Інтерв’ю з художницею Ганною Криволап стало для мене останнім перед повномасштабним вторгненням. Ми поговорили з нею 22 лютого у Національному музеї, де за кілька днів до розмови відкрилась її персональна виставка, перша у Львові.
Після 24 лютого здавалось, що розмови про мистецтво не на часі, живописні полотна самотньо висіли у порожніх залах зачиненого музею. Проте згодом стало очевидним, що ідентичність потребує саме мистецького осмислення, а виставки є потрібними не менше за гуманітарну допомогу.
Тож ми повернулись розмови про співіснування етніки та актуального мистецтва.
Яким було для вас життя після 24 лютого?
Було життя до 24 лютого та було після. Змінилось багато речей, змінилися погляди на світ. Спочатку я вирішила, що потрібно допомагати, адже працювати я не могла. Тож організовувала аукціон у Чорногорії для допомоги Україні. Були представлені твори й місцевих художників, які радо відгукнулись, і українських так само. Кошти ми передали українському посольству, яке тоді уже приймало біженців.
Також у мене була виставка у художньому музеї Чорногорії. Замість картин ми розмістили там тексти, меседжі, які дуже гостро висвітлювали ті події, які відбуваються в Україні. Виставка називалась «Чи далеко від нас Україна, чи близька нам Україна».
А зараз уже працюєте?
Зараз я роблю серію робіт, які пов'язані з моїм переживанням того, що відбувається з українцями.
Це портрети людей, які зараз на передовій, які героїчно захищають країну. Декого з них уже немає, на жаль. Ці портрети мають стати зрізом часу, щоб він залишився як пам'ять після нашої перемоги. Щоб зафіксувати на полотнах людей, які віддають життя за нашу країну.
Для вас одним із головних засобів є колір. Чи кольори прив’язані у ваших творах до певних емоцій? Чи існує для вас символіка кольору?
Для мене кожен колір має свою емоцію лише у поєднанні з іншим кольором. Наприклад, червоний може бути ліричним, може бути драматичним чи фантастичним. Тобто це залежить і від відтінку, і від місця на полотні, і від пропорцій, і від сусідства з іншими кольорами. Щоразу колір може символізувати щось зовсім інше.
Тобто головним є поєднання кольорів, а не якийсь один колір?
Так. Наприклад, коли я пишу чорні роботи, то чорний колір може бути для мене дуже оптимістичним. А трагічні емоції я можу передавати через білий чи червоний колір, наприклад.
Наскільки ви екстраполюєте ці кольори на життя?
Принципово ні. Колір в живописі – це одне, а колір в житті – це інше. Раніше я багато уваги приділяла пошуку кольорів, емоційного стану, відтінків, натомість зараз мене дуже цікавлять такі речі, як традиційна символіка, яку я трансформую в абстракцію.
Виставка у Національному музеї називалась «Діалог традицій». Про які традиції йдеться та про що вони розмовляють між собою?
Вся експозиція була поділена на два крила. Серія «Причетність» є трансформацією стародавніх мозаїк, які я перетворюю у сучасні абстрактні композиції. Серія «Стрічки» – це про українську традицію вішати стрічки на щастя. Обидві ці серії, хоч і є абстракціями, проте вони мають для мене національний, етнічний характер. Можливо тому, що ця національна ідентичність є для мене дуже важливою та дає мені неймовірний імпульс, який я іноді не можу сама для себе пояснити.
Отримавши цей імпульс ви трансформуєте конкретне в абстрактне чи навпаки?
Мабуть, конкретне в абстрактне. Іноді навіть все починається просто з хвилювання, коли не розумієш, що відбулось. Потім робота починається з ескізів і вони часом бувають дуже наближеними до конкретики. Потім я все далі й далі від неї відхожу та перекладаю її на мову кольору.
Ви багато працюєте з етнікою. Вона є для вас імпульсом для творчості?
Часом так. Щось дає поштовх для роботи, а щось – ні. Але в будь-якому випадку етніка є для мене, як для українки, для громадянки, важливою. Проте не завжди вона є поштовхом для творчості. В мене батько живописець (знаменитий художник Анатолій Криволап, – ред.), а мама (художниця та дослідниця Зінаїда Васіна, – ред.) випустила велику монографію «Еволюція українського вбрання», де розглядає еволюцію українського одягу від трипільських часів до ХІХ ст. Вона робила і текст, і реконструкцію одягу. І думаю, що ця її любов до таких тем, для мене теж працює. Думаю, що наша глибока історія дає нам всім глибоке коріння.
В нас так повелося, що саме етніка головним чином презентує у світі нашу культуру. Часом це чудово, а часом це кітч. Як ви ставитесь до такої презентації?
Мені здається, етніка – дуже цікава річ, але мистецтво має бути сучасним. Тобто художник може черпати натхнення у традиції, але трансформувати її у щось сучасне.
У чому зараз в Україні полягає проблема з сучасним мистецтвом?
Думаю, що проблемою номер один є відсутність державного музею сучасного мистецтва. Для такої великої країни як Україна, не мати музею сучасного мистецтва неможливо. У нас дуже багато цікавих напрямків, цікавих художників, а музею немає.
Також мені б хотілось, щоб існував міжнародний обмін, щоб до нас приїздили художники, що наші художники їздили, виставлялись. Це було б цікаво і для глядачів, і для художників.
Чи має тим займатись держава?
Без сумніву. Приватний музей сучасного мистецтва – це добре, але державний є зовсім іншим рівнем. Звичайно, виставки можуть існувати як приватна ініціатива, але я вважаю, що має цим займатись держава.
Я знаю, що одну з робіт ви писали безпосередньо в Національному музеї. Чому?
Мені дуже подобаються ці зали, я думаю, що вони є одними з найкращих в Україні. Тут відчувається історія і відчувається, що вони робились спеціально для експозицій. Оскільки я презентувала дві серії, я зрозуміла, що для того, аби з’єднати два крила, мені потрібна одна велика робота. Адже експозиція виглядала незакінченою. Я готувалася до цього, замовила полотно, в Києві робила ескізи. Але писати картину в музеї – це щось фантастичне. Я дуже вдячна керівництву музею та усім співробітникам за підтримку та допомогу.
Загалом виставка у Львові стала для мене дуже цікавим досвідом. Тут зовсім інший глядач, інша мистецька школа, тож мені було дуже цікаво.
А якого кольору для вас Львов?
Помаранчевого. Не знаю чому, може це асоціація з дахами. Коли я вперше приїхала до Львова, мені було 16 років, я писала етюди й мені запам'яталися дахи. Так Львів для мене і залишився теплим, помаранчевим.
Фото з офіційного сайту Ганни Криволап