберальних імперій, Австрії чи Польщі, за яких місто було досить іграшковим та улюбленим. Утім, новочасний дух уже цілком українського міста вчувався неабияк. Характеристикою львів'янина стало місце його проживання. Місто промовляло само за своїх мешканців. І антиросійськість, як природній продукт згорання свободи, мала стати генеральною ідеєю Львова. Уявімо собі, які геополітичні та економічні перспективи відкрилися би перед Львовом, якби він став антиросійською автономією - так само, як Крим став проросійською автономією! Аж зло бере... На цих фантазіях ставлю три крапки, аби уникнути звинувачень (чи то пак компліментів) у сепаратизмі.

Львів приречений відчувати свій дискомфорт в Україні, і тут інертна антиросійськість - головна причина. Львову доводиться вибирати: якщо він в Україні - отже, він не може бути антиросійським. А немає більш печального видовища, як бачити агонію міфу. Яка несправедлива ця історія! Саме антиросійський стержень, антиросійські устремління рік за роком українізували Львів - однак саме від цього стержня, від цих устремлінь доводиться відмовлятися тепер, аби бути українським містом у сонмі 24-х решти. Це вибір між міфом, який дозволив вижити, і реаліями, які дозволять просто жити. Ми бачимо, як міф про антиросійськість Львова капітулює і корчиться, перед тим викидаючи на-гора передостанні залишки своїх ознак. От начебто глянеш ззовні - антиросійськість Львова простежується. Є Тягнибок і Новоженець, антиросійська риторика яких потрясає повітря. Водночас є «Криївка», де все бандерівське підняте на сміх. Є клюмба, де тренуються навики антиросійської лайки. Водночас є 52% голосів за російськомовну вірменку Ю.В.Т. Ентропія образу. Загибель міфу. Бо вибір зроблено.

 

Місто для всіх?

За вікном - 2008-й рік. Антиросійський образ Львова живе хіба що поза Львовом. Причому таке враження, що львів'яни відчайдушно хочуть переконати усіх і вся, що тут ніхто москалів не б'є та й російської мови стає вже більше від української. Саморобні написи на стінах в індустріальних районах Львова «Геть москалів!» - не зараховуються. Повчання Ірини Фаріон і вишукування росіянізмів у мові депутатів - без коментарів. Теперішня антиросійськість Львова де-не-де виявляється лише у примітивних зовнішніх ознаках. Та й то не від великого розуму. Адже кожен справжній львів'янин засуджує дебілів, які пишуть усілякі дурниці на стінах та б'ють вікна в Російському культурному центрі.

Антиросійськість - це не позиція Львова. Скільки б вітрин росіяни не побили в Талліні - влада все одно перенесла пам'ятник російському визволителю в інше місце. Скільки б людей у Вільнюсі не переїхали танки - Литва зробила свій антиросійський вибір. Скільки б естрадних та гумористичних десантів із Росії не висаджувалися щороку в Юрмалі - латиші сприймають росіян як розвагу і прибуток (у кращому випадку). За всім цим стоїть те, що називається позицією і чим навіть не пахне у Львові. І ніякий пам'ятник ніякому Бандері не додасть антиросійського духу містові, яке стало пересічним. Зауважте: з часу відкриття пам'ятника біля нього не відбулося жодного мітингу. Антиросійський символ у бронзі стоїть мертвий.

Ніщо, крім самої згадки про антиросійський міф, уже не здатне воскресити відчуття інакшості Львова. Львів із «антиросійського» поволі стає містом дистильованої толеранції. І це дуже обнадійливо. Бо якщо Львову вже ніяк не відкараскатися від України та українського - то є сенс утвердитися як космополітичний і мультикультуральний майданчик. Старим чи «тамтим» містом Львів уже не стане. Антиросійським Львів уже перестав бути.

Історія робить новий віраж у бік «міста для всіх». Мабуть, від безвиході.