Тим разом Містом літератури. Процес здобуття титулу мав би істотно відрізнятися від навішування на маринарку міста усіх попередніх «орденів» - культурна столиця, місто пампухів, шоколаду, відкрите місто, привітне місто, столиця фестивалів і ще багато інших.
Практично усі перелічені означення або надавалися невідомо ким і невідомо на якій підставі, або просто присвоювалися як маркетинговий хід для розкрути тієї чи іншої культурної чи частіше, псевдо культурної події. Зрештою, ще ніхто не відміняв законів реклами. Якщо ми ведемося на промоцію кефірів як напою з «країни мрій», то чому мешканці чи туристи мали б засумніватися у тому, що у Львові винайшли шоколад і культуру. На тому і будуємо образ міста – на мітах, довірливості і маніпуляціях.
То чим медалька Міста літератури мала б відрізнятися від інших? Кількома дуже істотними речами. По-перше, ініціатива йшла знизу, тобто від громадських середовищ, які так чи інакше пов’язані із літературою, читанням, книжками, мають великий досвід міжнародної співпраці і розуміють рівень своєї готовності прийняти і «обслужити» таке звання.
По-друге, ідея від самого початку не мала присмаку відвертої комерційності. Жодних прямих фінансових інвестицій цей титул програми ЮНЕСКО не передбачає. Швидше навпаки – він накладає певні зобов’язання на місто, зокрема і фінансові. Але всі інтересанти розуміють, що вигода від отримання титулу і входження Львова до Мережі креативних міст як Міста літератури є, і це бренд, який так чи інакше конвертується у гроші на підтримку проектів, що виходять зі Львова. Щодо зисків для туризму, то з ним і так все гаразд. З туризмом навіть краще, ніж із життям у місті. Гіпотетична вигода від проекту в іншому: ми маємо шанс бодай на йоту змінити якість туристів, сферу їхніх запитів, а отже і рівень наших пропозицій.
По-третє, на відміну від «привітне місто», за яке борються акурат напередодні і на час футбольних, чи тепер вже баскетбольних імпрез, і про привітність якого різко забувається, коли йдеться про своїх і на щодень, Місто літератури – це процес, а не результат. Результату і не може бути. Не можна літературу осягнути, нею опанувати, чи насолодитися, чи мати її досить і її завершити. В ній можна тільки тривати. Або її не помічати, але від того вона не перестає існувати. Місто літератури – це процес призвичаювання львів’ян до життя у літературі на різні способи. В одному з іспанських містечок збудували унікальну споруду - Палац читачів. Там є все, окрім книжок. Жодної книжки. Але там є Тексти у найбільш розмаїтих його формах – відео, аудіо, віртуальний, дотиковий. З ними можна робити все: сприймати усіма сенсорними рецепторами, слухати, читати, змішувати, тасувати мови, алфавіти, авторів, твори. Це не палац книжки. Це палац читача, а це велика різниця. Як між мертвою і живою водою.
Отож, процес отримання і що дворічне підтвердження відповідності титулу Місто літератури буде для Львова викликом назавжди, інвестицією на десятиліття і процесом без кінця. Це тільки на початку було Слово. Тепер треба, щоб був ТойХтоЧитає, а за нього треба боротися, він сам не виростає. Це письменники будуть завжди і при будь-яких умовах – хоч в стіл, хоч стилосом по глині – але писати будуть. А Читач – це тварина рідкісна і селекційно, цивілізаційно виведена. Її можна знищити кількома фестивалями пива чи олімпіадами.
І ще одна відмінність. Місто літератури не може бути монопольним проектом влади чи однієї організації. У такому випадку це буде приречене на загибель Місто бюрократичної літератури. Живим цей проект буде тільки тоді, коли його приймуть як свій усі, хто вміє і хоче читати, а відтак писати, видавати, редагувати, перекладати, вчити, поширювати, ілюструвати, дискутувати і просто думати. Механізм справді дуже простий: усе, що ми робимо намагатися прив’язувати до літератури. Навіть не прив’язувати, бо в основі усього і так лежить текст або все можна перетворити на текст, а просто увиразнювати ці зв’язки. І звичайно ж народжувати нові проекти і ідеї. Тільки не для когось до виконання, а самі для себе.
Перша мотиваційна конференція зі старту Львова у програмі Юнеско «Місто літератури» відбулася. Як завжди, результати полярні. З одного боку, якась частина учасників зрозуміла її як нагоду поставити вимоги і збоку поспостерігати, коли ж вже нарешті можна буде подерти лаха з того, як знову все зробили не так, не те, не стільки і не з тими. Відповідальність - річ непроста і не кожен відважиться її взяти. Легше покласти на когось.
Але був і інший результат. Все-таки частина людей, і їх було більше, сприйняла пропозицію як нагоду цікавої спільної і відповідальної забави у гру «Львів – місто літератури». А гра, як відомо, єдиний шлях пізнання світу і себе у ньому. Головне не робити цього з понурим і серйозним виразом обличчя.